Страта українців голодом / Execution of Ukrainians by starvation.

Цьогоріч виповнюються 80-ті роковини Голодомору 1932-1933 рр. 80 років тому мільйони наших предків було замордовано голодом. Вбивали повільно, щоб вичавити з нашого народу пам’ять про себе — про свою волелюбність та нескореність, про свою єдність та ідентичність — вбивали нас сьогоднішніх, вбивали нас майбутніх! Вбивали в нас українців! Перетворювали на людський матеріал, придатний до побудови ідеального комуністичного ладу.

Суд над організаторами Голодомору в Україні /Вікіпедія/
Нижче: Країни, які офіційно визнали Голодомор актом геноциду
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96_1932%E2%80%941933

Як бачимо, Росія відмовляється визнавати голодомор 1932–1933 років

Малий уривочок з повісті-хроніки Уласа Самчука (1905—1987) "Марія":
Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля.
Вітер хитає дерева і набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.
Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками
дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше
тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушкоіує свою голову під себе. На
селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх. Один Сірко
лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна
спокійно спати. Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс
гарнець висівок.
— Це вже, Маріє, останні... Спечи якось... Знаєш. Може, ще більше кори...
Прибав... прибав, чуєш... Вчора зовсім добре смакувало...
— Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить...
— То-то... А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?
Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.
— Ще ніби зводиться... Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця... Не
прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино,
не прийде...
— За що ж його? — питає.— За те, за що й інших... За що і всіх... Чи ж їх там є
яке число?
Марія пекла з останнього. Сапала, кашляла, брала останнього коржика, ламала
наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник
коржика.
— А як воно?..
— Спить, мамо. Чуєте, як дихає?
Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже
для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...»
Дивиться у вікно. На подвір'ї дерева вбираються бруньками. Земля ще кормить їх,
а закони Маркса не заборонили їм родити нове. життя і нову радість. Далі видно
пригірок. Чорні плями землі мають у очах. Ступає полями весна;
Марія йде додому.
Там зустрів її Корній з скривавленою сокирою. Здригнулася і відступила взад.
— Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось їсти. Живе ще мале?
— Ще дихає. Якось так дивно дихає...
— А вона?
— Е-ет!..— виговорила і згадала щось давнє. Мах- нула рукою.
— Кажеш, нема надії? Йшов ото і трьох зустрів. Несли на кладовисько. Вже мруть.
Діти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути. У нас ще один Сірко лишився...
Шкода його...
Марія не сказала нічого. Пішла до хати і лягла. Лягала кожний день і, лягаючи,
була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію. Пригадувала її
маленьку Христусю і вставала-знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна
ж дати загинути живій дитині. Мертвий мусить відчути біль її і встати.
Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала у вузличок і йшла. Йшла
поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги,
ніби прощалася кожний день з полями, з садами, з небом. Після йшла далі.
Знов та весна. Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на цілу ширінь
його, поглянути у далечінь і згадати минуле. Не треба й згадувати, само на думку
пливе. Ні години, ані хвилини нема, щоб чогось не згадати.
Полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У відталій землі на бараболиську
можна гнилу бараболину знайти. Часом можна і не гнилу. Але щастя, коли поблизу
нікого нема.,
Сергій Гнида і Карпо Фіян друзі були. Йшли разом ціле життя і разом пішли
збирати гнилі бараболі. У одному місці натрапили на невикопане місце.
— Це,— каже Гнида,— моє місце. Я ж його побачив...
—Не кажи дурниць. Побачив його я. Я ще з осені знав, що тут не викопали...
Навмисне йшов...— відповідає Фіян.
— Ой, чуєш! Краще відступися. Йди собі далі. Там знайдеш! У мене ж знаєш скільки
дітей?..
Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати.
Гнида зі страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий
нанесе?..
Після довго оповідали в селі, що Гнида зарубав Фіяна. Влада якось не чула цього.
...............................................................................................................................................
 Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов і третього. Сходило і заходило сонце, а
він не прийшов. Дні Марії добігали кінця. У один з тих останніх днів рішов Гнат
навідати Надію. Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені.
Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим
на шиї.
Гнат вийшов в село, знайшов людей і, показуючи на хату Надії, старечим голосом
кликав людей, щоб допомогли. Кликав довго, кликав вперто... З понурих, обдертих
хат вилазили на весняне сонце опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі.
Сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами, вгрузлими безбарвними
очима, вставали, ніби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову. Серед
них Гнат. Кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руці, з мудрими, грізно
насупленими очима.

Гостя з тропіків - орхідея / The Orchid - guest from the tropics.

Знайомий звук поштової машини і я поспішила до скриньки. Так і є – посилка! По зворотній адресі від штату Іллінойс було пізнати, що там довгождана орхідея. Нарешті! Лиш чомусь страшно було відкривати. - Ану ж вона зів”яла і зварилась у довгій дорозі? Ану поломалась? Я легенько потрясла – всередині ніщо не калатало чи рухалось. Полегшало, значить продавець вмів пакувати. Коли таки зібралась з духом і відкрила – вона була завинена у спеціальну вату і делікатний папір, та ще й обсипана пінопластовими горішками. – Ах ти бідацтво! Коли всі „пеленки” були розвинені і я з трепетом поставила її вертикально – рослина виглядала здоровою і ніби не змученою довгою дорогою. Навіть квіткова брунька міцно і впевнено сиділа у розгалуженні листочків, хоч продавець не гарантував її цілості. До нас прибула орхідея Phragmipedium Eric Young ‘Rocket Fire 4N’ x kovachii. Вітай, дорога госте і почувайся, як вдома!

Це не була моя перша орхідея, навіть не десята. Хоч, побачивши їх вперше, я мало не розплакалассь зі зворушення, то з часом таки привикла. Але хай простять мені інші наші орхідеї, ця була незвичайна. Особливим було батькове ім”я у цьому гібриді: ковакії/ kovachii, хоч і мама теж не простого роду. Навіть більш, як десять років після відкриття, квітка (сама лиш свіжозірвана квітка) Фраґміпедіуму ковакіі/Phragmipedium kovachii  продається за 500 дол. Ходять чутки, що напочатку цього століття квітуча рослина продавалась за 25 тис. доларів (нелегально, звичайно). Легально її тоді неможливо було купити.

У не так далекому 2002-му році Джеймс Ковак, чиє ім”я вона носить, побачивши її вперше у Перу на придорожньому базарчику, затамував подих і майже онімів. На стеблі граціозно красувалась пишна малиново-лілова квітка. Трохи опанувавшись і з трудом стримуючи хвилювання, він поторгувався для порядку і заплатив за неї незвичайно високу для перуанців ціну – цілих 3 дол.60 центів (у перерахунку з перуанських соль). Знаючи, що орхідею без імені не можна задекларувати, він запакував її окремо від інших куплених, серед брудної білизни і щасливо пройшов митний контроль по прибутті у міжнародний аеропорт Маямі. Там більше полювали за схованими у капелюхах мармазетками та папужками і зміючками у ліфчиках чи штанах. Через пару годин, змучений, але щасливий, він приїхав до ботанічного саду ім. Мері Селбі у м.Сарасота для реєстрації своєї знахідки. На вид цієї, вже навіть досить прив”ялої рослини, біологи-дослідники застигли у зачудуванні. Вони зрозуміли, що перед ними відкриття століття, цвіт папороті у орхідейному світі. Для проформи запитали про дозвіл і Ковак кивнув, що має, хоч всі прекрасно знали, що про ніякий дозвіл навіть не може йти мова. Цю орхідею не можна було перевезти легально, бо вона була незареєстрована і не можна було зареєструвати, коли її ніхто не бачив. Згідно законів Конвенції з міжнародної торгівлі вимираючими видами фауни і флори (CITES), дикі рослини не можна збирати і перевозити. Жодну частину, навіть насіння і пилок. Можна спокійно дивитись, коли вони гинуть у посухах, пожежах, або під пилами і гусеницями бульдозерів, але спасати без високого дозволу – ні-ні!

Вертаючись уже з орхідеєю свого імені до машини, щоб довезти її додому у Пенсильвенію, він „випадково” зустрівся з одним з орхідейних суддів, що якраз того дня і хвилини був там і все бачив (так, на виставках орхідеям присвоюють призи і для того є свої судді). - Чи не маєте ви ще одної напродаж? – вкрадливо запитав суддя. – Та ні, я лиш одну маю, - щиро відповів затуманений щастям власник і поспішив завести двигун. Вже потім Ковак згадував, що краще би він її віддав за так, краще би він її взагалі не реєстрував, а може і ніколи на очі не бачив.

Здавалося, вже відійшли у минуле орхідейні гарячки минулих століть, коли англійські лорди споряджали експедиції у джунглі, щоб мати ці рідкісні і тому ще більш жадані рослини. Мисливці за орхідеями тримали місця зростання у секреті навіть від своїх меценатів, часто буквально знищували решту рослин, які не можна було взяти з собою, щоб не дісталося іншим, а бувало, що і вбивали конкурентів. Що сталося у джуглях – лишалося у джунглях...

Але ні, ось почалась нова орхідейна гарячка ХХІ-го століття навколо свіжовідкритої принцеси. Як вже можна догадатись – орхідейний суддя настукав у відповідні інстанції. Почалися арешти і конфіскації документів, комп”ютерів та всіх рослин, що росли у теплицях підозрюваних (бо хто там розумівся, котра вона). Рейди супроводжували солдати в бронежилетах і з автоматами в руках. Відкрили федеральні судові справи і почалися затяжні слухання, що втягнули багато причетних до орхідейного бизнесу не тільки у Штатах, а й у Перу. Навіть щодо назви і першості опису були затяжні суперечки, але врешті назва „ковакії” так і залишилась. В результаті дехто таки сів в тюрму, дехто отримав строк умовно. Навіть ботанічний сад був оштрафований, а його репутація дослідницького центру міцно надщерблена. Джеймс Ковак „щасливо” відбувся переполохом, штрафом  і 2-ма роками умовно. Багато людей витратили життєві заощадження на адвокатів, щоб потім махнути рукою і здатись, коли вже не ставало грошей. На місці їхніх квітучих оранжерей лишилось запустіння і бур”яни. Доля першої орхідеї, з якої все почалося, невідома, мабуть загинула під-час конфіскації. Ломати – не будувати. Навіть у віддаленому від цивілізацї місці їх проростання у Перу всі орхідеї були по-варварськи вирвані, всі щодо корінця. Ким – невідомо, не впійманий – не злодій. Зато CITES, організація, що в принципі мала би допомагати відроджувати погибаючі рослини, гордо дотримувалась букви закону. Щоб знали...

Теж ходять чутки, що в той же час Phragmipedium kovachii почали масово з”являтися у Європі, лиш там якось їх, чи їхніх власників так люто не переслідували. Врешті-решт уряд Перу почав видавати дозволи на збір 5-х рослин в одні руки, з тих небагатьох, що ще лишились. Їх не можна було вивозити за межі країни, але можна було запилювати інші підвиди і вирощувати гібриди.

Так вони почали появлятись у продажі, так через ібей і я змогла купити. Не хочу перестрашувати ціною, вона не така астрономічна, трохи менше ста доларів. Коли я почала закидати вудки і підготовлювати грунт про покупку з чоловіком, я була готова навіть відмовитись від кількох недільних ресторанів, лиш би мати. Але він, добра душа, рішив не загострювати ситуацію і поблажливо муркнув: „Та купи вже собі ту біду”. І кричали жіночки „уррра” та підкидали вверх очіпки!

Я вже була готова до зустрічі з гостею благородної крові (чи то пак, соку, чи як там воно) і купила дистильовану воду для поливу і помпочку для зрошування. Я боялась залишати її надворі, щоб що не надкусило і виносила на руках на щоденні прогулянки - побувати на сонечку, подихати та познайомитись з своїми новими братами і сестрами в саду. Виглядало, що їй сподобалось у нас, пуп”янок почав активно рости і набрякати. Очікування квітки теж хвилювало, ця рослинка мала зацвісти вперше! Оскільки то гібрид, вирощений з насіння, то кожна трохи інша, як і діти у людських батьків. Продавець показував фотки інших, але наголошував, що ця ще не цвіла і яка буде – сюрприз-сюрприз.

Нарешті квітка відкрилась, гарна і пишна, рожевувата з білим, крупним „черевичком”, готова на наші охи і ахи! Прекрасна гостя з південно-американських джунглів і, хоч далека, але таки рідня до українських зозулиних черевичків.

 Ось вона, перша квітка!

Через пару тижнів перша квітка опала, але почала бубнявіти друга.   

                                                                                                                                                          

Опала, але все ще жива квітка.

Квітка на могилу Трейвона Мартіна / A flower for Trayvon Martin's grave.

По слідах судового процесу, що недавно закінчився у сусідньому з нашим графстві. Процес "наживо" транслювався по телебаченні і обговорювався щоденно у новинах. Пристрасті не втихли, а може ще більше розгорілись і після проголошення вироку суду. Прочитавши статтю на цю тему в українській "Новій Газеті" з Нью-Йорку, я рішила написати свій коментар, який вийшов досить величеньким. Був опублікований (трохи скорочено) у номері за 1-ше серпня.
http://www.novagazeta.info/archives_pdf/2013/NG-240.pdf  ст. 16. Повний варіант пропоную тут, кому цікаво і буде сила дочитати до кінця.
----------------------------------------------------------------------
          Минуло лише три тижні, як чорношкірому підлітку з Маямі-Ґарденс сповнилось сімнадцять. Дощовим вечором 26-го лютогоТрейвон Бенджамін Мартін/ Trayvon Benjamin Martin лежав лицем вниз у мокрій траві з простріленим серцем. Парамедики міста Сенфорд, що у графстві Семінол у центральній Флориді, після короткої спроби штучного дихання зрозуміли, що юнак мертвий і відправили у морг. Ніяких документів при ньому знайдено не було і його записали безіменним Джаном Дое. Ніякої зброї при вбитому теж не було, а були пакетик цукерок і пляшчина холодного чаю, які перед тим купив на заправці поруч для свого молодшого зведеного братика. Батько Трейвона, Трейсі Мартін/ Tracy Martin, разом з яким вони гостювали у батькової нареченої, що жила у цій же дільниці, не дочекавшись сина, подав у поліцію на розшук. Ранком наступного дня йому сповістили страшну новину.
          Що такого зробив Трейвон Мартін і хто та чому послав фатальну кулю просто в його серце? – Коли поліція Сенфорда приїхала для розслідування, вбивця стояв недалеко вбитого, добровільно дався арештувати і заложити наручники. Звати його Джордж Майкл Зиммермен /George Michael Zimmerman (знаю, з наю, як то складно з перекладом, тому пробую вживати фонетично найближче до того, як воно вимовляється в новинах). Вік – 28-м років. Пояснив, що вистрілив в цілях самооборони і мав легальний дозвіл носити приховану зброю. Після кількох годин пояснення у поліції його відпустили додому. Кров на аналіз на наявність алкоголю чи наркотиків не брали. - Береться тільки у випадках водіння у нетверезому стані, - пояснювали потім.
          І тоді хвиля обурення та протестів сколихнула Флоридою і країною в цілому. Щодня події висвітлювалися в новинах, пристрасті кипіли, країною прокотилися хвилі маршів „Сотні” і навіть „Мільйон капюшонів”, як демострація солідарності з вбитим Трейвоном, що був у куртці з капюшоном того фатального дощового вечора. Начальник поліції м. Сенфорда тимчасово зрезиґнував, справа перейшла від юрисдикції графства до штату і Джорджу Зиммермену було пред”явлено звинувачення у вбивстві 2-го ступеня.
          Суд почався у червні цього, 2013-го року. По законах Сполучених Штатів у кримінальних справах звинувачений вважається невинним аж до признання  його винним через суд. Тягар підтвердження злочину лежить на прокуратурі. Рішення про оправдання чи звинувачення приймається групою з шести присяжних (журі), чи дванадцятьох – у випадку справи зі смертною карою. У цьому випадку: штат Флорида проти Зиммермана, смертна кара прокуратурою не висувалася, оскільки вбивство не виглядало задуманим чи особливо жорстоким.
          Що насправді відбулося того фатального вечора знали лиш двоє людей. Один з них був мертвий, другий вважав себе невинним. Речові докази тлумачилися двояко, залежно з чиєї сторони: штату чи захисту.
          Джордж Зиммермен, що деколи добровільно патрулював у своїй закритій житловій дільниці, того вечора просто їхав у Тарґет закупити продуктів на тиждень. Побачив підозрілого, на його думку, хлопця. – Тому, що падав дощ і він був у капюшоні, і йшов повільно, не як хтось, що вертався від пошти чи йшов ради фізкультури, - пояснив він на питання, а чому запідозрив власне Трейвона Мартіна. У записаній телефонній розмові з диспетчером поліції він відразу охарактеризував Мартіна, як „з тих, що нічого не варті, вештаються тут”, додавши ще кілька нецензурних епітетів. І, хоч диспетчер порадив йому не слідувати за запідозреним, Зиммермен таки вийшов зі своєї машини і пішов за Мартіном, що „втікав”. Коли через дві хвилини після приїхала поліція, Трейвон Мартін вже був мертвий. По поясненнях Зиммермана – вийшов зі своєї машини, щоб прочитати назву вулиці, на якій це відбувалось (у їхній дільниці всього 3 вулиці).
          Інший речовий доказ – запис телефонного дзвінка одної з сусідок до поліції, на якому чути крик, тоді глухий вистріл, - і тиша. Голос звучав, як розпачливий крик по допомогу, тонкий і „юначий”, як свідчила жінка, під вікнами якої все це відбувалося. Так само признали його за голос сина Мартінові батьки і брат, хоч на перехресному допиті він відповідав не зовсім впевнено, такого розпачливого крику від свого брата він ніколи не чув. Як і слід було сподіватись, крик признали за голос сина батьки Зиммермана, а також друзі. Знайомий і ветеран в”єтнамської війни Джан Даннелі/ John Donnelly засвідчив, що в критичних ситуціях, чому він був свідком у В”єтнамі, навіть крупні дорослі мужчини можуть кричати тонким голосом. Експерт по голосу від штату Гіротака Накасоне/ Hirotaka Nakasone  у попередніх слуханнях заявив, що короткий телефонний запис крику не дає підстав точно визначити приналежність голосу.
          Так само суперечили свідчення сусідів-очевидців про те, хто був зверху, коли двоє бились, хоч всі сходились на тому, що було темно і погано видно. Одна зі свідків Селма Мора/ Selma Mora навіть була вийшла надвір подивитись, що там робиться і в темноті побачила, що один мужчина сидить, „як на коні” на іншому, що лежить, ноги лежачого трохи ворушились, як у конвульсіях. На питання, що там таке, довго ніхто не відповідав, аж потім той, що зверху сказав: „Подзвоніть в поліцію” і встав. Другий залишився лежати. Про це Селма Мора свідчила на суді через перекладача з іспанської, оскільки не відчувалась достатньо обізнаною з англійською для такого важливого свідчення.
          Судовий медексперт Шипін Бао/ Shiping Bao, що робив розтин тіла, дав подробні свідчення, проте на перехресному допиті трохи звучав не досить переконливо. Можливо через бажання бути точним і відповідати правдиво (навіть щодо зміни своєї думки про те, як довго Трейвон Мартін міг залишатись живим після пострілу), можливо через акцент і деякі труднощі у вимові (його рідною мовою є китайська). Свідок від оборони, теж судовий медексперт Вінсент Ді Мейо/ Vincent Di Mayo, до того ж спеціаліст по вогнестрільних ранах, дав покази, що на його думку вбитий на час пострілу був зверху звинуваченого.
          Була ще одна цікава постать – Рейчел Жентел/ Rachel Jeantel, дівчина, яку подзвонив Мартін за кілька хвилин до смерті. Вона фактично не була його дівчиною, просто подругою з дитинства. Їй він подзвонив, ніби відчуваючи трагічність наступаючої ситуації, що якийсь білий придурок (теж додав не дуже милий епітет) слідкує за ним. Жентел порадила втікати. Останні слова Мартіна, що вона чула по-телефону, були: „Відчепись! Йди геть!/ Get off! Get off! ” Дальше видно випали навушники, ще якісь шуми – і телефон замовк. Вона пробувала відзвонити, але ніхто вже не відповідав. Про це вона свідчила на суді. Фактом є,  що вона сказала неправду під присягою про причину відсутності на Мартіновому похороні. Що була у лікарні. Насправді, як потім пояснила, не була, бо почувалась у чомусь винуватою, а також боялась бачити його мертвим. Решта її свідчень на суді виглядали аж до болю правдивими, все, як є, без прикрас. Проста чорношкіра дівчина не відчувалась зручно в суді, коли вся увага була звернута на неї, а тим більше під перехресним допитом, не вміла гладко відповідати і приховувати почуття. Вже після суду Рейчел давала інтерв”ю кільком радіо- і телепрограмам. Вона вже трохи освоїлась і поводилась впевненіше. Розповіла, що невиразність її вимови була спричинена операцією на щелепу, яку вона перенесла через вроджений дефект. Радісною нотою у цьому всьому було те, що ведучий радіопрограми Там Джойнер/ Tom Joyner запропонував їй повну оплату навчання у колледжі за її вибором. Нехай її майбутнє буде кращим, ніж її друга Трейвона...
          Були показані фотографії Джорджа Зиммермена з закривавленим носом і головою. За твердженням Зиммерменового адвоката, Мартін товк його головою до тротуару і якраз тому, в цілях захисту, обвинувачений і вистрілив. Як перед тим затуляв йому носа і рота, кричав „замовкни” та ще й пробував витягнути пістолет. Після пострілу, за словами Зиммермана, Мартін сказав: „Ти дістав мене/ You got me”. Це з простріленими легенями і серцем. Також цікаво, що коли Зиммермена доставили в поліцейське відділення, ні його рани не кровавили, ні одяг не був заляпаний кров”ю. Сфотографовані рани ззаду на голові виглядали, як два невеликі порізи. За свідченням слідчого Дейла Ґилбрета/ Dale Gilbreath, вони підпадали під сумніви, як спричинені ударами до тротуару. Проте ведучий слідчий Крис Серіно/ Chris Serino не поставив під сумніви свідчення Зиммермена. Дощ змив всякі можливі сліди крові на траві чи тротуарі, так що там речових доказів не було.
          Ще одне клеймо, що дехто ставить на загиблому Трейвону Мартіну – це „досвідчений наркоман і правопорушник”. Так, правдою є, що на час візиту з батьком у Сенфорді він, на короткий час, був виключений зі школи, як покарання  за те, що у нього знайшли торбинку зі слідами маріхуани і люльку. Не саму навіть маріхуану, а лиш сліди. Ще два рази був виключений перед тим. Іншою правдою є те, що такою є сумна реальність в багатьох школах і, напевно, більшість старшокласників можна би назвати „досвідченими наркоманами”. З його текстових повідомлень можна було догадатись, що бився з ровесниками. Теж, як і багато інших. На обліку у поліції не значився. Вчителька англійської охарактеризувала його, як старанного і здібного учня, що мав лиш „А” і „Б”. Мріяв стати пілотом великого літака і перелітати океани, вже навіть мав досвід польоту на малому літачку, про що з захопленням і блиском в очах розповідав своїм рідним.
          Джордж Зиммермен теж мав своє минуле. Хотів бути поліцейським, лиш його не прийняли, ніби через велику заборгованість по кредит-картці. У 2005-му році був звинувачений у нападі на поліцейського і опорі при арешті, звинувачення зменшили, а потім і зняли після завершення Зиммерменом програми попередження злочинів і управління гнівом. Також, у тому ж 2005-му році, його колишня наречена подала у суд на заборону контакту у зв”язку з домашнім насильством, на що вони отримали двохсторонній дозвіл. На момент вбивства був одруженим (з іншою), працював і вчився у правничому колледжі, відгуки від співробітників і сусідів мав добрі. У цій же дільниці, де сталась трагедія, недавно допоміг молодій жінці з дитиною, до якої у помешкання вдерся злодій. Він поміг направити зломані двері, а його жінка заспокоювала потерпілу у них вдома.
          Проте  суд утримався від характеристики обох учасників трагедії, так як на той час вони не були знайомі і на вплив подій це не мало би мати значення.
          Сам Джордж Зиммермен свідчити особисто на свій захист, за порадою адвокатів, відмовився.
          Присяжні у складі шести жінок, пять з них білі і одна латиноамериканка, оправдали Джорджа Зиммермена і у залі суду його ж відразу звільнили. Потім йому повернули пістолет, з якого він вбив Трейвона Мартіна, не було підстав утримувати. Тепер він знову в розпорядженні щасливого власника.
          Звичайно, як і у всіх голосних процесах, думки, оцінки і реакції у різних людей різні і пристрасті продовжують кипіти. Як стверджують самі ж адвокати: оправдальний вирок не є доказом невинності, а лиш тим, що присяжні не знайшли вагомих доказів вини. Штат Флорида більше не має претензій до Джорджа Зиммермена щодо вбивства Трейвона Мартіна.
          І ще одне, і може власне це та остання крапля, через яку у мене закипіла кров. У липні 2012-го року, трохи менше, ніж за рік до суду, Зиммермен дав єдине теле-інтерв”ю у присутності свого адвоката Марка О”Мери/ Mark O’Mara ведучому Шану Генніти/ Sean Hannity. Ось кілька запитань-відповідей:
Генніти: - Чи жалієте ви за тим, що сталося? Як, наприклад, за тим, що ви вийшли з машини?
Зиммерменн: - Ні, сер.
Генніти: - За тим, що у вас при собі був заряджений пістолет?
Зиммермен: - Ні, сер.
Генніти: - Чи у вас є відчуття зараз, що якби ви тоді не мали пістолета, ви б сьогодні не були тут (у ролі обвинуваченого у вбивстві)?
Зиммермен: - Ні, сер. Я вважаю, що це було Боже провидіння і хто я такий, щоб осуджувати чи сумніватись у цьому.
Генніти: - Чи сьогодні, з перпективи часу, що пройшов, поступили б ви у чомусь інакше?
Зиммермен: - Ні, сер.

Інтерв”ю продовжувалось і через деякий час Зиммермен додав, що хоч він ще не має своїй дітей, він уже їх любить наперед і тому співчуває батькам убитого та молиться за них щоденно. На всі ці питання відповідав з незворушним, закаменіло-холодним обличчям.

Після нещодавньо-закінченого процесу про вбивство у штаті Аризона проти Джоді Еріас, коли навіть повечеряти не могла спокійно, бо ось виступає народний улюбленець прокурор Гуан Мартінез, я „дала” собі слово більше не втягуватись і не шарпати нерви та не тратити часу. Але... знову втягнулась, тим більше, що події відбувалися близько, у сусідньому графстві. Видно правда і боротьба за неї має у собі якийсь невидимий магніт, що так притягує, тим більше, коли кругом стільки неправди і обману. Збиралась написати „короткий” коментар, а вийшла ціла стаття. Якось не вийшло коротше... Доля незнайомого мені особисто чорношкірого юнака, що мріяв стати пілотом, а натомість так безглуздо загинув  на мокрій траві у Сенфорді, не давала спокою. Старалась написати якнайближче до правди по знайдених мною фактах, хоч, звичайно, зі своєї точки зору. Нехай це буде моєю квіткою, делікатною орхідеєю з нашого саду, на могилі назавжди сімнадцятирічного Трейвона Бенджаміна Мартіна.

Анастасія Свічинська, липень 2013.

А сьогодні ти вже проголосував...

Депутат (не будемо уточнювати від якої партії) помер і душа його полетіла до небесних брам, перед ясні очі св. Петра. Почав згадувати свої гріхи і зі страхом чекати присуду. Та св. Петро прорік: "Цього разу ви маєте право вибору. Звичайно ми так не робимо, а як хто жив – на то і заслужив, але тут поступила вказівка (він підняв очі вверх) провести експеримент. Отже, шановний, вам дається право вибору: небо або пекло. І ви маєте прожити 24 год. там і там, а тоді вже вибрати, де провести вічність. Вибір остаточний і зміні не підлягає. Спочатку ви поїдете (св. Петро скривився) вниз, ну, а потім до нас.."

          - О ні, ні, я знаю, я хочу до неба, як можна, як ваша ласка, як ваша і Їх (тут він аж спотів) Святість позволить, -лють, - лять, -  покірно промимрив Депутат, прохи затинаючись з непривички.

           - Правило є правило, - сухо відповів св. Петро. – Прошу заходити в ліфт.

