Один день з життя кота Міцька, на прізвисько Пазура / One day in the life of Mitsko the Cat.

        Кіт Міцько, на прізвисько Пазура, сидів на підвіконні і з сумом та безнадією дивився на дрібний холодний дощ за вікном. Він був голодним, до того ж батареї ледве гріли, було холодно. Надії на поліпшення було мало. Щодалі, то менше він розумів свою господиню Марту. Ніби й любить його, й гладить, і котусиком називає, але щоб аж так не дбати?! Гарна мені любов!

        Міцько пам*ятав ті часи, коли його частували то ковбаскою, то шматочком котлети, які він любив заїдати картоплиною – дивина, як на кота, але він мав свої примхи і смаки. А тепер з того всього лишилися лиш молоко і сира картопля. Т-а-к!

        Правда, й сама господиня не дуже щось їсть, а більше чорну каву п'є, саму, без нічого. Шиє допізна та п'є ту свою каву, що її варить у чорній керамічній кавоварці. А ось нині кавоварка несподівано тріснула на вогні, кава зашипіла, загасила газ, аж Міцько підскочив і теж зашипів. Марта викинула черепки у сміття, сіла за стіл і заплакала. І чого за такими дурницями плакати? І що то за їдження таке, та кава, і чи не можна би її в якій іншій ринці зварити?!

        Міцько забув образу і став підлизуватись до господині, тертись об її ноги і муркотіти. Марта погладила його, назвала бідацтвом, з чим кіт був дуже згідний, і його очах заблисла надія. Та тут задзвонив телефон і жінка втомлено і неохоче встала, а Міцько мусив покинути єдине тепле в усій квартирі місце.

        - Слухаю! Аах, то ти? Ні, ні, абсолютно не перешкодив!

 Кіт здивовано зауважив, яким дзвінким і веселим став голос господині.

        - Коли, сьогодні? Ну я, правду сказати, ще маю трохи роботи. Може завтра?

Кіт пригадав, що такий винувато-запобігливий голос Марта мала, коли приходив „пан майстер” ремонтувати крани. Чи ж то би він? Тим часом жінка продовжувала:

 - О ні, що ти, звичайно скучила, як ти можеш так казати? Добре, приїжджай, нині, па!

         І тут Марту ніби хто підмінив. Хвилю вона постояла, подивилась на недокінчене шиття, але махнула рукою, згорнула все і закрила машинку. Тоді почала так швидко робити порядки, що кіт з остраху за свої м'які лапки знову вискочив на підвіконня і уже звідти спостерігав, що буде далі.

        Коли остання пара взуття була якпопало закинута в шафу, тісний коридор ніби побільшав і посвітлішав. Ще Марта спробувала освіжити повітря дезодорантом, та він раз пирснув – і по нім. Вона було викинула його в сміття, але за хвилину повернулась, забрала назад, потрусила, спробувала ще раз попорскати, аж потому вже без всякого жалю викинула остаточно. Тоді підійшла до холодильника, відчинила двері й застигла в роздумах. Не було аж так над чим думати, бо було ясно, як день (хоч той день був не дуже ясний), що крім куска зашкарублого сиру і надпочатої пляшки молока там нічого не було. Вона ще якусь мить постояла, потерла скроні пальцями й нерішуче підійшла до шафи у спальні, запхала руку під простирадла, складені акуратною купкою на полиці, дістала гроші, порахувала, половину поклала назад. Тоді вже рішуче взула чоботи, накинула куртку й подалась у магазин.

Міцько тимчасом задрімав і дзвінок у двері розбудив його. Він розплющив очі. Марта вже була в чорній оксамитній сукенці, тонко перетягнутій поясом, в мештах на каблуках, і не пішла, а пташкою порхнула до дверей. На порозі стояв високий огрядний мужчина в шкіряній куртці і трьома анемічними гвоздиками у руці. Марта нібито дуже зраділа квітам, але, мабуть, більше власнику тої куртки, від запаху якої Міцькові закрутило в носі і бідолаха заходився пчихати. Коли протер лапкою очі, то не повірив їм: на столі гіркою були викладені канапки, так, правдиві канапки з маслом і копченою ковбасою, і ще окремо – тонкі свіжі пластини жовтого сиру.  Додавали веселого кольору й милували око подовгасті четвертинки червоного і зеленого маринованого перцю. „Чи то не з того, останнього слоїчка?” - здивувася такій щедрості Міцько.

         Гість тим часом дістав з внутрішньої кишені куртки пляшку і поставив на стіл, а Марта кинулась мерщій до серванта по келишки. Мужчина вдавав, що оглядає книжки, але кіт бачив, що йому нетерпеливиться скоріше сісти до столу. Міцько теж  вирішив спробувати щастя і, хоч який голодний, манірно підійшов до Марти і навіть не м'явкнув, а крякнув, щиро дивлячись прямо в очі. Він знав її чутливість до добрих манер і вирішив скористатися випробуваним способом. І його пригостили, і хлібчиком з маселком, і ковбаскою, і ще раз, і ще раз. Як гарно бути ситим і як легко бути щасливим!

