* правдива розповідь за власними спостереженнями авторки.
Була опублікована у 2012-му р.у журналі "Дніпро" (здається, за липень).
Сонце над океаном
спочатку зарум'янило, а потім позолотило краї хмар-айсбергів. Вони під нами,
тобто під «Боїнгом». А вгорі теж хмари -
продовгасті ріденькі пір'їни, які ми швидко проминали, отже вони були
близько. Найнижче до землі ще інші, як суцільна ковдра з білої вовни. А оті
айсберги тримаються окремо, кожна інша, як гора, кожна сама по собі.
Ми з чоловіком
летимо в Аризону, де, за моїми уявленнями, сухо, пустельно і ... нецікаво. Що
може бути гарного там, де нема буйної зелені? За майже п'ятнадцять років життя
у Флориді мені ще було недосить чарів Країни Квітів, як назвав її колись
іспанський ідальго Понсе де Леон. Хоч ми вже об*їздили більшість її міст і
відвідали чи не всі ботанічні сади, але завжди був якийсь закуточок до
відкриття, як от недавно стара закинута цукроварня біля Дейтона Біч. Але тут
наступав чоловіковий день народження, до того ж кругла дата, отже – вибір за
ним. «Ти повинна побачити Захід!» Колись, коли ми, втікаючи від урагану Френсиз,
забрели до Луїзіани, чоловік вирішив, що, навіть не заїжджаючи далеко, все ж
мені треба хоч трохи побути на Заході, і в тій цілі проїхав мостом через
Міссісіпі. І хоч тут же повернув назад, можна було сказати, що я таки була на
її західному березі.
- Ну то на північ
до Нарнії, - як кажемо в таких випадках, куди б не їхали,
на північ чи південь. Тепер на захід. До того ж, перше англійське слово, що
запам'яталось мені ще від тої далекої зустрічі в Польщі – це адвенчюр, пригода.
Також перше, що споріднило нас – була одноденна подорож до Кракова і
Вавельського замку, ще просто знайомими, двома українцями, що їх доля закинула
далеко за межі рідної землі.
Не люблю літати,
боюсь, але нема виходу, задалеко, щоб їхати машиною. Коли наш «Боїнг»,
заревівши моторами, розігнався, легко залишив знизу і злітну смугу, і
поцятковане озерами Орлендо, продерся крізь молоко хмар і вийшов у небесні
простори, дихати стало ніби легше, хоч вуха все ще були закладені від різкої
зміни тиску. Те, як він швидко з цим всім впорався, відразу покращило настрій,
ніби додало впевненості у силі і справності цього металевого птаха. Простори,
що відкрилися, захоплювали подих.
У місцях, де
небесна ковдра хмар була порвана, було видно Мексиканську затоку і навіть
силуети кораблів з білими хвостами спіненої води за ними, лиш вони не рухались,
а застигли, ніби у зупиненій зйомці. Береги затоки в районі штатів Алабами, а
потім і Луїзіани були прорізані стрічками рік, що впадали в неї розгалуженими,
мов віття дерева, дельтами. Пробувала вгадати, а котра ж з них могутня Міссісіпі,
- хто знає, може ця вигнута змією стрічка, може інша. Біля них розсипались
розкреслені лініями вулиці міста. Все виглядало іграшково, як намальоване на
великій карті, лиш затягнене синюватим туманом, що густішав на обрії. Наша
Голуба планета Земля, яка вона гарна!
Коли літак
залишив затоку і через Техас узяв напрям на Нью-Мексико, - картина почала
мінятись. Міста зникли, мов і не було, і почалися гори. Південно-східні пасма
Кордильєр чи Скелястих гір, як їх тут називають. Самотні і дикі, не вірилось,
що є такі простори - і нічого нема, лиш синюваті з висоти хребти гір, що трохи
нагадували пом'ятий папір. Декуди
підніжжям тягнулися нитки доріг і де-не-де зеленими кружечками чи
прямокутниками проступали поливні поля. А потім знову нічого. Так, ніби ми
прилітали до іншої планети. Це і був Дикий Захід.
 |
| ...синюваті з висоти хребти гір, що трохи
нагадували пом'ятий папір. |
 |
...де-не-де зеленими кружечками чи
прямокутниками проступали поливні поля.
|
Та ось літак повільно
почав знижуватись. Хмар уже не було, знизу чітко проглядались дороги і навіть
цятки машин на них.Ось він ліг на крило, лінія горизонту піднялась вгору, а
внизу відкрилось місто. Фіникс, столиця Аризони. Розкинуте на рівнині, обрамленій горами і
відкрите пекучому сонцю, нас приймало на посадку це дивне місто серед пустелі.
Ніде на горизонті не проглядавалась жодна ріка чи навіть річка, а місто - ось
воно, і не мале, більше півтори мільйона жителів. Літак знизився так, що,
здавалось, зачепить котрусь з машин на дорозі внизу, але ні, вийшов на рівне,–
легкий поштовх - ми сіли! Уррра! Потім ще мені було страшно, що він не зможе
погасити швидкість і вріжеться в будівлю аеропорту, але він і з тим впорався та почав вирулювати до своєї брами.
В аеропорту нас
зустріла прохолода кондиціонерів, нічого ще не нагадувало пустелі. Надворі
тепло, але не так гаряче, як у Флориді, що її ми залишили чотири години тому. Не
парило, бо повітря було сухе, пізніше ми добре зрозумієм, як тут сухо. Хитають віттям
пальми, цвітуть кущі боуґенвілій, скульптурно величаються кактуси. Лиш нема
трави - все акуратно засипано чистим гравієм, і пишнота рослин, що ростуть з них,
виглядає штучною. Але ні, це все живе, лиш підібране так, щоб вкорінена рослина
була посуховитривала. А гравій зверху захищає корені від сонця і створює
відчуття чистоти і порядку. І це не анемічні та обскубані козами кущі, а буйні і
яскраві, як фейєрверки, красуються розкішними півкулями над сірим чи
червоним гравієм. Тратити ресурси на
зелену траву в посушливій Аризоні було б просто злочином. Хоч на дорозі назад ми зупинялись в м.
Седона, де є зелені поля для гольфу, але то вже інше.
Недалеко аеропорту
чоловік рентував машину, вирішив вибрати таки сильнішу, шестициліндрову,
попереду ще довгий шлях до Великого Каньйону. По дорозі заїхали в магазин,
запаслися водою і сухими батончиками ґраноли. Попереду гори і пустеля,
як-не-як.
Нам дали карту, але
все одно важко вибратись з великого та ще й незнайомого міста. Підключили ще й
свій апарат системи глобального позиціонування, але деяких, новіших доріг, не
було. Я би там пропала, як миша в ріщі, мені важко орієнтуватись на незнайомих
та ще й швидкісних дорогах. Але чоловік добрий водій, з досвідом, ось місто
залишилось позаду і ми піднімаємось в гори. