Аризона, де гори ростуть вниз.

* правдива розповідь за власними спостереженнями авторки. 

Була опублікована у 2012-му р.у журналі "Дніпро" (здається, за липень).  

Сонце над океаном спочатку зарум*янило, а потім позолотило краї хмар-айсбергів. Вони під нами, тобто під «Боїнгом». А вгорі теж хмари, -  продовгасті ріденькі пір*їни, які ми швидко проминали, отже вони були близько. Найнижче до землі ще інші, як суцільна ковдра з білої вовни. А оті айсберги тримаються окремо, кожна інша, як гора, кожна сама по собі.

Ми з чоловіком летимо в Аризону, де, за моїми уявленнями, сухо, пустельно і ... нецікаво. Що може бути гарного там, де нема буйної зелені? За майже п*ятнадцять років життя у Флориді мені ще було недосить чарів Країни Квітів, як назвав її колись іспанський ідальго Понсе де Леон. Хоч ми вже об*їздили більшість її міст і відвідали чи не всі ботанічні сади, але завжди був якийсь закуточок до відкриття, як от недавно стара закинута цукроварня біля Дейтона Біч. Але тут наступав чоловіковий день народження, до того ж кругла дата, отже – вибір за ним. «Ти повинна побачити Захід!» Колись, коли ми, втікаючи від урагану Френсиз, забрели до Луїзіани, чоловік вирішив, що, навіть не заїжджаючи далеко, все ж мені треба хоч трохи побути на Заході, і в тій цілі проїхав мостом через Міссісіпі. І хоч тут же повернув назад, можна було сказати, що я таки була на її західному березі.

- Ну то на північ до Нарнії, - як кажемо в таких випадках, куди б не їхали, на північ чи південь. Тепер на захід. До того ж, перше англійське слово, що запам*яталось мені ще від тої далекої зустрічі в Польщі – це адвенчюр, пригода. Також перше, що споріднило нас – була одноденна подорож до Кракова і Вавельського замку, ще просто знайомими, двома українцями, що їх доля закинула далеко за межі рідної землі.

Не люблю літати, боюсь, але нема виходу, задалеко, щоб їхати машиною. Коли наш «Боїнг», заревівши моторами, розігнався, легко залишив знизу і злітну смугу, і поцятковане озерами Орлендо, продерся крізь молоко хмар і вийшов у небесні простори, дихати стало ніби легше, хоч вуха все ще були закладені від різкої зміни тиску. Те, як він швидко з цим всім впорався, відразу покращило настрій, ніби додало впевненості у силі і справності цього металевого птаха. Простори, що відкрилися, захоплювали подих.

У місцях, де небесна ковдра хмар була порвана, було видно Мексиканську затоку і навіть силуети кораблів з білими хвостами спіненої води за ними, лиш вони не рухались, а застигли, ніби у зупиненій зйомці. Береги затоки в районі штатів Алабами, а потім і Луїзіани були прорізані стрічками рік, що впадали в неї розгалуженими, мов віття дерева, дельтами. Пробувала вгадати, а котра ж з них могутня Міссісіпі, - хто знає, може ця вигнута змією стрічка, може інша. Біля них розсипались розкреслені лініями вулиці міста. Все виглядало іграшково, як намальоване на великій карті, лиш затягнене синюватим туманом, що густішав на обрії. Наша Голуба планета Земля, яка вона гарна!

Коли літак залишив затоку і через Техас узяв напрям на Нью-Мексико, - картина почала мінятись. Міста зникли, мов і не було, і почалися гори. Південно-східні пасма Кордильєр чи Скелястих гір, як їх тут називають. Самотні і дикі, не вірилось, що є такі простори - і нічого нема, лиш синюваті з висоти хребти гір, що трохи нагадували пом*ятий папір.  Декуди підніжжям тягнулися нитки доріг і де-не-де зеленими кружечками чи прямокутниками проступали поливні поля. А потім знову нічого. Так, ніби ми прилітали до іншої планети. Це і був Дикий Захід.

...синюваті з висоти хребти гір, що трохи нагадували пом*ятий папір.

...де-не-де зеленими кружечками чи прямокутниками проступали поливні поля. 
                                                                             

Та ось літак повільно почав знижуватись. Хмар уже не було, знизу чітко проглядались дороги і навіть цятки машин на них.Ось він ліг на крило, лінія горизонту піднялась вгору, а внизу відкрилось місто. Фіникс, столиця Аризони.   Розкинуте на рівнині, обрамленій горами і відкрите пекучому сонцю, нас приймало на посадку це дивне місто серед пустелі. Ніде на горизонті не проглядавалась жодна ріка чи навіть річка, а місто - ось воно, і не мале, більше півтори мільйона жителів. Літак знизився так, що, здавалось, зачепить котрусь з машин на дорозі внизу, але ні, вийшов на рівне,– легкий поштовх - ми сіли! Уррра! Потім ще мені було страшно, що він не зможе погасити швидкість і вріжеться в будівлю аеропорту, але він і з тим впорався та почав вирулювати до своєї брами. 
В аеропорту нас зустріла прохолода кондиціонерів, нічого ще не нагадувало пустелі. Надворі тепло, але не так гаряче, як у Флориді, що її ми залишили чотири години тому. Не парило, бо повітря було сухе, пізніше ми добре зрозумієм, як тут сухо. Хитають віттям пальми, цвітуть кущі боуґенвілій, скульптурно величаються кактуси. Лиш нема трави - все акуратно засипано чистим гравієм, і пишнота рослин, що ростуть з них, виглядає штучною. Але ні, це все живе, лиш підібране так, щоб вкорінена рослина була посуховитривала. А гравій зверху захищає корені від сонця і створює відчуття чистоти і порядку.  І це не  анемічні та обскубані козами кущі, а буйні і яскраві, як фейєрверки, красуються розкішними півкулями над сірим чи червоним  гравієм. Тратити ресурси на зелену траву в посушливій Аризоні було б просто злочином.  Хоч на дорозі назад ми зупинялись в м. Седона, де є зелені поля для гольфу, але то вже інше.

Недалеко аеропорту чоловік рентував машину, вирішив вибрати таки сильнішу, шестициліндрову, попереду ще довгий шлях до Великого Каньйону. По дорозі заїхали в магазин, запаслися водою і сухими батончиками ґраноли. Попереду гори і пустеля, як-не-як.

Нам дали карту, але все одно важко вибратись з великого та ще й незнайомого міста. Підключили ще й свій апарат системи глобального позиціонування, але деяких, новіших доріг, не було. Я би там пропала, як миша в ріщі, мені важко орієнтуватись на незнайомих та ще й швидкісних дорогах. Але чоловік добрий водій, з досвідом, ось місто залишилось позаду і ми піднімаємось в гори. Підйоми не дуже круті, дорога добра. На одному з стрімкіших підйомів він попросив вимкнути кондиціонер, щоб мотор мав більше сили. Я почала роздивлятись, що і куди, машина нова і чужа, думала, що вибрала на вентилятор, а вийшло – на обігрів сидіння. У наших машинах такого нема, спочатку думала, що то нас так сонце припікає крізь відкриті вікна, потім доглупала. Ууупс!

Пейзажі, що почали вимальовуватись, виглядали, як з кінофільмів про Захід. Колони кактусів на фоні міцно-голубого неба. Вони виглядали б зовсім домашніми, якби не розміри. Тут вони, як і все в Арізоні, вражали масштабами. Я мусила придиватись ближче, сфотографуватись з ними, таких я ще не бачила. 

Я мусила придиватись ближче, сфотографуватись...

