Про рослини, тварини і людини... блог Анастасії Свічинської: Флорида. Тривожне літо 2004-го року / Florida. The dangerouse summer of 2004.

* правдива історія за власними спостереженнями авторки

Ля ФлорІда. Квітуча, по-іспанськи. Названа так конкістадором Понсе де Леоном, губернатором Пуерто-Ріко, що у квітні 1513-го року приплив до півострова і був вражений красою цієї землі. Одні кажуть, що він шукав фонтан вічної молодості, інші – що золото, хоч одне не зашкодило би іншому. Насправді відкрив великий півострів. Замість води, що дає вічну молодість, у свою другу експедицію до Флориди знайшов смерть від стріли, просоченої соком „яблуні смерті”. Назва Флорида за півостровом залишилась навіть після того, як Іспанія відступила його Сполученим Штатам у 1821 році.

В більшості уявлення про Флориду зв'язане з її благодатним субтропічним кліматом, пляжами, Космічним Центром ім. Кеннеді та Дизней Ворлд. Дехто може згадати у звязку з фільмом „Поліцейський з Майямі”. Ну і з ще трагічно-відомим ураганом Ендрю і Катріна. Але того, 2004-го року, про Катріну світ ще не знав.

Урагани – невід*ємна частина тропіків. Їх називають людськими іменами, за ними слідкують з супутників і літаків ще задовго до того, як вони мають прийти. Чи оминути, якщо пощастить. Кожен ураган інший. Вони зароджуються в теплих водах Карибського моря чи в Атлантичному океані десь біля західних берегів Африки і стають центром новин, в міру того, як наближаються. Метереологи стараються передбачити їх шлях, місце удару і швидкість вітру. Та багато є непередбачуваного в цій грізній стихії.

Взагальному, урагани визначаються двома видами швидкостей: крутяча швидкість самого урагану і швидкість, з якою він просувається. Ще є діаметер урагану і діаметер ока урагану. Око урагану – це центральна його частина, в якій панує тишина. Так, в самому центрі сихії абсолютно тихо. З супутникової фотографії виглядає, як чистий кружечок серед розстріпаного круговороту хмар. Це коротке затишшя перед новим ударом. Ще кожен ураган має свій, більший чи менший діаметер. Також вітри всіх ураганів північної півкулі крутяться в напрямі обертання Землі, тобто проти годинникової стрілки.

Офіційно ураганний сезон Атлантичного океану починається 1-го червня і закінчується 30-го листопада. Але червень і липень 2004-го року промайнули на диво спокійно, літо заповідалось безжурним. Фонтанами феєрверків відшуміло свято Дня Незалежності, діти втішались канікулами, дорослі відпустками або хоч вихідними на пляжах чи у басейнах.

Але вже 1-го серпня 2004-го року у Національному Центрі Ураганів в Маямі дістав ім'я перший ураган року – Алекс. Флорида завмерла в очікуванні, куди ж він піде і наскільки грізним буде. Проте Алекс „не виявляв охоти” відвідувати Флориду, а рухався на північ океанічними просторами і хоч над водами Ґольфстріму набрав великої швидкості у 190 км/год, зачепив лиш трохи Північну Кароліну і вилив води ураганних дощів на Вірджинію, Делавейр і Нью Джерсі.

Другою була Бонні. Названа ураганом 9-го серпня, вона підійшла до Флориди з заходу, зі сторони Мексиканської затоки. Хоч її максимальна швидкість була лиш 100км/год, тобто не така вже й велика, як на ураган, все-таки вона далась взнаки штатам Джорджії, Південній і Північній Каролінам, НьюДжерсі і, вже втрачаючи ураганну силу, все ще продовжувала рухатись через Масачусетс і Мейн аж до Канади.