Депутат покірно (не в себе вдома) зайшов і поїхав далеко-далеко вниз, аж до пекла. Двері відчинилися і несподівано очам його відкрилася чарівна картина. Це було щось райське, це не могло бути пекло! Такої свіжої зелені, чистої води, запашного повітря, голубого неба наш депутат ніколи не бачив, хоч бачив він немало. Ще він зустрів тут своїх знайомих і знаних тільки з історії вельмож та диктаторів. Вони весело розважалися – хто грав в гольф, хто полював чи ловив рибу. І всі були привітні, тиснули руку чи навіть обнімалися і цілувалися (за старою привичкою Політбюро), всі були раді бачити його. Вони зі сміхом і жартами почали згадувати, як обкрадали і обдурювали народ, кожен ще й додавав і прибріхував, щоб не здавалося мало. Це звучало просто невимушено мило, з тим не треба було ховатися. Дівчата в міні- спідницях розносили прохолодні напої, а потім був даний розкішний обід. Дзвенів кришталь, їлося і пилося, що тільки душа забажала. Ансамбль молодих сатаністів щось жваво шкварив, на чім наш Депутат не розумівся, і досить навіть заголосно, але хто платить той і музику заказує, - згадав старе правило і повеселів. Сам Сатана виявився своїм в дошку, він грав у перервах на гітарі і сипав жартами. Навіть пробував танцювати, але зашпортався на власний хвіст і, під загальні оплески, знову взявся за гітару. Що за милий хлопака, але ж... при такій посаді і звязках... Наш депутат не вірив ні очам, ні власним вухам. Наприкінці набрався смілості і таки запитав: "Але ж то неможливо, то,  що про вас кажуть..."

          - Не вірте всьому, що кажуть, та ще й хто то каже, - перебив його сам Сатана і, презирливо скривившись, підняв очі вверх. Він, виявляється всьо чув, хоч і виглядав п”яненьким.

Так, у забавах і розвагах пролетіли 24 години. Нашого депутата, знову ж з рукостисканнями, поцілунками і запрошенням вертатись назад, провели до ліфта і він поїхав високо-високо вверх, аж до неба.

Там також було гарно, не можна сказати, що ні, тільки нікого зі своїх знайомих він не побачив. А зустрівся з тими, кого в тому житті взагалі за ніщо не мав, кого обкрадав і обманював. Або, якщо навіть не нашкодив, то ніколи не допоміг. О ні, ні, вони йому того не випоминали, вони теж запрошували в свою компанію, але то було не то.  Йому з ними не було ні цікаво, ні весело і якось не було про що говорити. А згадки про вчорашнє, особливо про одну в міні (чи ні, чи їх там було більше?) наводили мрійливу усмішку і затуманювали очі. Так пройшли ще 24 години і наш Депутат знову став перед ясні очі св.Петра.

          - Я тут не знаю, як сказати, я не знав, я не кажу, що в небі зле, - заникуючись почав він, а тоді зібрався з духом і випалив, -  але я вибираю пекло.

Св.Петро розуміюче кивнув головою. – Ще раз мушу нагадати, прошу памятати, що вибір остаточний!

          - О, так, так, я розумію, - підтакнув Депутат, а в думках нетерпеливився, щоб той старий шкарбун не передумав і поскоріше відпустив до своїх.

Два молоді мускулисті ангели у строгих офісних хітонах і з акуратно підстриженими крилами провели його до ліфта, двері закрилися і через якусь хвилю знову відкрилися. Але що то, де він, то щось не то? Замість чудової природи він побачив смердючий смітник. На поверхні річки блищали масні плями і плавала здохла риба, на горизонті виднілися руїни атомної станції. А його приятелі і знайомі? Ні, цього разу вони не забавлялися і жартували! Вони були бліді і виснажені, з запалими очима, в яких було приречення і безнадія. Вони збирали те огидне сміття в чорні мішки, а зверху сипалося ще і ще...А вчорашні дівчата в міні-спідничках, - сьогодні це були страшні баби-яги, хоч теж в міні! - О Бо... , - але й то слово застряло в пересохлому горлі. Тут підійшов сам Сатана. Він один був у доброму настрої.

           - Гей, чого рота роззявив, берись за роботу! – і він, без всякого пардону, штовхнув нашого Депутата, аж той носом запоров. Коли підвівся і трохи обтрусився, спромігся пролепетати: "Але ж, як то, та вчора було так гарно, що сталося, то якась помилка, то не може, бути..."

Сатана по-хамськи розреготався йому просто в лице: "Кому – кому, а тобі то повинно бути знайомим. Вчора була передвиборча агітація, а сьогодні ти вже проголосував!!!

Анастазія Свічинська

*** Це моя стара (з 2009-го року) гумореска, написана під впливом англійськомовного інтернетного жарту. Рішила трохи "провітрити з молів" і виставити у блозі.

Пуерто-Ріко, острів поза Тропіком Рака / Puerto Rico, the island beyond the Tropic of Cancer.

Частина І

          Це буде розповідь про подорож до острова поза тропічною паралеллю Рака, про ліси з „кімнатними” рослинами, водоспади, пляжі з кокосовими пальмами, жабки кокІ, півнячі бої, нічні заклинання духів, кавову гасієнду і лихоманку денґ.

Це - перша частина вступу.

         А друга частина - про нашу родинну любов до подорожей, що чомусь часто приходила мені на думку на самогубно-крутих і вузьких порторіканських дорогах, де за кожним виступом скали спочатку боїшся лобового зіткнення, а потім вже і те втомлює. Ті подорожі  були  „вольния і невольния”, і хоч не в масштабах Миклухо-Маклая, але все ж.  
         Мій дідо Іван, з села біля Заліщик на тернопільщині, два рази їздив, точніше плавав кораблем в Америку. Не в туристичних цілях, звісно. Обидва рази невдало, бо, на нещастя, то були часи великої депресії двадцятих років минулого століття і з роботами було туго.
          Мама моя шістнадцятирічною дівчиною йшла пішки кілометрів двісті до тодішнього Станіславова (зараз Івано-Франківська), за покликанням серця, чи як їй тоді здавалось. 
          Вже в часи Союзу і мого дитинства,  ми, ясна річ, небагато подорожували, зато брак фізичних мандрівок надробляли читанням і уявою. Найпершими, як пригадую, були Франкові "Коли ще звірі говорили", "Казки братів Ґрімм", Пушкінова "Казка про царя Салтана". А ще тато з мамою вечорами вголос читали про графа Монте-Крісто, про Козету і Жана Вальжана, про Бен-Ґура, і ми з братом засинали, зворушені  долею знедолених, обурені підступністю і хитрощами негативних героїв, але ще й схвильовані і розбурхані уявою про інші країни, інші світи, і мрією хоч трошки, хоч одним оком та побачити щось більше свого села. 
        Ті, дорослі книжки, здебільшого були у польському перекладі, ще й позичені, тому тато переписував їх до грубого зошита дрібним почерком зі старомодними „к” і „ґ” і непопулярним тоді синім чорнилом (в знак тихого протесту, думаю). 
         І найперша моя подорож була до районного центру, де були тротуари, „хата стояла на хаті” і літом можна було скуштувати льоди (морозиво), від яких зразу ж нудило, але що там! 
          Коли ми підросли і стали приносити книжки з бібліотеки, то тато з мамою самі ставали цікавими дітьми і вже всі разом не могли відірватись від пригод "П”ятнадцятилітнього капітана”  та „Дітей капітана Гранта”. Там вже було покрутіше, там були тропіки, прерії, 38-ма паралель, морські бурі  і собаки дінго! Уява палала жадобою пізнання тих, таких інших країв, але найбільше, що ми могли собі дозволити – то назвали пса Дінгом, який скоро став просто Дінусем, але екзотичний присмак таки лишився. Наша скромна сільська бібліотека на болотистій вулиці була тим малим віконцем у великий світ!

          Чоловікових батьків доля закинула ще дальше, спочатку „невольно”, бо буквально в німецьку неволю часів Другої Світової війни, а потім вже в якості переміщених осіб – діпістів (displaced persons), - у Сполучені Штати. Там вони жили, виховали сина, там і померли, так і ніколи більше не зустрівшись з залишеною ріднею. Аж поки не впала „залізна завіса” і вже їхній син зміг відвідати рідню у Польщі і планував в Україні, але тут зустрівся зі мною... Але про то іншим разом. 
            І ще одна моя власна коротка подорож з Польщі, де я тоді працювала, по Європі, на позичені гроші, дешевим автобусом, з торбою хліба і найдешевших консервів та сирків, щоб не тратитись на дорогий західноєвропейський корм, але все ж одним марнотратним люксусом у вигляді морозива у Великому Графстві Люксембург. Видно, слово „люкс” у назві так вплинуло. 
          Та подорож несподівано обірвалась у французькому місті Базилі, на кордоні трьох держав, де перший раз провірили паспорти і з жахом виявили недозволену перестрашену особу з „молоткастим і серпастим”, що наївно зрозуміла штамп „Дозволено виїзд у всі країни світу”. Дозволено „виїзд”, як швиденько розтлумачили милі французькі прикордонники, ще не означало, що дозволено „в”їзд”. Закінчилось то моїм вигнанням з екскурсійного автобуса, подарунком у сто марок від керівника групи, па-па на прощання решти щасливців з польськими паспортами  і 48-ми годинний дозвіл від прикордонників на переїзд Німеччини. 
          Оскільки зараз я сиджу і пишу про Пуерто-Ріко, то можна не переживати - назад до Польщі я таки, хоч з пригодами, але доїхала. І ніколи, ні на хвильку, ні на мізинний пальчик,  не пожаліла про свою, хоч і не зовсім вдалу, подорож. Пройтися в Празі по мості, побачити чистенькі вулички Німеччини,  підставити руки під бризки фонтанів у Люксембурзі і походити старовинними, навіть у спеку холодними, залами музею у Стратсбурзі, - то було варте всіх невигод, мігреневих болів голови і заземлення реальністю у Базелі включно.