Це були кактуси-велетні, висотою десь у трьохповерховий дім, і товсті, як стовпи. Знизу, близько землі, виглядали над*їджені чимось, але то їм, видно, не шкодило, бо далі були міцні і сіро-зелені, покриті колючками довжиною в палець. Всяка охота торкатися їх зразу відпадала.  Під ними росли невеликі кущі і різновиди полинів, деякі цвіли дрібним жовтим цвітом. Земля під ногами суха, аж курилася. Дивувало, чим живилися ці велетні у такій висушеній на перець землі. Воно хоч і кактус, але живе. Пригадався бідний обскубаний кактус на вікні нашої сільської школи в Україні. Чи не з далекої просторої Аризони попав був він на прозябання в такий чужий йому, холодний край?

Колони кактусів на фоні міцно-голубого неба.

Краєвиди знову почали мінятися, чим далі ми їхали на північ (таки на північ). Кактуси як появились, так і пропали. Розлогі поля вкриті висохлою травою з кущиками перекотиполя. Декуди низькорослі ялівці. Під мостами попадалися русла висохлих рік. Від самих назв робилось моторошно і цікаво водночас: Струмок Мертвого Чоловіка, Пекельна Долина, Кривава Річка, Потік Пораненого Ренджера. Що то за мертвий чоловік плив тим струмком і хто поранив ренджера? Я глянула на мобільний телефон – зв*язку не було. Машиною їхати – воно, звісно, не пішки і не возом, але, як кажуть, - шофер мудрий, поки машина їде, а зіпсується – зразу ж всі вигоди де  і пропадають. Тішило хоч те, що вода у нас є. При одному погляді навкруг хотілося пити. На роботі перед виїздом чоловіку радили часто заправлятись, завжди мати більше половини бака бензину. Я глянула на стрілку – нормально, бензин є, двигун працює, - вперед!

Деколи було видно невеликі села з вагончиків. Невідомо, звідки вони брали електрику і воду, бо кругом були лиш оті жовті трави та полини. Машина, що їхала по сільській дорозі, піднімала за собою стовп куряви. Я сама родом з села, але було якось не по собі уявити життя в такому розпеченому сонцем вагончику. Що ж, до всього можна звикнути.

Деколи було видно невеликі села з вагончиків.

                                                                                         Ми могли доїхати до Каньйону того ж дня, але рішили зупинитися на ніч у місті Вільямс. Все-таки три години різниці в часі, та й більше на північ, тут смеркається раніше. Містечко Вільямс вже не виглядало пустелею. Тут росли великі сосни і менші ялівцеві дерева, навіть одну яблуню-дичку угледіла, коли вечором проходились його вулицями. До Каньйону була ще десь година їзди, але вже всюди відчувалася його близькість – у назвах ресторанів і магазинів, у товарах, що там продавались. Ще через місто проходила відома Роуд-66, - дорога, що колись, у 30-х була важливою магістраллю і чи не найдовшою у США. Вона починалась у Чикаго, штаті Іллінойс і тягнулась на захід, аж до Лос Анджелеса, у штаті Каліфорнія. Тепер, коли побудована сітка швидкісних трас, 66-та дорога втратила статус головної, але залишилась історичною. З нею зв*язано багато кінофільмів, пісень ну і людських доль.

В готелі було приємно прийняти душ, тим більше після таких пустинних пейзажів. Ранком навіть угледіли басейн, - що ж, запізно, але приємно здивувало, що навіть пустельна Аризона ... ну, не така вже пустельна. Але вперед, на північ до Нарнії, чи то Великого Каньйону, того сьомого чуда світу, до Ґренд Кеньйон, як тут вимовляють.

Навіть бачивши Великий Каньйон на фотографіях, я не зовсім второпала, що воно таке. Коли ми, заплативши за в*їзд, попали на територію Національного парку Великий Каньйон, я почала шукати очима гори. Їх не було, був сосновий ліс. Шукаючи місця запаркувати машину, ми попали на відкритий з одної сторони простір, і я зрозуміла – великими були не гори, великим було провалля. Величезним, грандіозним! Хотілося вже тут вийти з машини і придивитись зблизька. Але не було місця на стоянку. Потім, ознайомишись трохи, ми зрозуміли, що тут працює мережа безплатних автобусів. Щоб зменшити вплив людини на цей заповідник, стараються, як можуть. зменшити загазованість. Там ще є інші обмеження, про які ми довідаємось пізніше. Отже машину можна залишити на стоянці, далі від берега, а тоді можна їхати трьома різними лініями автобусів до вибраного місця.

Коли ми вийшли з автобуса на зупинці Виступ Ява, очам відкрилось Грандіозне Провалля у всій його красі. По-перше – неймовірно велике, гігантське просто, протилежний беріг був ледь видимий. По-друге – незвично рівне зверху, от ніби хто ножем вирівняв. Каібаб – гори, що ростуть вниз, - так називали його місцеві індіанці. 

...незвично рівне зверху, от ніби хто ножем вирівняв.

Провалля під ногами, на південному березі Каньйону, було стрімке, але тут і там поросле ялівцями та кущами полинів чи шавлій. Протилежний північний берег виглядав скалистим і мертвим. 

Провалля ... стрімке, але тут і там поросле ялівцями та кущами полинів чи шавлій.

Зато, спадаючи вниз, одночасно утворював гори з загостреними вершинами, бастіони і фортеці з виступами, усе це з відкритими горизонтальними нашаруваннями, і все це разом не виходило за межі рівних крис верху. Асфальтова доріжка, що стелилася вздовж урвища, була приготована навіть для людей в інвалідських візках – з боків обставлена камінням, щоб випадково не скотитись вниз, з лавками і місцем біля них для візків, щоб не заважати пішоходам. І суворим правилом – без роверистів, для них є інші дороги, але тут ні. Ми таки виходили за межі доріжки, ближче до урвища і з цікавістю та страхом заглядали вниз. За кожним виступом відкривалися інші форми гір. Чим далі йшли, тим людей було менше, аж ось і перший абориген – гірський баран.

...ось і перший абориген - гірський баран

                                                                                                           Я хотіла його краще сфотографувати і поволі підступала ближче, але чоловік зашепотів: «Не підходь!». В автобусі ми чули попередження: при зустрічі з дикими тваринами не підходити близько і не ставати між ними і проваллям, вони дикі, і ніколи невідомо... Ну що ж, ні то ні, але баран поводився спокійно, ми для нього не були великою новиною. Ще потім іншого разу побачили малу козулю з ріжками, що пощипувала листки якихось кущиків і, вже з автобуса, - стадо великих оленів. Для мене так і залишилося загадкою – а що ж вони п*ють? Кругом сухо, ні струмочка, ні джерельця чи навіть калабаньки, - нічого. Внизу є ріка Колорадо, але до неї далеко, більше 2км. по вертикалі, а спуском  - то 12км. або й більше, в один бік. Не думаю, що навіть гірським козам охота щодня ходити вниз і вверх, і то, щоб лиш води напитися.

Ріка Колорадо –  я два дні старалась розглядіти її зверху – і даремно. Знаю, що десь є, але не бачу. Питали інших, - та, кажуть, то далеко внизу. Тому й не видно. Щось не то, думаю, з літака було видно ріки. А ми не на такій же висоті! Аж потім виявилось, що ми не в тому місці. Її не видно, бо там закривали виступи. Аж на третій день, на виступі Сховок Відлюдника, відкрилась бірюзова стрічка Колорадо. Звичайно, вузенька зверху, бо далеко, але видно було, як пінилась місцями на порогах. 

Аж на третій день, на виступі Сховок Відлюдника, відкрилась бірюзова стрічка Колорадо

 В готелі, де ми поселились, було все, як і в інших. Була ванна і була вода. Цілодобово! Серед посушливої Аризони то було особливо цінним. Були різні кафетерії, і ресторани, і просто магазин з продуктовими і промисловими товарами.