Того самого дня, 9-го серпня, лиш у теплих водах Карибського моря, біля берегів Ямайки набрав сили ураганних вітрів „брат” Чарлі (англійською починається на букву „С”, наступний по алфавіту). Він вдарив південний берег Куби вже ураганом 3-ї категорії зі швидкістю вітру 190 км/год., від того трохи ослаб і, здавалося, Флориді на цей раз пошастить. Але ні. Швидко очухавшись над теплими водами Мексиканської затоки, він набрав швидкості і, розвернувшись на схід, вдарив західний берег Флориди 4-ї категорії зі швидкістю вітру в 240 км/год.

Єдине, чим Флориді повезло з Чарлі, це те, що в час удару його око зменшилось. Чим більше воно, тим більшу площу захоплюють ураганні вітри навколо нього і тим більша їх руйнівна сила. У випадку з Чарлі найсильніші вітри припали всього на радіус 11 км. від центра. Дуже скромно, як на ураган. А ще він досить швидко пройшовся Флоридою. Вночі 14-го серпня Чарлі залишав Флориду в Дейтона Біч все ще ураганом, але вже 1-ї категорії. Немов би, щоб залишитись в історії ураганів відомим непередбачуваністю характеру, Чарлі знову почав набирати крутячу швидкість над теплими водами Атлантики, в яких і зародився 10 днів тому. Він ще вдарив пляжі штатів Південної і Північної Каролін і почав намірятись на штат Вірджинія. Але в холодніших північних водах Атлантики таки втратив ураганну силу.

По всьому коридору, що ним пройшовся ураган Чарлі по території Флориди, він залишив за собою руїни. Розвалені старші і слабші доми, пошкоджені дахи, затоплені будинки, поломані дерева, - ось що залишилось після нього. В місті Орлендо і околицях були вивернуті з корінням величезні столітні дуби, що падаючи, руйнували будівлі, нищили електричні лінії і трощили машини. Їхнє коріння, вивернуте з землі, в свою чергу, руйнувало водо- і газопроводи та інші лінії підземних комунікацій. Число людських жертв досягло 10-ти.

Якраз в цей час мені припало повертатись з України додому, у Флориду. Коли літак приземлився в Орлендо, Чарлі вже не загрожував Флориді, хоч ще грізно дихав в Атлантичному океані. Центр урагану оминув наше місто. Про це я вже знала. Знала також, що в нашому саду шкода була мінімальна, а дах таки зовсім непошкоджений. Це було просто неймовірно-великим щастям! Але тепер, відїжджаючи від Орлендо, таки з острахом дивилась на недавні сліди присутності могутньої стихії. Багато сосен в придорожних лісках були зломані пополам, як сірники. На дахах будинків виднілися голубі латки брезенту. Вдома побачила тільки зломані молоді пагони бамбука і деревце японської сливки. Це що, це дрібниці порівняно з тим, що могло бути! Наш молодий сад, моя велика любов і праця у поті чола – уцілів! Уціліли також орхідеї і бонзаї, що росли у вазонках і які перед ураганом треба було заносити до хати, в гараж, одним словом захищати від вітру, а то все розвіється, та ще й вікна побє.

З вікнами особлива історія. Одна з великих реальних небезпек під-час урагану - розбиті вікна. Навіть не сам вітер розбиває вікна, а все, що він несе з собою – гілки, сміття і всякі дрібні речі. Тому все, що може бути підняте вітром, повинно бути сховане. Вікна спочатку забивали фанерою і люди перед ураганом годинами вистоювали у чергах, а потім ще годинами сверлили стіни і прикручували гвинтами. Вже пізніше ввійшло у норму тримати у гаражах готові, спеціально вирізані металеві чи пластмасові пластини і закладати їх при потребі на вікна. А ще треба було запасатися питтєвою водою на випадок, якщо міську відключать, батарейками і свічками, а також їдою в консервах, бо без електрики холодильник не багато допоможе. Ну і коли ураган вже надходив, ми були так змучені, що вже майже все одно було.