          І хто знає, якби обставини в житті моїх предків складались інакше, то може і кінь Пржевальського теж називався б інакше?

Далі буде...

Частина ІІ

          І ось – ще одна подорож! Ми з Джаном летимо з Орлендо на південний схід, до тропічного острова, що десь там, в океані. Ми летимо може і над власною хатою і садом, де зібрані докупи для автоматичного поливу орхідеї і бонзаї (ах, біднятка) чекають мого повернення, лиш то зависоко, щоб роздивитись. Можна бачити зарисований зубчиком мис Кеневерел і берегову лінію узбережжя. А ще трохи – і почали появлятись більші і менші острови, деякі з видимими сітками доріг, деякі ніби зовсім пустинні. То, певно, з групи Багамських. До них нам було б зовсім близько, навіть малим літачком-кукурузником можна би долетіти, але Багами не то. Хоч вони теж потопають в океані, але вони ще не такі тропічні,  не за тою відомою 23-ю паралеллю, що носить назву Тропік Рака. І на Багамах нема гір і тропічного дощового лісу, а в тім і вся справа.

          Про ті ліси я вже багато читала, бо майже всі кімнатні рослини і орхідеї родом з них. Але читати одне, а от побачити, походити, понюхати... Острів Куба, вже правдивий тропічний, навіть ближче до Флориди, але політичні відносини наших країн не дуже тойво, так що наразі ні. Ще у Центральній Америці є приязні до туристів країни, як Коста-Ріка і Беліз, де можна так сильно не боятись, що викрадуть на викуп або просто під гарячу руку, але вони ще дальше, може колись... 
          А от Пуерто-Ріко навіть належить до США, хоч не є штатом, туди не треба ні паспорта, ні гроші міняти, і більшість розмовляє англійською або хоч розуміє. Тому власне туди ми почали націлюватись ще перед Новим роком. Але тоді якраз був розпал туристичного сезону і ціни, і на літак, і на готелі, були у два-три рази вищі. А потім була довга зима і всі з засніжених та скованих льодами штатів рвались до теплого і приязного Пуерто-Ріко. А нам що, ми почекаємо, ми самі у субтропіках, а якби навіть ні, то обоє виросли у засніжених краях. А потім - латинська Паска, теж свіжий наплив туристів. І нарешті – ми в літаку, з фотоапаратами, валізками в багажі з обов”язковими дощовиками – дощовий ліс, як не кажім, я з своїм нерозлучним капелюхом, що ще не те бачив, бо спочатку мандрував по островах з молодшою дочкою, а потім їй набрид і попав в наслідство до мене, пощо добру пропадати! 
          В літаку спочатку оголошують іспанською і ми, з мінімальною „абля еспаньйоль” (розмовною іспанською) прислухаємось до можливих знайомих слів. Де там, чужими мовами всі чомусь забагато і зашвидко говорять! Але навіть на просте „пор фавор” (прошу) і „ґрасіяс” (дякую) стюардеси реагуюють милою усмішкою, завжди приємна повага до рідної мови.

          Біля островів, що час-від-часу можна бачити за вікном літака, вода інакшого кольору, веселого зеленкувато-синього, тоді, як решта океанічних вод суворого темного. Декуди навіть трохи видно підводну частину, що терасами спадає вниз і нарешті розмивається на глибині. Ось пливе великий корабель, а біля нього менший, лиш ми так високо, що він ніби не рухається, а так завис з білою смугою піни. А там, де нічого нема - там сумно і страшнувато. 
          Я стараюсь відганяти нав”язливі думки про затонулі кораблі та підводні човни, десь там, під нами, що їх місцезнаходження позначено на картах Ґуґл Планета Земля, з датою аварій і кількістю жертв, і думати про щось миле і гарне, як от тропічний ліс. Але натомість приходять на думку зубаті глибоководні акули і ще зубатіші риби-мечі. 
          А тут ще літаком почало хитати, трусити і шарпати, капітан коротко оголосив прив'язатись ременями у зв'язку з турбуленцією і замовк. І думки самі по собі помандрували у напрямку: чи потрібні нам би були рятувальні жилети, що про них жваво розказувала смаглява стюардеса на початку польоту, якби літак от так взяв і впав з висоти понад 10-ть кілометрів? А навіть якби не розбились в пляцок, то там акули... Трохи потішило знати, що пілоти пасажирських літаків не мають парашутів і так просто не втікнуть. На щастя, літак змінив курс і турбуленція швидко закінчилась, капітан видно вмів літати, не вперше. Ізнову ми рухаємось рівномірно-прямолінійно, уххх, і стюардеси роздають соки. Ми з Джаном переглянулись і всміхнулись. Ніби й нічо, ніхто першим не хотів признаватись про свої страхи.

          Аж ось почали відчутно знижуватись, вже кінь чує стайню! Ось вже він сам - Isla del encanto (Острів Чарів), з пляжами по периметру і горами в хмарах посередині. Ось літак ліг на крило і внизу зарисувалась столиця Сен Гуан (San Juan, звучить ближче, як Сен Ван), ось ми сіли і радісно плескаєм в долоні, а на виході дякуємо екіпажу і капітану особисто. А він сяє широкою щасливою усмішкою і дякує нам за вибір його фірми, ще один вдалий політ!

          Надворі відразу нас „привітала” іґуана - велика лінива ящірка, а на горизонті димів хмарами заповідник Ель Джунке. Ось вони – тропіки!

Далі буде...

Частина ІІІ 
          Те, що ми у тропіках було видно на кожному кроці. Насамперед кокосові пальми, а особливо - їх розміри. Вони були лицем тропіків, таким знайомим з журналів, реклам і навіть шпалер на стінах. На своїх вигнутих дугою стовбурах вони граційно нависали пір”їстими парасолями і красувалися достигаючими плодами, хоч ті легко могли би вбити, якби впали на голову. І ще інші пальми, і бамбуки, і кольорові знайомі бауґенвллії, і ще багато дерев, здалека незнайомих, буйних, розкішних, яскравих. Коли дорога підходила ближче до води – було видно, як бірюзова хвиля пінисто лизала піщаний берег. То були тропіки, правдиві-найправдивіші, і моя дитяча мрія нарешті сповнилась, хоч в далеко недитячому віці! Від хвилювання аж щось стиснуло горло, так відчувалось, ніби я запрошена у гості на велике свято, прекрасне, щире і радісне, свято без косих поглядів і п'яних викриків. Джан по роботі вже бував на інших островах, то сприймав все це спокійніше.

           Хоч вперше у тропіках, вже вісімнадцять років я прожила у субтропіках Флориди. Ми з чоловіком сходили разом багато миль її лісами і парками, з'їздили певно тисячі миль машиною, відвідали більшість ботанічних садів і заповідників, і завели навіть невеликий, але свій власний сад. І ще маємо наполеонівські плани про власну міні-ферму на пенсії, може... Що й казати - Флорида прекрасна, квітуча, гаряча, має пляжі, ліси, ріки, болота, озера і навіть підводні печери. Лиш вона інша. Хоч офіційним деревом штату вважається капустяна пальма, що щедро росте повсюди, як і її менші кузини кущові пальметто, дика природа Флориди не є яскравою. Ліси переважно соснові, дубові і кипарисові, теж вражаючі розмірами і віком, кажуть, є й тисячолітні. Але вони просто зелені, без яскравих кольорових вкраплень. Є менші дикоростучі цвітучі рослини, навіть власні дикі орхідеї, лиш в основній масі вони не виділяються. Ті всі кольорові дерева і кущі, що ростуть біля будинків і в парках – то пришельці, імігранти, як і більшість її населення. І, як і люди – деякі швидко приживаються і навіть стараються забрати місце під сонцем і потіснити місцевих, деякі чемненько і вдячно ростуть, де їх посадили, а ще інші з трудом пробують, а потім махають на все рукою і: "Прощавай, жорстокий світе!"

          Не так воно було на тропічному острові Пуерто-Ріко (вимовляється Порто-Ріко), Багатий Порт, в перекладі. Власне там був губернатором відомий Понсе де Леон, перед тим, як „відкрив” Флориду, і може жив би довше, якби не мав таких апетитів до нових загарбань. Але кожному своє. У Пуерто-Ріко буяння рослин, їх розміри і кольори вражають навіть близьких сусідів з субтропіків.

          Перед поїздкою чоловікові співробітники, ті, що родом з Пуерто-Ріко, подробно наставляли його, як воно і що, і що робити, а чого уникати, як вогню. І більшість рекомендували туристичні автобуси, а якщо і рентувати машину, то їздити лиш по рівненькому узбережжю по периметру острова, але спаси і сохрани не в гори. Ну і остерігатись злодіїв і обманщиків, що всюди чатують на невинних туристів. Один з них, Фернандо, навіть радив почекати на нього до літа, щоб поїхати разом і бути під його досвідченим оком. Лиш ми вже і так чекали, куди дальше. Джан таки рішив рентувати і бути більш незалежними, не прив'язаними до якогось супердорогого столичного готелю і їхніх сервісів. То було великим плюсом. Але були і великі мінуси, лиш ми ще не знали. Дуже туманно уявляли ми собі, що таке гірські дороги у Пуерто-Ріко, і, забігаючи наперед, він заслужив звання якщо не героя соціалістичної праці, то золоту медаль з фігурного гірського водіння!