Ці румяні яблука і соковиті груші, тугі помідори приїхали десь дуже здалека, але ціни були доступні. А ще як смакували, коли знаєш, що на сотні кілометрів навруги нічого не росте!

Увечері повіяло прохолодою, можна було спати при відкритому вікні і не вмикати кондиціонер. Але вночі розбудив якийсь дивний і страшний звук. Спочатку ніби рев, а потім – як людський крик. Такий, ніби комусь наступала остання година. А потім тихо. Я прислухалась, розбудила чоловіка, - але звук не повторився. Якось не знала, чи дзвонити 911, бо що казати? Ранком спитала працівницю готелю, але вона нічого не знала, вона там не ночувала. Також ніяких поліцейських машин, обтягнутих жовтими стрічками місць злочину – нічого! І вже потім, коли я вечорами читала книжку про Каньйон, я зрозуміла, що то міг бути шлюбний рев оленя. Була якраз осінь – час залицянь. Чим голосніший рев, писалося в книжці, тим більш привабливий для самки. Ще там водяться вовки-койоти і гірські пуми, але вовки би вили, ну а пуми, певно, ревли по левячому, чи що. Але не так. Дика природа має свої загадки, і вона ось тут, в ліску за вікном готелю!

На другий день ми вирішили пройти спуском вниз. Ну не зовсім вниз, всі 12 кілометрів, але трохи. Каньйон має пару спусків, що їх називають коридорами, вони регулярно підтримуються в доброму стані. Є ще інші, крутіші і більш запущені. Ми вибрали Спуск Ясного Ангела. Задумали дійти, як вдасться, до першого привалу, що 2,5км. вниз. Взяли в рюкзаки по дві пляшки води, сухі батони, кілька яблук і груш. Ну і фотоапарати. Яке щастя, що плівку не треба купувати! Ага, ще запасні батарейки. Спуск хоч і був крутим, але йти можна не тримаючись. І досить широкий, до 2 метрів. На початку висіло попередження: «Обережно, змії, скорпіони і пуми!» Забігаючи наперед, - жодних з них ми так і не зустріли. Ще нам, як новачкам, просто повезло, що була осінь, середина жовтня. Було сухо і погода тепла, але не гаряча. Літом, в період дощів, вода летить зі схилів рікою, разом з камінням, гілляками і цілими деревами. Спека вдень така дошкульна, що, буває, люди втрачають свідомість і їх треба рятувати вертольотами. Що, як я потім дочиталась, коштує 3 тис. доларів.

А ще, якщо ми захотіли б іти аж униз з ночівлею, то треба мати дозвіл, який треба замовляти до півроку наперед. Ми того не знали, але до 1-го привалу, куди ми планували дійти і вернутись назад, дозволу не треба було. Людей було багато, молодих, середніх, старших і дітей навіть. І то не лиш напочатку, а всюди. Всі привітні, вітаються при зустрічі, з деякими ми розговорились. Зразу напочатку спуску одна, навіть старша за нас пара, що йшли з великими рюкзаками на ночівлю, показали нам наскельні розписи древніх людей. Ми б їх і не заувжили. Це було високо, в недоступному місці, червоною фарбою намальоване щось подібне до силуетів оленів.

наскельні розписи древніх людей

 Ще висіло оголошення про мулів. При зустрічі з ними пішоходи мають уступати, тулячись до скали. На що не довелось довго чекати. Ось ішов караван вантажних мулів, десь з вісім, привязаних мотузками на рівній відстані, попереду вершник і позаду. Мулів я ніколи не бачила і чомусь думала, що вони малі, як осли (яких я теж не бачила, хіба на фотографіях). 

...караван вантажних мулів

Чим далі вниз...

...тим вищі кам*яні стіни нависають...

Йти вниз легко, рюкзаки не тяжкі, лиш годі опертись спокусі сфотографувати а ще той виступ, ось ту скалу, оце деревце зі скрученим стовбуром, що росте з самого каміння. Чим далі вниз, тим вищі кам*яні стіни нависають, тим меншими виглядають і пішоходи, і мули з вершниками на зигзагах спуску. Піщаного кольору пласти гір заміняються червоними, як іржа, таким же стає і порох під ногами. Чоловік увесь час допитується, чи я ще можу йти далі, чи вертаємось, бо треба не забути, що йти назад буде важко. Мене теж почали охоплювати сумніви, але хотілося, щоб можна було колись внукам сказати, що ми пройшли по Спуску Ясного Ангела до 1-го привалу. Хто знає, чи ще коли така нагода буде. Аж ось згори побачили привал – будиночок туалету, притулений до скелі, ще інший з дахом без стін на випадок дощу, червона скринька телефону 911 і труба з краном.

Аж ось згори побачили привал...

Привал на спуску Ясного Ангела

Треба сказати, що всюди, де ми ходили у Каньйоні, чистота бездоганна. Ніде ні папірчика, пляшки чи пластикового мішка. При тому, що його відвідують 5 мільйонів людей в рік. У нас, у Флориді, пляжі досить чисті, але завжди десь валяються пляшки чи окурки, а тут ні. Вгорі, на березі, є спеціальні смітники з замками, захищені від диких тварин, окремо на сміття і на решта, що може йти на переробку. А в проміжках люди просто не смітять, все несуть з собою.

Ми присіли на каменях, з'їли по груші, попили води, якось більше не хотілося. Не залишало враження чуда і від того щось аж клубком в горлі тиснуло. Такі малі ми всі були проти тої величі кругом! Мужчина, що з ним ми розговорились, показав вверх, на беріг: «Бачите, там люди?» . Я довго придивлялась, аж тоді побачила групу маленьких, як мурашки, людей. Їх було видно, бо вони стояли близько краю урвища. Таке враження, що Велика Природа-Мати так захопилася, що втратила міру величі і краси, а потім махнула рукою, а, хай мають!

Стежка вела вниз, по ній пішли інші, а ми з жалем вирішили вертатися. Що поробиш, ми не готові. Іти вгору було важко. Особливо на стрімкіших підйомах. Починалась задуха, кров бухала в скронях, я вже засумнівалась, а чи варто було це все починати?  Але можна було присісти на камені або й просто стати і віддихатись, ставало легше. Я швидко зрозуміла, що навіть сповільнивши хід, можна відпочити і йти далі. На одному такому привальчику зустрілись ще з одною парою видимо старших від нас людей. Вони йшли з Північного Берега, ночували в Ранчо-Фантомі і ось піднімались вверх до Південного. Це марафонська відстань. З Північного Берега спуск крутіший, ввесь час треба впиратись ногами, щоб не впасти. Мужчина оправдувався, що він повільно йде, бо мав кілька років тому відкриту операцію на серці. Ми аж рота відкрили, - після того пройти стільки, на що ми, без операції не могли відважитись?! Видно, такі речі роблять переоцінку цінностей. Багато молодих нас обганяло. Вони виглядали на бувалих, ішли, спираючись на дві металеві палки. Ми такої техніки ще не освоїли, то просто топали вверх. 

Іти вгору було важко  

...просто стати і віддихатись

...над проваллям...

І, коли, нарешті, задихані і спітнілі, вийшли наверх, не могли повірити, як то легко ходити по-рівному! Нам так сподобалось, що на другий день хотіли піти по іншому, не такому людному Спуску Відлюдника. Але ранком біль в ногах показав, що ми можемо ходити по-рівному, але навіть зійти з другого поверху готелю було важко, м'язи ніг відчувалися, як перерізані. До гір треба бути підготовленими!