Але урагану не вдасться переспати. Вітер і дощ стугонить в вікна, бє електричними дротами, що аж сипляться іскри, мотає пальмовими гілками так, що, здається, вони полетять за вітром. І за кожним поривом холодячий страх, що ось цей може розвалити все – знести дах, побити вікна, звалити дерево на хату чи машину. І ще, звичайно, пропадає електрика. Крім повної темряви, ще перестає працювати кондиціонер охолодження. Стає неймовірно душно, а вікна відкрити не можна. Новини про просування урагану можна чути тільки по радіо, це якщо батарейками запаслися. Одного разу ми попали в око урагану. Тобто центр його проходив якраз над нами. Несподівано наступила тиша. Абсолютна. Ніде нічого навіть не шелестіло. Дощ перестав, пальмові гілки прибрали свій звичний вигляд застиглого фонтану і навіть цвіркуни почали свою заспокійливу нічну мелодію. Але це не заспокоювало. Було страшно, бо то та тиша була неприродна. Ну і десь через пів години все почалось спочатку. Тільки вітер поміняв свій напрям. З південно-східного на північно-західний.

Так от, якраз перед Днем праці, що припадає на першу неділю вересня, стало відомо про новий ураган, Френсиз. Тропічна хвиля, що зародилася у водах Атлантичного океану біля далеких берегів Західної Африки, набираючи силу, просувалася в західно-північнозахідному напрямі і в районі Малих Антильських островів була найменована ураганом Френсиз. Крутяча швидкість його піднялась до 3-ї, а потім і 4-ї категорії, по шкалі Саффіра-Симпсона. Вже 2-го вересня грізну силу Френсиза відчули всі острови Багамського архіпелагу, вперше після подібного удару в середині ХІХ-го століття. Ураган знищив майже ввесь урожай овочів і фруктів, в тому числі бананові і ананасові плантації. Проходячи через архіпелаг, вітри трохи ослабли і впали до 2-ї категорії, але була підозра, що перетинаючи теплі води Ґольфстріму, він знову набере силу. Ну і напрям його удару був скерований точно на східний беріг ценральної Флориди, якраз на нас.

Губернатор Флориди Джеб Буш оголосив надзвичайний стан. Якщо б Френсиз знову набрав силу урагану 4-ї категорії, тобто до 249 км. на годину, то наша хата не витримала б того. Могло б бути, як зі сумновідомим ураганом Ендрю. Треба було евакуюватися. Закрився Космічний Центр ім. Кеннеді, більшість університетів і шкіл. Чоловік рішив, якщо виїжджати, то поки не пізно, поки дороги не забиті біженцями до тої степені, що ураган може застати нас просто серед дороги. Ми рішили летіти в інший штат, можливо відвідати місто його дитинства Рачестер, у штаті Нью-Йорк. Він обзвонив всі ближчі аеропорти, але вони вже були закриті. Ще працював аеропорт в місті Тампа, на західному узбережжі. І єдині квитки, які ще були в продажі, були до Нового Орлеану, в штаті Луїзіана. Щож, і то добре. Орлеан, та ще й Новий теж цікаво побачити. Квитки були на ранок наступного дня, а ще треба було приготувати сад (на випадок, якщо хата залишиться), тобто позаносити все, що не росте в землі, до хати і гаражу.

А потім ще спакувати речі в дорогу і важливіші документи. Під вечір ми вже просто з ніг падали, прилягли відпочити десь на дві години і вночі рушили. Сумно було розставатись з хатою і садом, які хто знає, чи застанемо цілими.

Коли літак почав знижувати висоту і націлюватись на Новий Орлеан, під його крилом відкрилась жива карта дельти ріки Міссісіпі, голуба і свіжа в ранкових туманах. Здавалося неможливим, щоб комусь і десь могла загрожувати смертельна небезпека, коли земля так весело просинається до нового дня.