          Наперед замовили ми кімнату у горах, про яку прочитали багато схвальних відгуків по-інтернету, і тепер сеньйора Нилда, власниця, подзвонила нас, щоб уточнити, де ми і коли по нас виїжджати. Джан подякував і сказав, що не треба, ми самі знайдемо з джі-пі-есом-навігатором, але вона коротко відповіла: Не знайдете. І була права. Коли ми, зустрівшись на заправці і познайомившись, рушили за нею, все вище і вище, ми зрозуміли, що обов'язково загубились би на котромусь з поворотів. А вона, по віку може навіть старша нас, шпарко вела свій міні-автобус, показуючи заздалегідь сигнали поворотів і навіть зупинялась почекати, як ми були задалеко, на її думку . "Вдома" ми відразу відчули невдавану приязнь і гостинність. Відчувалось, що вона і її родина не тільки раді клієнтам, що заплатять, але і нагоді пізнати нових людей. Вибіг також познайомитись великий пухнастий пес Дюк, який вмів обійматись лапами, коли йому подати знак - схрестити на грудях руки. А як ні – то нікому з обіймами не нав'язувався. Нам відразу сподобалось і житло, і басейн, а особливо вигляд з гори, понад пальми, банани і цвітучі дерева-тюльпани далеко, аж до океану на обрії. А з другого боку кутався у хмарах Ель Джунке. Коли ми, скинувши в кімнату бебехи, присіли під дашком подихати і попити соку, прийшов сусід Іґнасьйо, вчитель на пенсії. Ми познайомились, поговорили про все можливе: хто ми і звідки, і він знав, де Україна, про політику, релігію і можливість життя на Марсі. Розійшлися взаємно задоволені. Було подібно, як в українському селі, але нечуване у Штатах, де люди приходять без великих церемоній, просто так, поспілкуватись. І то ми ще лиш починали взнавати про привітність місцевих людей. Так само забігаючи наперед, за одним малим вийнятком, і то там було невиразно, наші враження про пуерторіканську гостинність просто бурхливо захопливі. Чи то так нам пощастило, чи як, але застереження чоловікових співробітників не справдились.

          Ніч навіть у субтропіках наступає швидко, а тим більше у тропіках. От тільки почало смеркатись – а вже темно і чорно. Тропічна ніч тепла, лиш не задушлива, повітря чисте і свіже – гори. І ще спів, як ми перше думали, пташок, а виявилось, малих деревних місцевих жабок кокІ (coqui), з наголосом на „і”, що співали делікатними голосками: ко-кІ, ко-кІ,  і не одна, а певно сотки їх. Той хор бринів і жебонів, літали світляки і зоряне небо було ніби ближче, а зорі більші і ясніші. Побачивши нас на лежаках біля басейну, вийшла сеньйора Нилда, вимкнула навіть малі лампочки і притишеним голосом почала розповідати про своїх предків з племені таїно, що їх майже вигубили іспанські завойовники. Трохи повагавшись, щоб не образити гостей, вона сказала, що вони не вважають Колумба великим першовідкривачем, бо їх не треба було „відкривати”, вони там були, а іспанські загарбники принесли місцевому населенню багато лиха і страждань. Нас не треба було підготовлювати, я про то знала і, як „боркиня” за правду, повністю була згідна, а чоловік не перечив. Може то ще більше привернуло сеньйору Нилду, бо вона повернулась з чимось на кшталт бубна чи тамбурину. Глухі, рівномірні, в ритм серця, удари звучали містично-таємничо і, здавалось, когось кликали. Через якийсь час вона сказала: „В такі ночі я розмовляю з моїми предками, тими, що жили тут ще до іспанців і тими, що від них загинули. Вони чують, дивіться, як я почну бубнити, інакше будуть хитатись гілки пальм і співати кокІ.” І ніби дійсно, силуети пальм здавалось колихались в ритм сумного звуку бубна, жабки підстроювали до нього свої голосочки, світляки танцювали, а небесне зоряне шатро мовби опускалось нижче, і відбивалось в басейні, і все це обіймало нас, чужинців, тулило і приймало за своїх. Дюк, що перше сидів біля своєї господині, повільно перейшов, притулився, а потім положив голову мені на ноги. Ми боялись поворухнутись, щоб не сполохати чари тропічної ночі. Мені якось здавалось, що тут вже колись я була, що щось мені знайоме і рідне, хоч то не могло бути насправді, але так відчувалось. Як колись, біля музею стоянки древніх людей тусаян у гарячій Аризоні.

Частина ІУ

          Ранок, промитий нічним дощиком, проснувся свіжим і чистим. На кокосовій пальмі витьохкував якийсь тропічний соловей, десь дальше кукурікали півні. Сеньйора Нилда не тримала курей через туристів, вони чомусь не люблять кукурікання, а мені воно пригадало далеке рідне село. Але поданий надворі під дашком сніданок з міцною чорною кавою, свіжим соком з манґо і налисничками на кокосовому молоці повернув нас назад у тропічну вакаційну реальність! Карлос збирався до школи і спитав, чи ми ще будемо, як він прийде назад. Ми підтакнули, він втішився і з великими таємничими очима пообіцяв нас вечором кудись повести. Сеньйора Нилда давала останні настанови, як краще доїхати до Ель Джунке. Ми, фактично, були вже досить близько, навіть колись тут була дорога, лиш сильно обвалилась і більше її не відновлювали.

          І ось ми в'їжджаємо на територію національного заповідника Ель Джунке, єдиного у Сполучених Штатах тропічного державного лісництва. Від хвилювання в животі „літають метелики”, ще трошки – і ми у правдивому дощовому лісі! Якщо не заїжджати у Центр для відвідувачів, то сам заповідник бесплатний, їдь чи йди скільки і куди хочеш! Окрім досить добрих доріг, пішохідних стежок і невеликих станцій, де чергували ренджери, все решта - незаймана природа у всій її дикій красі. Тропічне буяння вражало у всьому: у навислих над дорогами бамбукових тунелях, зарослях папоротевих дерев (дійсно високих дерев з дерев'янистими стовбурами), величних пальмах, тюльпанових деревах (Spathodea campanulata), так, теж деревах, з яскравими оранжевими квітами і менших зарослях геліконій, імбирів, філодендронів, „китайських” рож, беґоній і ще всяких інших, менших папоротей, мохів і ліан. На диво – вони майже всі були знайомі, навіть ще з України, лиш там вони були кімнатні рослини, у малих вазонках, деколи трохи більшими у шкільних чи заводських залах. Вони росли надворі у нашій, центральній частині Флориди. Лиш росли зі страхом і риском, що ось вночі вдарить хвиля приморозків, а ранком спече, міцне навіть зимою, сонце, -  така вона, Флорида! Так деколи і бувало, ось те ж тюльпанове дерево одного року забите і відросле з кореня, на другий рік вижило тільки завдяки утепленню стовбура пінопластовою ізоляцією для труб (мій власний винахід!). Тут же все росло само, дике і нерухане! І росло, що називається!