Нам ще вдалося відвідати індіанський музей Тусаян. Просто неба можна побачити руїни древнього поселення людини, що жили тут, як припускають, тисячу років тому. Це було плем'я Анасазі, предки пізніших Пуебло і Гопі. Залишилися камені, що окреслюють силует будівель. Того теплого осіннього дня, під неймовірно синім небом Аризони і запахом полину в повітрі, ми невідомо чому відчули якусь єдність з тими людьми, що аж ніяк для нас, європейців, не могли бути ближчими предками. Але  було щось, невисловлене і невловиме, що ніби вернуло нас в ті часи. Ось тут вони спали, тут був склад зерна, тут вогнище, де готували їжу, а тут більша кругла «зала» для ритуалів і забав. Вони якось навчилися жити в цій безводній більшість часу місцині, навіть вирощувати кукурудзу, квасолю, гарбузи, вміли полювати і захищати себе від хижаків. В будинку музею під куленепробивним склом і в контрольованому кліматі зберігаються фігурки оленів чи козуль, виплетені з вербової лозини, що були знайдені в печерах і датуються до чотирьох тисяч років назад. Знайдено їх у 1930-х роках і називаються Фігурки з розщепеленої гілки. Припускається, що призначення їхнє було релігійне, можливо так давня людина старалась знайти прихильність у Духів Полювання? В подарунковому відділі музею продавалися срібні кулончики у вигляді цих фігурок і чоловік відразу «догадався», що я зрадію такому подарунку. А ще нам подарували «гілку» з інструкцією, як самому виплести те древнє чудо. Я з трепетом взяла і вже вдома таки виплела (за другим разом).

Музей Тусаян. Ось тут вони спали, тут був склад зерна, тут вогнище, де готували їжу, а тут більша кругла «зала» для ритуалів і забав

Фігурки з розщепеленої гілки

Ще Аризона славиться своїми виробами з бірюзи і срібла. У шахтах поруч з покладами міді зустрічалися ці дивні синьо-зелені камені, в кожній шахті свого, особливого відтінку. Діюча шахта у місті Ґлоб з романтичною назвою Спляча Красуня вважається найбільшою по видобутку бірюзи у США. Спляча Красуня – так назвали гору, яка має силует сплячої дівчини. Бірюзі приписуюють різні магічні та цілющі властивості. Кажуть навіть, що колір при контакті зі шкірою міняється залежно від здоровя власника. Найбільшим вмінням славляться майстри сучасних індіанських племен Гопі, Зуні, Наваго. Іронічно, що історія ювелірництва просліджується до індіанців, посаджених в тюрму іспанськими завойовниками, що з нудьги і з вродженого потягу до краси бралися вичаровувати сережки, браслети, перстені, пряжки до пояса зі срібних монет.

По дорозі назад ми проїжджали через місто Флеґстафф і, дякуючи супутниковій інформації, взнали про садибу-музей родини Ріордан. Було цікаво подивитися будинок з побутом, ніби законсервованим в часі до початку ХХ-го століття.

Брати Ріордан стали заможними завдяки лісопильному бізнесу. Вони одружилися на сестрах і жили «разом» в одному домі, величезному і з різними входами, правда, але все одно таке рідко трапляється. Ще рідко трапляється справжня турбота і співчутливість багатих людей, якими сімейство Ріодан на той час було, до бідних. Робітники лісопильного виробництва, і навіть їхні сім'ї, мали безоплатне медичне обслуговування, що на той час, та і зараз, майже нечуване. Пані Ріордан була відома в місті тим, що відвідувала тяжко хворих і дбала за них, не цураючись найбруднішої роботи. Ну і все місто розрослося завдяки успішному лісопильному бізнесу, що його провадили брати. Екскусовод  розказувала, що до нині нащадки згадують про невдавану доброту родини Ріордан. Коли ми вийшли надвір, в післяобідньому сонці береза на подвір'ї засвітилась таким щирим ясним золотом на фоні синього неба Аризони, ніби щоб надовше залишити згадку про шляхетних мешканців того старого, та добротно-побудованого деревяного дому. Його, до речі, потомки Ріорданів безплатно передали у власність міста.

...береза на подвір'ї засвітилась щирим ясним золотом на фоні синього неба Аризони

Заночували ми в майже ляльково-чистенькому місті Седона. Воно оточене червонявими горами, що вертикальними примхливими силуетами виділялись на аж нереально синьому небі. Будинки там було прийнято фарбувати в «земляні» кольори: глиняні, коричневі, приглушено-червоняві. Виділялися вони хіба-що чистими подвірями з квітучими фонтанами боуґенвілій, лантан, кактусів та агав.

Усе це акуратненько присипане гравієм. А зверху колихалися віттям пальми. В переважній більшості там живуть багаті пенсіонери. Суха погода Аризони майже ідеальна для старших людей, особливо з проблемами дихання і суглобів. А де є гроші – там все доступне, навіть вода серед пустині. Коли ми ранком поїхали поснідати в ресторан на гольфових полях (працівник готелю поділився «секретом», що до 11-ї ранку сніданки там дешевші), то перший раз в Аризоні побачили смарагдово-зелену траву і навіть фонтани з водоспадами. Випадкові гольфісти, що зустрічались з нами перед рестораном зразу оцінили, що ми «не їхні» і не перетруджували себе привітаннями. Зато ми розговорились з красунею офіціанткою, родом з Гаваїв, і на прощання побажали їй, щоб її мрія про власний ресторан з городом, де будуть рости приправи до страв, здійснилась.

Седона. Перший раз в Аризоні побачили смарагдово-зелену траву і навіть фонтани з водоспадами.

 По дорозі назад, в Фіникс, де треба було здати рентовану машину і сідати на літак додому, до Флориди, ми не втримались і заїхали ще раз роздивитись зблизька кактуси-велетні. Я вже знала  їхню назву: saguaro (Carnegiea gigantea), знала, що вони живуть до 150-ти років, що перша „гілка” появляється в досить зрілому – сімдесятилітньому віці. Також що вони під охороною штату Аризони і не можна в ніякий спосіб зачіпати їх, навіть відростки відщипувати, хоч в мене і не було такої спокуси. При всій моїй любові до рідкісних рослин я знала, що ні наше подвіря, ні флоридський клімат не підходять до цих гігантів. Але навіть просто побути поруч відчувалося нібив присутності королівського маєстату.

Пишучи про нашу подорож, ще раз переживаю чари дивної і прекрасної Аризони, де гори „ростуть вниз”, а кактуси-гіганти стрімкими свічками вгору, де неймовірно синє небо, синя бірюза і величезні простори Дикого Заходу.

Коли наш „Боїнг” заходив на посадку в Орлендо, хтось з пасажирів здивовано вигукнув: „Дивись, дивись, скільки тут води!” Для туристів з Аризони Флорида виглядала сьомим чудом світу.

Анастасія Свічинська

2012 р.  

 *Дорвалась до файлу старих фотографій - ну і не втрималась. Може їх забагато і вони заважають читати, а може допомагають враженням про гори, що "ростуть вниз". Було б цікаво почути відгуки  :)

Флорида. Тривожне літо 2004-го року / Florida. The dangerouse summer of 2004.

* правдива історія за власними спостереженнями авторки                      

Ля ФлорІда. Квітуча, по-іспанськи. Названа так конкістадором Понсе де Леоном, губернатором Пуерто-Ріко, що у квітні 1513-го року приплив до півострова і був вражений красою цієї землі. Одні кажуть, що він шукав фонтан вічної молодості, інші – що золото, хоч одне не зашкодило би іншому. Насправді відкрив великий півострів. Замість води, що дає вічну молодість, у свою другу експедицію до Флориди знайшов смерть від стріли,  просоченої соком „яблуні смерті”. Назва Флорида за півостровом залишилась навіть після того, як Іспанія відступила його Сполученим Штатам у 1821 році.