Новий Орлеан теж приготував нам сюрприз - якраз зараз у ньому проходив знаменитий фестиваль Південне Декаденство, або попросту зїзд гомосексуалістів. Він, зїзд, проходив там щорічно, якраз перед Днем праці, лиш ми раніше у те не дуже вникали.

Вулиця Св. Анни у історичному Французькому кварталі, на якій був наш невеликий готель, виглядала, як ілюстрація з казки. Двохповерхові кольорові домики з мереживом чавунних прикрас та скриньками з квітами, що звисали з балконів, ніби змагалися, хто з них миліший і гостинніший. Вже в проході ми зіткнулися з „живими” голубими. Вони теж поселялися і теж були пара, як і ми. Тільки він і ..він. В нас вони, напевно, не відчули „декадентського” духу, бо і не думали уступити дорогу. Прийшлось мені притискатись до огорожі, щоб їх пропустити.

Щоб відволіктись від гнітючих думок про ураган і перестати слідити по телевізору за його просуванням, рішили провідати місто і подивитись на могутню Міссісіпі зблизька. На вулицях скрізь зустрічались парочки мужчин, на барах і ресторанах часто висіли їхні прапорці шести кольорів райдуги (тут райдуга має шість кольорів) і запрошення. Бізнеси жили з грошей і хотіли грошей, а це була добра нагода заробити. На вулиці Бурбон через відкриті двері бару було видно танцюючого на столі, у одних білих трусах, мужчину.

Магазинчик з написом „Вуду” виглядав антикварним, але зайшовши, ми відразу зрозуміли, куди попали. Магазин спеціалізувався по магії і ворожбі. Хотіли виходити, але продавець і, напевно, власниця в одній особі, почала з нами розмову, зовсім, однак, не напихаючи свого товару. При словах, що ми з Флориди і втікли від урагану, несподівано з якихось чи то бокових дверей, чи просто заслони, вийшла старша жінка. Чомусь вона мені запам'яталась. Її довге сиве волосся було перев'язане квітчастою хусткою, пальці і зап'ястя унизані срібними перстенями і браслетами. Вона повторила слово ураган, розсіяно блукаючи поглядом, а потім замовкла, ніби прислухаючись до чогось і з явним страхом проказала: „ Некст йір, некст йір, сейм тайм (наступного року, наступного року, в цей час),” – а тоді втупилась поглядом у нас. Наша співрозмовниця спитала її: „Дженис, чи ти пила сьогодні своє лікарство?”, - на що та поспішно притакнула і вийшла. – Моя сестра, - зніяковіло пояснила, - вона хвора. Ми розуміюче кивнули. Ім'я запам'яталось, бо так звали нашу сусідку. Рівно через рік, на жаль, згадались і слова випадково зустрінутої нами Дженис.

Подібних магазинчиків з виставленими на вітринах скелетами, вампірами і було багато, але ми вже не заходили. Кого з магів і ворожок не стати було на власний „офіс”, ті просто йшли „в народ”, тобто влаштовували робоче місце десь у парку. За маленьким столиком з двома кріслами вели прийом спраглих заглянути у майбутнє клієнтів. Це було звичним пейзажем, поліція не розганяла їх, вони теж, правду сказати, вели себе пристойно і не чіплялися перехожих, як наші цигани.

Знамениту Міссісіпі можна було побачити, лиш вийшовши на дамбу. Так місто захищало себе, чи до пори, до часу думало, що захищає себе від повеней. Як на великій дорозі, так і тут в різних напрямах курсували більші і менші пароплави та баржі. Могутня ріка працювала.