          Росло, бо священна, за віруваннями корінних мешканців таїно, земля Ель Джунке сприяла тому. Дощовий тропічний ліс займає лиш невелику, східну гірську частину острова на схилах Сьєрра-де-Лукільо, де і розташований заповідник. Клімат там цілорічно однаковий, з середньою температурою у 21 гр. Цельсія і щоденними дощами. Вершини, одна з яких називається так само, як і заповідник, - Ель Джунке, з іспанської – Кувадло, і висотою трохи більше 1000 метрів, зупиняють теплі і вологі східні вітри, охолоджують їх і поливають ліси. Кувадло робить власні хмари, воно кутається в них і щоденно щедро зрошує вдячні схили живильною водою. Секрет успіху тих „кімнатних” рослин – щоденні, але короткі, десь годину-дві дощі, що відразу стікають зі схилів, висока, лиш не задушлива, бо з вітерцем,  вологість, ну і теплинь. На то воно і тропіки!
          Дорога піднімалась вгору і відразу захмарилось і затуманилось, навіть став дощ накрапати. Лиш дійсно накрапати, а не лити, як з цебра. Перший водоспад Ля Кока був зразу біля дороги, навіть було місце на машину (а ми лиш почали взнавати, як тісно на гірських дорогах). Вода лилася з високої і стрімкої, майже вертикальної скали і пропадала під дорогою, щоб дальше виплисти вже просто пінистою річкою. Все то в обрамленні буйної зелені: пальм, папоротей, ліан і ще багато-багато-чого. Близько дороги цвіла жовта геліконія, от так просто собі, ота, що її називають „райською пташкою”, десь вище червоніли квітами імбири. Мені все ще тяжко було повірити, що я допущена у „святая святих” тропічного лісу.
          Але, як теж кажуть: святе місце не буває пустим, то так і тут. Зупинялось все більше машин, навіть великий екскурсійний автобус, і ми почали по карті шукати пішохідні стежки, де може не так завізно. Знайшли, і досить швидко, взяли наплечники, на поясі зав'язали дощовики – і вверх! Стежка була кам'яниста і ставала все стрімкіша, місцями досить слизька і ми пожаліли, що даремно не послухались сеньйори Нилди, коли вона пропонувала велику сукувату палицю. Зате багато помогло наше попереднє тренування на біговій доріжці з нахилом. Джан більше, я зі скрипом, але навіть так, тепер, у горах, міцніші м'язи ніг „як знайшлися”! Було радісно відчувати, що ось ми на чотири роки старші, ніж у Ґренд Каньйоні Аризони, але йти легше. Що значить – тяжко в навчанні, легко в бою! А ще краса тропіків, що належала майже нам виключно, краса розкішна, велична, пишна і буйна, аж неприродна, зелень аж ненатуральна, - та краса вражала і притягувала, заставляла заглянути, а що воно там, за наступним поворотом, за тою скелею, тим навислим деревом! Від зворушення ми мало й говорили, хіба деколи: "Дивись, дивись!" Я, як цікава садівничка, придивлялась до землі, звідки воно там росте. Там, де було видно – була глина, місцями червона навіть, і каміння. Точніше – каміння, а поміж ними глина. Рослини міцно обвивали і обліпляли камені, і шукали кишені грунту поміж ними, а старе листя, стовбури, гілки внизу, відмираючи, живили живих. То був безконечний цикл природи, нове життя на цвинтарі старого. Здорове і сильне буяло та тішило око, і ніхто не жалів за тим, що було та минуло, хіба які туристи впадали в філософічні роздуми над суттю життя-бутття. Ще була прихована боротьба за світло. Кожна насінина чекала на свій шанс, щоб зломалась гілка чи впало дерево і відрилось хоч мале віконце до світла, і тоді вона проросте тугим паростком, якщо не буде з'їджена раніше. Деякі рослинки гонорово покинули конкуренцію на лісовому дні і піднялись вище, на стовбури. То не були рослини-паразити, що тягнули сок з дерева-господаря, ні, то були епіфіти, що лише прикріплялись корінчиками, а решта брали від дощу, опалого листя і випадкового „візиту” птаха. Такими були бромеліадні, дрібніші папоротеві, орхідейні. Хоч природні пуерторіканські орхідеї досить малі, їх тяжко було розгледіти, і у джунглях ми так їх і не бачили. Зворушливо виглядали знайомі „золоті рибки” ( з роду Nematanthus), що делікатно вились по зарослому мохом стовбурі і цвіли оранжевими рибками. Також беґонії на узбіччях стежки виглядали „своїми” і „домашніми”. Лиш тут вони були вдома, а ми в гостях. Пахло свіжо і волого, по-лісовому, а деколи особливо, лелійно-жасминово, хоч тяжко було розгледіти, звідки власне йшов той небесний запах. Кілька птахів підлітали ближче, щоб цвірінькнути і тьохнути, ніби привітатись, і знову відлетіти. Десь здальша чулись інші звуки джунглів: уррр-уррр, гуа-гуа, певно якихось інших птахів, може рідкісних папуг, тих, що під захистом і на грані знищення, і що мало їх хто і бачив. Великих хижих ссавців, як і отруйних змій та „кокодрилло” на острові, на радість туристам, не було, про то ми теж уже знали від сеньйори Нилди. Єдиним природним для острова ссавцем був не не якийсь пухнастий звірок, а костокрилий кажан, як не дивно.
          Коли йти ставало тяжче, з особливою вдячністю згадувались роботячі руки тих, що проклали у непрохідних горах ці стежки. Все те було зроблено вручну, хащі прочищені, викладені стежки, де каменями, де гравієм, обкладені для міцності бордюрами, встановлені навіть невеликі труби для стікання води у критичних місцях. Без них, стежок, ці прекрасні джунглі були б недоступними для більшості. Як я потім прочитала, ще у ХІХ-му столітті іспанський король Альфонсо ХІІ-й розпочав проект захисту цього лісу, як заповідника. Більші можливості появились з переходом у відомство федерального лісництва США у 1903-му році, за президентва Теодора Рузвельта, що й сам був великим природолюбом і дослідником. У 1930-х роках, за президенства вже іншого Рузвельта – Франкліна (треба ж так!), власне і були побудовані більшість доріг і стежок. Що й казати, гори прекрасні своєю дикою красою, але малопридатні для життя людей.
          А ще нам попались пару будок від дощу, під дашком, з лавочками і смітником для чистоти і порядку. Смішно, але коли ми лиш почали йти, то здалось нам, ніби там і сям валяються старі папери. Відразу неприємно стиснуло під грудьми - от хтось насвинячив! Але, придивившись краще, ми зрозуміли, що то були великі сухі листки дерева Yagrumo hembra, я навіть потім записала назву на телефоні, щоб не забути. Формою подібні на кленові, але такі великі, що можна, сколовши ззаду, зробити капелюх, вони, висихаючи, робляться сіро-білі, чисто здалеку, як помняті папери. Ухх, аж попустило, як приємно бути там, де люди шанобливо поклоняються природі, не нищачи її! З таким настроєм, як напучують у путівниках, і ми завжди ходимо в мандри: не лишаючи нічого, крім своїх слідів, і не забираючи нічого, крім вражень.
          Коли ми присіли під одною такою будкою, напитись води, з'їсти по яблуку, внизу відкрився величний краєвид, аж до океану на горизонті. Там, вдалині і в долині, світило сонце, а ми були серед хмар могутнього дощового Кувадла. І тоді ми обоє згадали, не пам”ятаю вже хто першим: А знаєш, що нині за день? Ааа, ясно, що знали, знали ще до вчора, от нині від стількох вражень призабулось – то була наша 18-та річниця одруження! Хто б подумав, як той час летить, ніби було вчора... Ну то вип”єм за то, Насте! - сказав Джан, і ми стукнулись пляшками води. Якраз згори вниз ішла інша пара, десь нашого віку, привітались, ми запросили їх посидіти, лиш жінка замахала руками: "Ні-ні-ні, я, як сяду - то не встану!" Ми всі розсміялись, до болю знайома річ!
          Вечором Карлос вже чекав на нас, аж підскакував: Ходім, ходім, поки не стемніло! Ми уточнили, що його пускають з нами і ми рушили, у супроводі двох псів, тою дорогою, що йшла дальше в гори. Через незаслонене вікно було видно, що в сусіда Іґнасьйо блимає телевізор і жінка його прасує. На іншому подвір'ї паслися коні, ще дальше, на досить крутому схилі, корови. При дорозі цвіли дерева і кущі, щось пахло гарно і незвично. Ми йшли далі, дорога була тиха, без машин, щасливі собаки галопом бігали навперегонки, Карлос почав співати якусь дитячу пісеньку, і глянувши на нас з Джаном, сказав: "Давайте разом!" Лиш ми не знали іспанської, і наш малий поліглот перейшов на англійську, слів якої, на свій встид, ми теж не знали, але мугикали і підтягували, як вміли. Почало темніти і ми рішили вертатись, тропічна темрява могла накрити зненацька швидко. На Карлосове розчарування, ми так і не дійшли до того перехрестя, де була спалена машина, місце його „паломництва”. Але він довго не вмів ображатись і під одним деревом, що цвіло блідо-рожевими квітами, нахилився і подав мені квітку. – Можете причепити до футболки, буде гарно!

Далі буде...

Частина У.

Наступного дня, окрилені своїми можливостями ходити в горах, ми знову рушили. На цей раз вже Нилда зробила таємничі очі і пообіцяла вечором кудись нас повезти. – Лишіть сил в запасі, не перемучтеся, я не всім то показую!

          Поки-що рішили відвідати відому Ля Міну – інший водоспад, до якого можна дійти тільки пішки. Відразу відчулась близькість популярної туристичної „точки”. Людей було багато, щоб розминутись на вузьких стежках, треба було зупинятись у ширших „кишенях”. Майже всі вітались і були люб'язні, а один мужчина, коли я стала збоку, щоб пропустити групу, вперся і не рушив: „Ні, тільки після вас!” Таке запам'ятовується! Ми старались вітатись по-іспанськи. Щодо „олЯ” (привіт) якось я не дуже була впевнена за наголос і чи воно нормально між незнайомими, тому вживала „буенос діаз” і „буенос тардез”. Хоч теж путалась, котре ранком, а котре по полудні. Але навіть з помилками і акцентом, нам відповідали з милими усмішками. Навіть малий крок назустріч зараховувався. Багато нас підбадьорювали, що вже недалеко (ще півгодини тому було недалеко!), але так було веселіше і жвавіше йшлося.

          Стежка до Ля Міни була інакша, вимощена чимось, як вузенькі тротуари, а оскільки вони були під досить великим нахилом, - було страшно послизнутись. На крутіших схилах одною ногою я старалась ставати на тротуар, другою на землю збоку, хоч та глина теж була слизька. Пригадалось: „Хто боїться в горах ходити – то хай дивиться по-телевізору!” Для нас гори, та ще тропічні, були варті трохи страху. І нарешті - водоспад! Він був ще вищий, ніж Ля Кока, і під ним було озерце, де можна було купатись під водоспадним „душом”. Багато так і робило, лиш ми утримались. Місця було мало, людей багато. Але перед тим я читала по-інтернету, що буває ще більше і треба чекати в черзі на стежці, так що і то добре! Звідки та вода падала, невідомо. Чи то річка текла, чи з печери випливала – було зависоко, щоб побачити. Подумалось: „Чи так само падала стіна Ля Міни ще перед іспанським приходом, або ще перед тим, як приплили таїно? А як буде виглядати через сто років, через тисячу?” Напевно так само, що їй до нас, якщо хіба який землетрус міг поміняти все те...

          Було шкода залишати розкішний і таємничий Ель Джунке. Шкода до щему в горлі, ніколи, напевно більше не будемо тут, а він так щедро ділився з нами своєю красою і таємницями.

          По дорозі назад у місті Фортуна (Щастя, в перекладі) рішили заїхати на пляжу, подивитись море зблизька. Давно вже в нас обох пройшли захоплення загарами „на чорну сливку”, чому завжди передувала болісна стадія „вареного рака”. Згадалось, як відразу провчили мене „ласкаве” сонечко і золотий пісочок Флориди, коли після приїзду з дощової Європи я дорвалась до теплих хвиль океану. І то за три дні перед власним весіллям, добре хоч, що алое в городі росло. Після ще кількох експериментів – а може з захисним кремом, а може трошки, - наука не пішла в ліс і тепер ми, якщо десь купаємось, то лиш як стемніє, ну і ще щоб акули на вечерю не з'їли.

          Пісок на пляжі у Фортуні спочатку був червонуватий, а дальше синювато-сірий, з кольоровими пасмами у місці переходу, таке ми бачили вперше. І спокійно-величаві кокосові пальми, тепла лазурова вода, люди, переважно з дітьми, біляві силуети кораблів на горизонті – такий він тропічний рай. Під ногами блиснули шліфовані водою кольорові шкельця, якийсь дивний плід, ніби горіх, що його вода принесла хто-зна звідки, може й з Африки. Тепер, разом зі жменькою піску і парою порожніх мушель у слоїчку пригадуюють вони  далеку тропічну Фортуну.

          Біля дому сеньйори Нилди аж рябіло від запаркованих машин, але нам, як гостям, ввічливо лишили старе місце у дворі. Була субота та ще й день народження в одної з внучок. – У школі Аманду заповажають, що бабуся басейн має і мала може однокласників запросити, - підморгнула нам сеньйора Нилда. У басейні був радісний шум, гам і сплески, під дашком розставляли їжу і щось пекли на ґрилі. Всі до нас вітались і усміхались, хоч не всі говорили чи розуміли англійську. Ми вже подумали, що наша вечірня поїздка накрилась, але ні. Сеньйора Нилда видно вже мала досить забави і ми рушили: Джан за кермом, вона поруч в ролі штурмана і я ззаду, вільним глядачем.

          - Покажу вам річку Чарко Фріо і своє місце там. То більше потічок, ніж річка, так і називається Холодний Потік. Вона особлива, бо витікає з печери в горі, з лона Матері Землі, там власне їй і поклоняємось. Туди ми приходимо з школярами і навіть „важкими” підлітками, я їм розказую про історію і культуру таїно. Можете казати до мене „Аволя”, що означає „бабуся”, так мене тут кличуть.

          Ми заперечили, що незручно і вона не наша бабуся, та і по віку ми близькі.

          - То ніби, як звання - старша жінка племені, - відповіла з впевненою посмішкою і радісно зблиснула очима.

          Чарко Фріо таки була річкою, чистою і пінистою на каменях. На тому місці, куди нас привела Аволя Нилда, ряд великих каменів доходив десь до середини. Ми роззулись і, балансуючи, щоб не послизнутись, повсідались на валунах. Вода таки була холодна, недарма „фріо”. Було тихо, лиш злегка шелестіло листя дерев і перетьохкувались птахи. Аволя Нилда почала ритуал. Спочатку, - сказала, - треба три рази помити руки аж до ліктів. За першим разом привітатись з Великою Матір'ю, за другим попросити прощення, за третім благословення. А тоді набрати води у стулені долоні і перше поцілувати, а вже потім пити. Потім ніби забула за нас і щось стиха промовляла, часто повторяючи „Мадре Тієрра”. Коли я нахилилась набрати води, побачила рожеву квітка сейби, що плила до мене. Загадала собі: „Якщо зловлю, то...” – не вспіла додумати, як ось вона в моїх долонях, тендітний дзвіночок, подарунок Мадре Тієрра – Матері Землі. Показала Джанові, а у нього в долоні зелений листочок. Аволя Нилда усміхнулась і кивнула: „Велика Мати прийняла вас!”
          - Я не всіх своїх гостей сюди приводжу, я відчуваю, кого можна. А ще мене дехто хоче „навертати”, лиш не вірю я в то, - вона замовкла, а тоді, з деяким ваганням, продовжила. - Що вони мені можуть казати про свого бога і любов, коли от християни якої біди нам тут наробили. Де був їх бог і їхня „братерська” любов, як вони нас мучили і вбивали? Ееех, якби ви знали! - Аволя Нилда вдихнула і з видимим трудом зупинилась та замовкла. Не хотіла, явно, говорити забагато своїм гостям, що приїхали розважатись, а не сумні історії слухати. Я запевнила її, що теж подібно думаю і розумію та співчуваю. А ще більше, бо історія українського народу чимось подібна: природні багатства не принесли добра, як і таїно, а лиш очі завидющі та руки загребущі. Потім, вже вдома, я вернулась до історії „відкриття” Колумбом Нового світу, хоч вже і раніше дещо знала. Але від того, про що дочиталась, кров холола у жилах. От тобі і „дикуни” і от тобі „цивілізовані” віруючі європейці! До того ми ще вернемось.

- Тепер давайте про щось інше, - рішила змінити настрій Аволя Нилда. Покажу вам таке, що ви ще не бачили!

          Півнячих боїв ми дійсно не бачили, хоч і не дуже хотіли, правду сказати. – Ми не надовго, лиш трошки. Я пам'ятаю, що ви вегетаріанка, але маєте відчути місцевий присмак!

          І ми кудись поїхали, здається, то було Наґуабо, з трудом запаркувались на тісній вуличці. Був суботній вечір, пора розваг, з барів і ресторанчиків лунала музика, то запальна і жвава, то сумна і романтична.

         Зайшли у щось, як невеликий цирк. Аволю Нилду там знали, вона представила нас туристами з України, у відповідь – невелике здивування, як нас так здалека занесло, але дозволили пройти. Бій був якраз з розгарі, два не дуже великі, але цибаті і досить худі на вигляд півні підскакували і молотили один одного. Животики їх були підголені і навіть засмаглі, для більшої краси. Бій був недовгим, може хвилин з п'ять. Коли один впав, другий ходив орлом і ніби кланявся, - ось він я, переможець! – Той другий живий, лиш придурюється, - сказала Аволя Нилда. І дійсно, він встав, обтрусився, обох розсадили по клітках і забрали. Глядачі почали щось передавати одні одним. – То джентельменські ігри, вони ставлять ставки на слово і потім віддають програне, - пояснила нам Аволя. – Прийшло то з Іспанії, давно ще і прижилось, ці бої легальні У Порто-Ріко. А на півників не дивіться, що вони худі, вони такі мають бути, для них там спеціальна дієта і не дешева!

          Коли з прозорих кліток випустили двох наступних, вони, як і належиться бойовим півням, зразу почали лупитись. Відвівши погляд на глядачів, я побачила, що дехто спостерігає за нами, їм теж була цікава наша реакція. Таке ми бачили вперше, але в нас не було видно ні краплі іспанської крові, бо подякувавши, з радістю вийшли надвір.

          Аволя Нилда ще показала нам міський парк з двохсотрічних фікусових дерев, для відновлення якого вона назбирала щось біля сімдесяти тисяч доларів. Ми не могли повірити, знаючи, як то нелегко. – Ааа, я завзята, як візьмусь за щось, то не попущу! - додала з радісною гордістю.

          У нічному повітрі мерехтіли світляки і чорними силуетами проносились кажани – єдині природні ссавці на цьому острові. Дальше, в океані, мигали вогниками кораблі, хвиля лизала берег, а над тим всім споглядав згори серпочок молодого місяця.

Далі буде...

 

Пляжа у містечку Фортуна (в перекладі - Щастя)

Пляжа у Фортуні і я.

Океан, Фортуна і я у мому любимому капелюсі, який ще не то бачив, бо він бував і на інших осторовах з дочкою, потім їй набрид і тепер вже багато-багато років служить мені вірою і правдою :)

Фортуна, кокосові пальми і океан.

Ці півнячі бої ми несподівано побачили завдяки нашій милій господині сеньйорі Нилді і її зв'язкам. Вона представила нас, як туристів з України, вони дозволили подивитись і навіть сфотографувати. Там на диво привітні і дружелюбні люди, хоч, кажуть, злочинність теж не мала, але нам якось щастило на добрих.

Раунди боїв досить короткі, може десь 5 хв., не знаю точно. Вони приносять їх у прозорій клітці (видно зверху), випускають і півні зразу починають лупити один одного. А як один був впав і лежав, то другий ходив гордо і ніби розкланювався. А ще у них побриті животики і навіть засмаглі, для більшої красоти. 

Додана свіжа порція. Ще я зрозуміла (нарешті), що якщо клацнути на фотографію - вона збільшиться, а тоді інші будуть показуватись за обертом вниз коліщатка миші.

Домик у горах в сеньори Нилди, де ми жили три дні.

Зліва, за парканчиком, обрив і видно тільки верхівки бананових дерев. Коли я спитала, чи там можна пройтись (бо були східки), вона категорично заперечила: Ви там не вмієте ходити, ноги поломите! 

 

Як придивитись зверху, то навіть не видно було, звідки ті банани ростуть, звідкись... А там, вдалині - океан.

Справа видно дім сусіда Іґнасьо, він приходив на нових туристів подивитись, про життя поговорити.

Наша господиня, сеньойора Нилда, на вулиці вважається багачкою - вона винаймає кімнати туристам і навіть басейн має.

Кокосова пальма зблизька. На сніданок там готують щось типу налисничків на кокосовому молоці. І чого я додому верталась?

.

Вулиця міста Пальмер (Palmer), що веде до знаменитого Ель Джунке.

Місто Пальмер.

Місто Пальмер.

Місто Пальмер, пошта.

Національний заповідник - тропічний дощовий ліс  El Yunque (Ель Джунке).

"Повітряні" рослини ростуть просто на стовбурі, тут - різновиди бромеліадних.

Знайома всім "кімнатна" беґонія, тут - в дикому вигляді.

Різновид папороті.

Ще якась "кімнатна", здається - пайлея.

Наш вірний, сильний і безстрашний на гірських дорогах "кінь" і зворушливий напис на номерах: Isla del encanto - Острів чарів.

"Кімнатна" рослинка "золота рибка", росте просто на стовбурі.

Водоспад Ля Кока (La Coca )

І я біля нього.