В більшості уявлення про Флориду зв'язане з її благодатним субтропічним кліматом, пляжами, Космічним Центром ім. Кеннеді та Дизней Ворлд. Дехто може згадати у звязку з фільмом „Поліцейський з Майямі”. Ну і з ще трагічно-відомим ураганом Ендрю і Катріна. Але того, 2004-го року, про Катріну світ ще не знав.

            Урагани – невід*ємна частина тропіків. Їх називають людськими іменами,  за ними слідкують з супутників і літаків ще задовго до того, як вони мають прийти. Чи оминути, якщо пощастить. Кожен ураган інший. Вони зароджуються в теплих водах Карибського моря чи в Атлантичному океані десь біля західних берегів Африки і стають центром новин, в міру того, як наближаються. Метереологи стараються передбачити їх шлях, місце удару і швидкість вітру. Та багато є непередбачуваного в цій грізній стихії.

Взагальному, урагани визначаються двома видами швидкостей: крутяча швидкість самого урагану і швидкість, з якою він просувається. Ще є діаметер урагану і діаметер ока урагану. Око урагану – це центральна його частина, в якій панує тишина. Так, в самому центрі сихії абсолютно тихо. З супутникової фотографії виглядає, як чистий кружечок серед розстріпаного круговороту хмар. Це коротке затишшя перед новим ударом. Ще кожен ураган має свій, більший чи менший діаметер. Також вітри всіх ураганів північної півкулі крутяться в напрямі обертання Землі, тобто проти годинникової стрілки.

Офіційно ураганний сезон Атлантичного океану починається 1-го червня і закінчується 30-го листопада. Але червень і липень 2004-го року промайнули на диво спокійно, літо заповідалось безжурним. Фонтанами феєрверків відшуміло свято Дня Незалежності, діти втішались канікулами, дорослі відпустками або хоч вихідними на пляжах чи у басейнах.

Але вже 1-го серпня 2004-го року у Національному Центрі Ураганів в Маямі дістав ім'я перший ураган року – Алекс. Флорида завмерла в очікуванні, куди ж він піде і наскільки грізним буде. Проте Алекс „не виявляв охоти” відвідувати Флориду, а рухався на північ океанічними просторами і хоч над водами Ґольфстріму набрав великої швидкості у 190 км/год, зачепив лиш трохи Північну Кароліну і вилив води ураганних дощів на Вірджинію, Делавейр і Нью Джерсі.

Другою була Бонні. Названа ураганом 9-го серпня, вона підійшла до Флориди з заходу, зі сторони Мексиканської затоки. Хоч її максимальна швидкість була лиш 100км/год, тобто не така вже й велика, як на ураган, все-таки вона далась взнаки штатам Джорджії, Південній і Північній Каролінам, НьюДжерсі і, вже втрачаючи ураганну силу, все ще продовжувала рухатись через Масачусетс і Мейн аж до Канади.

Того самого дня, 9-го серпня, лиш у теплих водах Карибського моря, біля берегів Ямайки набрав сили ураганних вітрів „брат” Чарлі (англійською починається на букву „С”, наступний по алфавіту). Він вдарив південний берег Куби вже ураганом 3-ї категорії зі швидкістю вітру 190 км/год., від того трохи ослаб і, здавалося, Флориді на цей раз пошастить. Але ні. Швидко очухавшись над теплими водами Мексиканської затоки, він набрав швидкості і, розвернувшись на схід, вдарив західний берег Флориди 4-ї категорії зі швидкістю вітру в 240 км/год.

Єдине, чим Флориді повезло з Чарлі, це те, що в час удару його око зменшилось. Чим більше воно, тим більшу площу захоплюють ураганні вітри навколо нього і тим більша їх руйнівна сила. У випадку з Чарлі найсильніші вітри припали всього на радіус 11 км. від центра. Дуже скромно, як на ураган. А ще він досить швидко пройшовся Флоридою. Вночі 14-го серпня Чарлі залишав Флориду в Дейтона Біч все ще ураганом, але вже 1-ї категорії. Немов би, щоб залишитись в історії ураганів відомим непередбачуваністю характеру, Чарлі знову почав набирати крутячу швидкість над теплими водами Атлантики, в яких і зародився 10 днів тому. Він ще вдарив пляжі штатів Південної і Північної Каролін і почав намірятись на штат Вірджинія. Але в холодніших північних водах Атлантики таки втратив ураганну силу.

            По всьому коридору, що ним пройшовся ураган Чарлі по території Флориди, він залишив за собою руїни. Розвалені старші і слабші доми, пошкоджені дахи, затоплені будинки, поломані дерева, - ось що залишилось після нього. В місті Орлендо і околицях були вивернуті з корінням величезні столітні дуби, що падаючи, руйнували будівлі, нищили електричні лінії і трощили машини.  Їхнє коріння, вивернуте з землі, в свою чергу, руйнувало водо- і газопроводи та інші лінії підземних комунікацій. Число людських жертв досягло 10-ти.

            Якраз в цей час мені припало повертатись з України додому, у Флориду. Коли літак приземлився в Орлендо, Чарлі вже не загрожував Флориді, хоч ще грізно дихав в Атлантичному океані. Центр урагану оминув наше місто. Про це я вже знала. Знала також,  що в нашому саду шкода була мінімальна, а дах таки зовсім непошкоджений. Це було просто неймовірно-великим щастям! Але тепер, відїжджаючи від Орлендо, таки з острахом дивилась на недавні сліди присутності могутньої стихії. Багато сосен в придорожних лісках були зломані пополам, як сірники. На дахах будинків виднілися голубі латки брезенту. Вдома побачила тільки зломані молоді пагони бамбука і деревце японської сливки. Це що, це дрібниці порівняно з тим, що могло бути! Наш молодий сад, моя велика любов і праця у поті чола – уцілів! Уціліли також орхідеї і бонзаї, що росли у вазонках і які перед ураганом треба було заносити до хати, в гараж, одним словом захищати від вітру, а то все розвіється, та ще й вікна побє.

            З вікнами особлива історія. Одна з великих реальних небезпек під-час урагану - розбиті вікна. Навіть не сам вітер розбиває вікна, а все, що він несе з собою – гілки, сміття і всякі дрібні речі. Тому все, що може бути підняте вітром, повинно бути сховане.  Вікна спочатку забивали фанерою і люди перед ураганом годинами вистоювали у чергах, а потім ще годинами сверлили стіни і прикручували гвинтами. Вже пізніше ввійшло у норму тримати у гаражах готові, спеціально вирізані металеві чи пластмасові пластини і закладати їх при потребі на вікна. А ще треба було запасатися питтєвою водою на випадок, якщо міську відключать, батарейками і свічками, а також їдою в консервах, бо без електрики холодильник не багато допоможе. Ну і коли ураган вже надходив, ми були так змучені, що вже майже все одно було.

            Але урагану не вдасться переспати. Вітер і дощ стугонить в вікна, бє електричними дротами, що аж сипляться іскри, мотає пальмовими гілками так, що, здається, вони полетять за вітром. І за кожним поривом холодячий страх, що ось цей може розвалити все – знести дах, побити вікна, звалити дерево на хату чи машину. І ще, звичайно, пропадає електрика. Крім повної темряви, ще перестає працювати кондиціонер охолодження. Стає неймовірно душно, а вікна відкрити не можна. Новини про просування урагану можна чути тільки по радіо, це якщо батарейками запаслися. Одного разу ми попали в око урагану. Тобто центр його проходив якраз над нами. Несподівано наступила тиша. Абсолютна. Ніде нічого навіть не шелестіло. Дощ перестав, пальмові гілки прибрали свій звичний вигляд застиглого фонтану і навіть цвіркуни почали свою заспокійливу нічну мелодію. Але це не заспокоювало. Було страшно, бо то та тиша була неприродна.  Ну і десь через пів години все почалось спочатку. Тільки вітер поміняв свій напрям. З південно-східного на північно-західний.