А ще якраз якраз на березі Міссісіпі був відомий Акваріум. Це було щось! Тут можна було забути і за наступаючий ураган, і за всяке декадентство. Це був Акваріум світового рівня! Якщо мені колись у львівському магазинчику „Природа” розбігалися очі, то що вже казати тут! Це було ціле місто з акваріумами, великими, на всю стіну і гігантськими. Риби були річкові, морські, тропічні, крім того змії і алігатори. Був скляний тунель, по якому ми йшли, а з боків і над нами морське царство з кольоровими рибами, медузами, морськими кониками і зірками, кораловими рифами і водорослями. Все було настільки яскраво-кольорове, що здавалось би штучним, якби ті підводні жителі не рухались, кожен по-своєму. Навіть корали повільно колихались, що було незвичайно, бо ті, які я бачила дотепер, були тверді і засушені. Так, ніби ми якимось море розступилось перед нами і почало відкривати свої секрети. Але це ще не все. Був ще один акваріум, розміром десь в шкільний спортзал, в якому плавали акули. Багато акул. Величезних, як човен і менших, а також різних видів. Серед них акула-молот з роздвоєною головою. Всі вони плавали разом, без перегородок і якось не їли одні одних. Коли наближалися до скла, то здавалося, теж розглядали нас малими очками і хижо посміхалися. А потім удар хвоста – і піднімалися вверх, показуючи білий живіт. Їх можна було спостерігати на різних рівнях, ходячи по сходах. Ми проморгали час кормлення акул, але може і на краще, ми не дуже були готові до такого видовища. Одна мала акулка була у ванні з водою, її притримував працівник і можна було торкнутися. Коли дійшла наша черга і я легенько та з острахом погладила її, то шкіра була зовсім не рибяча, а на диво шорстка, як наждачний папір.

Залишаючи Акваріум, ми просто мовчали під враженням дива. Ми ніколи не бачили чогось подібного і навіть не думали, що побачимо. Тоді ні ми, ні решта ново-орлеанців, за вийнятком хіба може Дженис, ще не знали, що якраз через рік, в той же тиждень перед Днем Праці, сюди прийде смертоносний ураган Катріна. Вона забере більш ніж тисячу пятьсот людських життів тільки від штату Луїзіана. Також всі риби Акваріуму загинуть. Всі десять тисяч помруть відразу, як побите ураганом і затоплене водою місто втратить електрику.

Повернувшись до готелю ми першим ділом ввімкнули телевізор, щоб дізнатись, як поводить себе Френсиз. Він якраз „засів”над Багамськими островами і майже не рухався, ніби вичікував. Доброю новиною було то, що його центр, „око”, переформувалося у менше і вітри ослабли до 2-ї категорії. Проте була небезпека, якщо він почне рухатись на захід, то при проходженні над теплими водами Ґольфстріму, цієї загадкової ріки в океані, його крутяча швидкість знову підвищиться.

Наступного дня тривожні думки трохи перебили відвідини Ботанічного саду і Саду Скульптур подружжя Бестгофф. В тіні найбільших у Штатах вірджінійських дубів зі звисаючими китицями іспанського моху, „тунелях”, оброслих трояндами і оранжереях з папоротями і орхідеями хотілось не думати за Френсиз.

Люди, що з ними нам вдалось перекинутись кількома словами, співчували нам і казали у відповідь, що їхнє місто на випадок урагану крім вітру має ще й іншу загрозу – затоплення водою. В багатьох місцях Новий Орлеан був на декілька метрів нижче рівня моря.

У неділю ранком, 5-го вересня, ми дізнались, що Френсиз вдарив Флориду. Вдарив вночі, ураганом 2-ї категорії і око пройшлося південніше нашого міста, хоч решта вітрів і дощів зачепили чи не увесь півострів.

У той час ми старались не пропускати недільних служб і тримались того всюди, де могли, а перед лицем руйнівної стихії молились ще гарячіше і ревніше. У Першій Баптистській Церкві, одній з найбільш відомих протестанський церков на півдні Штатів, як і всюди, при вході привітав нас церковний брат. Було чисто і прохолодно, і було де сісти. Усі були привітні, ніхто не штовхався, не робив зауважень, але по блукаючих поглядах, вимушених усмішках відчувалося, як і у інших церквах, штучність тої привітності. Добре вдавану, але несправжню. І що всі хочуть якнакраще зіграти роль християнського братерства, відбути недільний обов'язок і поїхати на обід. Ми теж зраділи, хоч може і собі не хотіли признаватись, коли служба і всі обміни люб'язностями закінчились, і решта неділі наша. Вільними птицями, з почуттям зроблених уроків, поїхали ми пообідати.