         Марта щебетала, мов весняна пташка, а гість щось муркав і раз по раз перехиляв келишок. Він і Марту припрошував, але вона лише пригубила і відставила, продовжуючи дивитись на гостя сяючими очима.

          Коли Мартина сукенка впала, недбало кинута на підлогу, кіт очам не  повірив, що про таку гарну, і певно дорогу річ, можна аж так не дбати. Але довге і не завжди легке життя привчило нашого Міцька, на прізвисько Пазура, що не варто занадто перейматися чужими справами і помилками, які кожен з людей, що їх кіт знав, старався наробити якнайбільше. Тому зі спокійним сумлінням котусик зручно влігся на на сукенці, що була ще теплою і пахла Мартою та її парфумами, такими знайомими Міцьові ще з „молодих кігтиків”. Тиха, лагідна музика зовсім заколисала ситого кота і він заснув сном праведника.

          Прокинувся Міцько від того, що Марта різко шарпнула сукенку і поспіхом почала вдягатись. Тоді поправила волосся й винувато подивилась на свого гостя. Хотіла підійти до нього, але той подивився на годинника, підвівся з крісла й наступив Міцькові на лапу. Від несподіванки кіт підскочив, зачепився кігтем за обрус і перекинув вазу з квітами. За це пана Пазуру негайно і безпардонно було викинуто за двері.

          „І чого було аж так нервуватись? Одна квітка і так була зломана, а дві інші доживали останні години свого, теж певно невеселого життя”, - здивовано подумав кіт, але нема ради, поспішив зайняти місце за сміттєпроводом, поки не вивели гуляти сусідського пса Чапу.

          Коли почало темніти, Міцько вирішив, що можна почати перепросини. І, на диво, був відразу почутий. Щоб загладити провину, Міцько крутився біля господині і муркотів дзвінко, як тільки вмів. Але виглядало на те, що Марті теж кішки шкребли по душі і вона старалась пошвидше замняти справу. Навіть  запропонувала  цілу канапку, але котик чемно відмовився, зловживати добротою було не в його стилі.

           Марта підійшла до вікна, відчинила його і підставила заплакане лице холодній хвилі свіжого повітря. На небі, що тільки кусник його було видно між двома будинками, вже загорялися перші зорі. Одна з них ніби моргнула і Марта усміхнулась у відповідь. Міцьо вискочив на підвіконня, буцнув головою в лікоть, тоді сів грушею і теж почав дивитись. Марта гладила його шерстку і її спочатку тремтячі пальці поступово заспокоювались. Через якийсь час вона позіхнула, потягнулась всім гнучним тілом, тоді повернулась на каблуках і розглянулась по кухні. Їй захотілось їсти, але погляд упав на попільничку з недокурками – свіжа згадка про недавнього гостя. Вона бридливо взяла попільницю і, відвернувши лице, почала висипати її смердючий вміст у смітник. Тоді постояла хвилю, покрутила в руках, посміхнулась криво і зі зловтіхою викинула і її у сміття.

Анастасія Свічинська

Оповідання було опубліковане
у журналі "Жінка", за лютий 2001-го р., 
відредаговане у березні 2013-го р. 

4 коментарі:

1. 
   Анонім7 квітня 2013 р. 14:11

   Ніби зовсім проста, але водночас дуже зворушлива розповідь про котика. Але відображає вона не так котика, який був у господині Марти, як саму ж Марту. Усе, що відчував і переживав котик, те і відчувала та переживала сама ж господиня.
   І все котик відчував дуже тонко. Коли ж котик скинув на підлогу вазу з квітами, за що його було викинуто за двері? Це не покарання, і нічого котика цим не навчиш. Але й вчити ніхто не хотів. Це був тільки потік емоцій і все. Але це були сліпі емоції, які творили ілюзорний світ господині, у якому вона бачила найперше себе, через що і сама страждала потім. Можливо не раз.
   Котик це відчув фізично швидше. На жаль, господиня не відчула цього вчасно.
   А могла би і швидше зробити свої висновки. А правильний висновок такий, що не принесе щастя та людина, яка жорстока навіть у таких простих речах.

   ВідповістиВидалити
   Відповіді

   
   Анастасія Свічинська7 квітня 2013 р. 19:48
   Дякую за інтерес до мого оповідання! Мені цікаво почути, яке враження воно справляє, ще раз дякую!
   Видалити
   Відповісти
2. 
   Ihor Palinskiy (Ігор Палінський)8 квітня 2013 р. 13:50

   Повністю погоджуюся із анонімним користувачем.
   Часто буває так, о щастя поруч. А ми його шукаємо у зрадливих речах. А не вміємо радіти тим речам, які є поряд. І якщо це людина вміє робити, тоді для неї світ стає прекрасніший.

   ВідповістиВидалити
   Відповіді

   
   Анастасія Свічинська8 квітня 2013 р. 19:43
   Дякую за коментар, п.Ігоре!
   Ви праві, часто ми видаємо бажане за дійсне, про то я і старалась написати.
   Видалити
   Відповісти