            Так от, якраз перед Днем праці, що припадає на першу неділю вересня, стало відомо про новий ураган, Френсиз. Тропічна хвиля, що зародилася у водах Атлантичного океану біля далеких берегів Західної Африки, набираючи силу, просувалася в західно-північнозахідному напрямі і в районі Малих Антильських островів була найменована ураганом Френсиз. Крутяча швидкість його піднялась до 3-ї, а потім і 4-ї категорії, по шкалі Саффіра-Симпсона. Вже 2-го вересня грізну силу Френсиза відчули всі острови Багамського архіпелагу, вперше після подібного удару в середині ХІХ-го століття. Ураган знищив майже ввесь урожай овочів і фруктів, в тому числі бананові і ананасові плантації. Проходячи через архіпелаг, вітри трохи ослабли і впали до 2-ї категорії, але була підозра, що перетинаючи теплі води Ґольфстріму, він знову набере силу. Ну і напрям його удару був скерований точно на східний беріг ценральної Флориди, якраз на нас.

Губернатор Флориди Джеб Буш оголосив надзвичайний стан. Якщо б Френсиз знову набрав силу урагану 4-ї категорії, тобто до 249 км. на годину, то наша хата не витримала б того. Могло б бути, як зі сумновідомим ураганом Ендрю. Треба було евакуюватися. Закрився Космічний Центр ім. Кеннеді, більшість університетів і шкіл. Чоловік рішив, якщо виїжджати, то поки не пізно, поки дороги не забиті біженцями до тої степені, що ураган може застати нас просто серед дороги. Ми рішили летіти в інший штат, можливо відвідати місто його дитинства Рачестер, у штаті Нью-Йорк. Він обзвонив всі ближчі аеропорти, але вони вже були закриті. Ще працював аеропорт в місті Тампа, на західному узбережжі. І єдині квитки, які ще були в продажі, були до Нового Орлеану, в штаті Луїзіана. Щож, і то добре. Орлеан, та ще й Новий теж цікаво побачити. Квитки були на ранок наступного дня, а ще треба було приготувати сад (на випадок, якщо хата залишиться), тобто позаносити все, що не росте в землі, до хати і гаражу.

            А потім ще спакувати речі в дорогу і важливіші документи. Під вечір ми вже просто з ніг падали, прилягли відпочити десь на дві години і вночі рушили. Сумно було розставатись з хатою і садом, які хто знає, чи застанемо цілими.

            Коли літак почав знижувати висоту і націлюватись на Новий Орлеан, під його крилом відкрилась жива карта дельти ріки Міссісіпі, голуба і свіжа в ранкових туманах. Здавалося неможливим, щоб комусь і десь могла загрожувати смертельна небезпека, коли земля так весело просинається до нового дня.

            Новий Орлеан теж приготував нам сюрприз - якраз зараз у ньому проходив знаменитий фестиваль Південне Декаденство, або попросту зїзд гомосексуалістів. Він, зїзд, проходив там щорічно, якраз перед Днем праці, лиш ми раніше у те не дуже вникали.

            Вулиця Св. Анни у історичному Французькому кварталі, на якій був наш невеликий готель, виглядала, як ілюстрація з казки. Двохповерхові кольорові домики з мереживом чавунних прикрас та скриньками з квітами, що звисали з балконів, ніби змагалися, хто з них миліший і гостинніший. Вже в проході ми зіткнулися з „живими” голубими. Вони теж поселялися і теж були пара, як і ми. Тільки він і ..він. В нас вони, напевно, не відчули „декадентського” духу, бо і не думали уступити дорогу. Прийшлось мені притискатись до огорожі, щоб їх пропустити.

Щоб відволіктись від гнітючих думок про ураган і перестати слідити по телевізору за його просуванням, рішили провідати місто і подивитись на могутню Міссісіпі зблизька. На вулицях скрізь зустрічались парочки мужчин, на барах і ресторанах часто висіли їхні прапорці шести кольорів райдуги (тут райдуга має шість кольорів) і запрошення. Бізнеси жили з грошей і хотіли грошей, а це була добра нагода заробити. На вулиці Бурбон через відкриті двері бару було видно танцюючого на столі, у одних білих трусах, мужчину.

            Магазинчик з написом „Вуду” виглядав антикварним, але зайшовши, ми відразу зрозуміли, куди попали. Магазин спеціалізувався по магії і ворожбі. Хотіли виходити, але продавець і, напевно, власниця в одній особі, почала з нами розмову, зовсім, однак,  не напихаючи свого товару. При словах, що ми з Флориди і втікли від урагану, несподівано з якихось чи то бокових дверей, чи просто заслони, вийшла старша жінка. Чомусь вона мені запам'яталась. Її довге сиве волосся було перев'язане квітчастою хусткою, пальці і зап'ястя унизані срібними перстенями і браслетами. Вона повторила слово ураган, розсіяно блукаючи поглядом, а потім замовкла, ніби прислухаючись до чогось і з явним страхом проказала: „ Некст йір, некст йір, сейм тайм (наступного року, наступного року, в цей час),” – а тоді втупилась поглядом у нас. Наша співрозмовниця спитала її: „Дженис, чи ти пила сьогодні своє лікарство?”, - на що та поспішно притакнула і вийшла. – Моя сестра, - зніяковіло пояснила, - вона хвора. Ми розуміюче кивнули. Ім'я запам'яталось, бо так звали нашу сусідку. Рівно через рік, на жаль, згадались і слова випадково зустрінутої нами Дженис.

            Подібних магазинчиків з виставленими на вітринах скелетами, вампірами і було багато, але ми вже не заходили. Кого з магів і ворожок не стати було на власний „офіс”, ті просто йшли „в народ”, тобто влаштовували робоче місце десь у парку. За маленьким столиком з двома кріслами вели прийом спраглих заглянути у майбутнє клієнтів.  Це було звичним пейзажем, поліція не розганяла їх, вони теж, правду сказати, вели себе пристойно і не чіплялися перехожих, як наші цигани.

            Знамениту Міссісіпі можна було побачити, лиш вийшовши на дамбу. Так місто захищало себе, чи до пори, до часу думало, що захищає себе від повеней. Як на великій дорозі, так і тут в різних напрямах курсували більші і менші пароплави та баржі. Могутня ріка працювала.

            А ще якраз якраз на березі Міссісіпі був відомий Акваріум. Це було щось! Тут можна було забути і за наступаючий ураган, і за всяке декадентство. Це був Акваріум світового рівня! Якщо мені колись у львівському магазинчику „Природа” розбігалися очі, то що вже казати тут! Це було ціле місто з акваріумами, великими, на всю стіну і гігантськими. Риби були річкові, морські, тропічні, крім того змії і алігатори. Був скляний тунель, по якому ми йшли, а з боків і над нами морське царство з кольоровими рибами, медузами, морськими кониками і зірками, кораловими рифами і водорослями. Все було настільки яскраво-кольорове, що здавалось би штучним, якби ті підводні жителі не рухались, кожен по-своєму. Навіть корали повільно колихались, що було незвичайно, бо ті, які я бачила дотепер, були тверді і засушені. Так, ніби ми якимось море розступилось перед нами і почало відкривати свої секрети. Але це ще не все. Був ще один акваріум, розміром десь в шкільний спортзал, в якому плавали акули. Багато акул. Величезних, як човен і менших, а також різних видів. Серед них акула-молот з роздвоєною головою. Всі вони плавали разом, без перегородок і якось не їли одні одних. Коли наближалися до скла, то здавалося, теж розглядали нас малими очками  і хижо посміхалися. А потім удар хвоста – і піднімалися вверх, показуючи білий живіт. Їх можна було спостерігати на різних рівнях, ходячи по сходах. Ми проморгали час кормлення акул, але може і на краще, ми не дуже були готові до такого видовища. Одна мала акулка була у ванні з водою, її притримував працівник і можна було торкнутися. Коли дійшла наша черга і я легенько та з острахом погладила її, то шкіра  була зовсім не рибяча, а на диво шорстка, як наждачний папір.

            Залишаючи Акваріум, ми просто мовчали під враженням дива. Ми ніколи не бачили чогось подібного і навіть не думали, що побачимо. Тоді ні ми, ні решта ново-орлеанців, за вийнятком хіба може Дженис, ще не знали, що якраз через рік, в той же тиждень перед Днем Праці, сюди прийде смертоносний ураган Катріна. Вона забере більш ніж тисячу пятьсот людських життів тільки від штату Луїзіана. Також всі риби Акваріуму загинуть. Всі десять тисяч помруть відразу, як побите ураганом і затоплене водою місто втратить електрику.

            Повернувшись до готелю ми першим ділом ввімкнули телевізор, щоб дізнатись, як поводить себе Френсиз. Він якраз „засів”над Багамськими островами і майже не рухався, ніби вичікував. Доброю новиною було то, що його центр, „око”, переформувалося у менше і вітри ослабли до 2-ї категорії. Проте була небезпека, якщо він почне рухатись на захід, то при проходженні над теплими водами Ґольфстріму, цієї загадкової ріки в океані, його крутяча швидкість знову підвищиться.

Наступного дня тривожні думки трохи перебили відвідини Ботанічного саду і Саду Скульптур  подружжя Бестгофф. В тіні найбільших у Штатах вірджінійських дубів зі звисаючими китицями іспанського моху, „тунелях”, оброслих трояндами і оранжереях з папоротями і орхідеями хотілось не думати за Френсиз.

             Люди, що з ними нам вдалось перекинутись кількома словами, співчували нам і казали у відповідь, що їхнє місто на випадок урагану крім вітру має ще й іншу загрозу – затоплення водою. В багатьох місцях Новий Орлеан був на декілька метрів нижче рівня моря.

            У неділю ранком, 5-го вересня, ми дізнались, що Френсиз вдарив Флориду. Вдарив вночі, ураганом 2-ї категорії і око пройшлося південніше нашого міста, хоч решта вітрів і дощів зачепили чи не увесь півострів.

            У той час ми старались не пропускати недільних служб і тримались того всюди, де могли, а перед лицем руйнівної стихії молились ще гарячіше і ревніше. У Першій Баптистській Церкві, одній з найбільш відомих протестанський церков на півдні Штатів, як і всюди, при вході привітав нас церковний брат. Було чисто і прохолодно, і було де сісти. Усі були привітні,  ніхто не штовхався, не робив зауважень, але по блукаючих поглядах, вимушених усмішках відчувалося, як і у інших церквах, штучність тої привітності. Добре вдавану, але несправжню. І що всі  хочуть якнакраще зіграти роль християнського братерства, відбути недільний обов'язок і поїхати на обід. Ми теж зраділи, хоч може і собі не хотіли признаватись, коли служба і всі обміни люб'язностями закінчились, і решта неділі наша. Вільними птицями, з почуттям зроблених уроків, поїхали ми пообідати.

Про плантацію Сан Франциско нам розповів офіціант. Було цікаво подивитись, що воно таке – справжня плантація цукрової тростини, тепер збережена, як музей. Те, про що я раніше мала уяву хіба з фільму про нещасну рабиню Ізавру.

Головний будинок плантації, панський, виглядав, наче величний пароплав, що якимось чином виплив з русла Міссісіпі та так і залишився у тіні вірджинійських дубів. Недавно відреставрований до часу свого найбільшого розквіту – середини 19-го століття, він сяяв красою і багатством. Навіть дами-екскурсоводи були вбрані у довгі сукні з широчезними спідницями на обручах відповідно до духу часу. Будинок, на диво, уцілів, попри зміну власників, громадянську війну і навіть будівництво дамби та близьке сусідство Міссісіпі.  Плантації, як такої, звичайно вже не було. Були інші поля, засаджені цукровою тростиною, здалека подібною на кукурудзу, і яку обробляли не раби, звісно, а трактори. Попри всю пишноту будинку-музею, під склом збереглися і інші експонати. На пожовклих листках паперу, в алфавітному порядку були записані імена і вартість рабів, рабинь і їхніх дітей. За інвентиризаційним списком 1843-го року їх було десь біля ста. Ось пару з них:

Великий Бен, американський негр, добрий коваль, 45р., 900 дол.

Стара Франсуаза, негритянка-креолка, працівниця в полі. 55р., 100 дол.

Ліза, мулатка, сирота, 8р., 150 дол.                                                                                                                                     

Від тих пожовклих листків паперу повіяло духом часів, коли одні люди володіли іншими, їхньою працею, життям і смертю. Працьовити руками Великого Бена і Старої Франсуази, що у свої 55 років все ще працювала в полі, і малої сирітки Лізи, і ще сотень інших рабів були створені багатства, щоб побудувати цей веселий дім з мереживом балкончиків, вишуканими мальовидлами, килимами і срібним посудом. Збереглося пару будиночків для рабів, але дами в кринолінах вже туди нас не повели, лиш сказали, що як хто бажає – то може оглянути. Охочих виявилось небагато.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Френсиз нарешті покинув Флориду, вдаривши її ще раз у північній, материковій частині „ручки сковорідки” і пішов дальше, вже з меншими вітрами, але великими дощами, аж до Канади. Після поверенення до аеропорту у Тампа, на стоянці ми знайшли свою машину цілу і неушкоджену, лиш присипану зеленим листям, здертим з дерев Френсизом.

При під'їзді до хати, ще здалеку ми побачили вивернутий з корінням сусідський дуб. На щастя, він впав, не зачепивши ні їхньої, ні нашої хати. Наше дерево манґо теж було вивернуте, але воно було менше і чоловікові, при допомозі сусіда і спеціального домкрата, вдалось його вирівняти, воно прижилось і забуло за тяжке дитинство. Вікна були цілі, лиш дощ, що бив горизонтально, затік під двері і килимок був мокрий. Але ми мали дах над головою і хоч без електрики, при свічках і на консервах, щасливі були несказанно.

Вся Флорида була проголошена зоною національного лиха і сам Президент Буш прилетів у Форт Пірс, де вдарило око урагану, і помагав роздавати питну воду.

Наступного дня чоловік подзвонив з роботи і спитав, чи я слухала новини.

-  Ні, не слухала, а що?

-  До нас іде новий ураган.

  

Анастасія Свічинська, 2012 р. 

Вдалось розшукати кілька старих фотографій:

У старому, Французькому кварталі Нового Орлеану.

Дворик у Французькому кварталі.

.

Джазовий кіт у столиці джазу.

Головний, "панський" будинок плантації Сан Франциско.

Акули в "Акваріумі". Ні ми, ні вони тоді ще не знали, що майже точно через рік прийде "Катріна"...

Фонтан біля "Акваріуму" і я.

У саду Скульптур  подружжя Бестгофф.

У саду Скульптур  подружжя Бестгофф.

 

Один день з життя кота Міцька, на прізвисько Пазура / One day in the life of Mitsko the Cat.

        Кіт Міцько, на прізвисько Пазура, сидів на підвіконні і з сумом та безнадією дивився на дрібний холодний дощ за вікном. Він був голодним, до того ж батареї ледве гріли, було холодно. Надії на поліпшення було мало. Щодалі, то менше він розумів свою господиню Марту. Ніби й любить його, й гладить, і котусиком називає, але щоб аж так не дбати?! Гарна мені любов!

        Міцько пам'ятав ті часи, коли його частували то ковбаскою, то шматочком котлети, які він любив заїдати картоплиною – дивина, як на кота, але він мав свої примхи і смаки. А тепер з того всього лишилися лиш молоко і сира картопля. Т-а-к!

        Правда, й сама господиня не дуже щось їсть, а більше чорну каву п'є, саму, без нічого. Шиє допізна та п'є ту свою каву, що її варить у чорній керамічній кавоварці. А ось нині кавоварка несподівано тріснула на вогні, кава зашипіла, загасила газ, аж Міцько підскочив і теж зашипів. Марта викинула черепки у сміття, сіла за стіл і заплакала. І чого за такими дурницями плакати? І що то за їдження таке, та кава, і чи не можна би її в якій іншій ринці зварити?!

        Міцько забув образу і став підлизуватись до господині, тертись об її ноги і муркотіти. Марта погладила його, назвала бідацтвом, з чим кіт був дуже згідний, і його очах заблисла надія. Та тут задзвонив телефон і жінка втомлено і неохоче встала, а Міцько мусив покинути єдине тепле в усій квартирі місце.

        - Слухаю! Аах, то ти? Ні, ні, абсолютно не перешкодив!

 Кіт здивовано зауважив, яким дзвінким і веселим став голос господині.

        - Коли, сьогодні? Ну я, правду сказати, ще маю трохи роботи. Може завтра?

Кіт пригадав, що такий винувато-запобігливий голос Марта мала, коли приходив „пан майстер” ремонтувати крани. Чи ж то би він? Тим часом жінка продовжувала:

 - О ні, що ти, звичайно скучила, як ти можеш так казати? Добре, приїжджай, нині, па!

         І тут Марту ніби хто підмінив. Хвилю вона постояла, подивилась на недокінчене шиття, але махнула рукою, згорнула все і закрила машинку. Тоді почала так швидко робити порядки, що кіт з остраху за свої м*які лапки знову вискочив на підвіконня і уже звідти спостерігав, що буде далі.

        Коли остання пара взуття була якпопало закинута в шафу, тісний коридор ніби побільшав і посвітлішав. Ще Марта спробувала освіжити повітря дезодорантом, та він раз пирснув – і по нім. Вона було викинула його в сміття, але за хвилину повернулась, забрала назад, потрусила, спробувала ще раз попорскати, аж потому вже без всякого жалю викинула остаточно. Тоді підійшла до холодильника, відчинила двері й застигла в роздумах. Не було аж так над чим думати, бо було ясно, як день (хоч той день був не дуже ясний), що крім куска зашкарублого сиру і надпочатої пляшки молока там нічого не було. Вона ще якусь мить постояла, потерла скроні пальцями й нерішуче підійшла до шафи у спальні, запхала руку під простирадла, складені акуратною купкою на полиці, дістала гроші, порахувала, половину поклала назад. Тоді вже рішуче взула чоботи, накинула куртку й подалась у магазин.

Міцько тимчасом задрімав і дзвінок у двері розбудив його. Він розплющив очі. Марта вже була в чорній оксамитній сукенці, тонко перетягнутій поясом, в мештах на каблуках, і не пішла, а пташкою порхнула до дверей. На порозі стояв високий огрядний мужчина в шкіряній куртці і трьома анемічними гвоздиками у руці. Марта нібито дуже зраділа квітам, але, мабуть, більше власнику тої куртки, від запаху якої Міцькові закрутило в носі і бідолаха заходився пчихати. Коли протер лапкою очі, то не повірив їм: на столі гіркою були викладені канапки, так, правдиві канапки з маслом і копченою ковбасою, і ще окремо – тонкі свіжі пластини жовтого сиру.  Додавали веселого кольору й милували око подовгасті четвертинки червоного і зеленого маринованого перцю. „Чи то не з того, останнього слоїчка?” - здивувася такій щедрості Міцько.

         Гість тим часом дістав з внутрішньої кишені куртки пляшку і поставив на стіл, а Марта кинулась мерщій до серванта по келишки. Мужчина вдавав, що оглядає книжки, але кіт бачив, що йому нетерпеливиться скоріше сісти до столу. Міцько теж  вирішив спробувати щастя і, хоч який голодний, манірно підійшов до Марти і навіть не м'явкнув, а крякнув, щиро дивлячись прямо в очі. Він знав її чутливість до добрих манер і вирішив скористатися випробуваним способом. І його пригостили, і хлібчиком з маселком, і ковбаскою, і ще раз, і ще раз. Як гарно бути ситим і як легко бути щасливим!

         Марта щебетала, мов весняна пташка, а гість щось муркав і раз по раз перехиляв келишок. Він і Марту припрошував, але вона лише пригубила і відставила, продовжуючи дивитись на гостя сяючими очима.

          Коли Мартина сукенка впала, недбало кинута на підлогу, кіт очам не  повірив, що про таку гарну, і певно дорогу річ, можна аж так не дбати. Але довге і не завжди легке життя привчило нашого Міцька, на прізвисько Пазура, що не варто занадто перейматися чужими справами і помилками, які кожен з людей, що їх кіт знав, старався наробити якнайбільше. Тому зі спокійним сумлінням котусик зручно влігся на на сукенці, що була ще теплою і пахла Мартою та її парфумами, такими знайомими Міцьові ще з „молодих кігтиків”. Тиха, лагідна музика зовсім заколисала ситого кота і він заснув сном праведника.

          Прокинувся Міцько від того, що Марта різко шарпнула сукенку і поспіхом почала вдягатись. Тоді поправила волосся й винувато подивилась на свого гостя. Хотіла підійти до нього, але той подивився на годинника, підвівся з крісла й наступив Міцькові на лапу. Від несподіванки кіт підскочив, зачепився кігтем за обрус і перекинув вазу з квітами. За це пана Пазуру негайно і безпардонно було викинуто за двері.

          „І чого було аж так нервуватись? Одна квітка і так була зломана, а дві інші доживали останні години свого, теж певно невеселого життя”, - здивовано подумав кіт, але нема ради, поспішив зайняти місце за сміттєпроводом, поки не вивели гуляти сусідського пса Чапу.

          Коли почало темніти, Міцько вирішив, що можна почати перепросини. І, на диво, був відразу почутий. Щоб загладити провину, Міцько крутився біля господині і муркотів дзвінко, як тільки вмів. Але виглядало на те, що Марті теж кішки шкребли по душі і вона старалась пошвидше замняти справу. Навіть  запропонувала  цілу канапку, але котик чемно відмовився, зловживати добротою було не в його стилі.

           Марта підійшла до вікна, відчинила його і підставила заплакане лице холодній хвилі свіжого повітря. На небі, що тільки кусник його було видно між двома будинками, вже загорялися перші зорі. Одна з них ніби моргнула і Марта усміхнулась у відповідь. Міцьо вискочив на підвіконня, буцнув головою в лікоть, тоді сів грушею і теж почав дивитись. Марта гладила його шерстку і її спочатку тремтячі пальці поступово заспокоювались. Через якийсь час вона позіхнула, потягнулась всім гнучним тілом, тоді повернулась на каблуках і розглянулась по кухні. Їй захотілось їсти, але погляд упав на попільничку з недокурками – свіжа згадка про недавнього гостя. Вона бридливо взяла попільницю і, відвернувши лице, почала висипати її смердючий вміст у смітник. Тоді постояла хвилю, покрутила в руках, посміхнулась криво і зі зловтіхою викинула і її у сміття.

Анастасія Свічинська

Оповідання було опубліковане
у журналі "Жінка", за лютий 2001-го р., 
відредаговане у березні 2013-го р.