Про плантацію Сан Франциско нам розповів офіціант. Було цікаво подивитись, що воно таке – справжня плантація цукрової тростини, тепер збережена, як музей. Те, про що я раніше мала уяву хіба з фільму про нещасну рабиню Ізавру.

Головний будинок плантації, панський, виглядав, наче величний пароплав, що якимось чином виплив з русла Міссісіпі та так і залишився у тіні вірджинійських дубів. Недавно відреставрований до часу свого найбільшого розквіту – середини 19-го століття, він сяяв красою і багатством. Навіть дами-екскурсоводи були вбрані у довгі сукні з широчезними спідницями на обручах відповідно до духу часу. Будинок, на диво, уцілів, попри зміну власників, громадянську війну і навіть будівництво дамби та близьке сусідство Міссісіпі. Плантації, як такої, звичайно вже не було. Були інші поля, засаджені цукровою тростиною, здалека подібною на кукурудзу, і яку обробляли не раби, звісно, а трактори. Попри всю пишноту будинку-музею, під склом збереглися і інші експонати. На пожовклих листках паперу, в алфавітному порядку були записані імена і вартість рабів, рабинь і їхніх дітей. За інвентиризаційним списком 1843-го року їх було десь біля ста. Ось пару з них:

Великий Бен, американський негр, добрий коваль, 45р., 900 дол.

Стара Франсуаза, негритянка-креолка, працівниця в полі. 55р., 100 дол.

Ліза, мулатка, сирота, 8р., 150 дол.

Від тих пожовклих листків паперу повіяло духом часів, коли одні люди володіли іншими, їхньою працею, життям і смертю. Працьовити руками Великого Бена і Старої Франсуази, що у свої 55 років все ще працювала в полі, і малої сирітки Лізи, і ще сотень інших рабів були створені багатства, щоб побудувати цей веселий дім з мереживом балкончиків, вишуканими мальовидлами, килимами і срібним посудом. Збереглося пару будиночків для рабів, але дами в кринолінах вже туди нас не повели, лиш сказали, що як хто бажає – то може оглянути. Охочих виявилось небагато.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Френсиз нарешті покинув Флориду, вдаривши її ще раз у північній, материковій частині „ручки сковорідки” і пішов дальше, вже з меншими вітрами, але великими дощами, аж до Канади. Після поверенення до аеропорту у Тампа, на стоянці ми знайшли свою машину цілу і неушкоджену, лиш присипану зеленим листям, здертим з дерев Френсизом.

При під'їзді до хати, ще здалеку ми побачили вивернутий з корінням сусідський дуб. На щастя, він впав, не зачепивши ні їхньої, ні нашої хати. Наше дерево манґо теж було вивернуте, але воно було менше і чоловікові, при допомозі сусіда і спеціального домкрата, вдалось його вирівняти, воно прижилось і забуло за тяжке дитинство. Вікна були цілі, лиш дощ, що бив горизонтально, затік під двері і килимок був мокрий. Але ми мали дах над головою і хоч без електрики, при свічках і на консервах, щасливі були несказанно.

Вся Флорида була проголошена зоною національного лиха і сам Президент Буш прилетів у Форт Пірс, де вдарило око урагану, і помагав роздавати питну воду.

Наступного дня чоловік подзвонив з роботи і спитав, чи я слухала новини.

- Ні, не слухала, а що?

- До нас іде новий ураган.

Анастасія Свічинська, 2012 р.

Вдалось розшукати кілька старих фотографій: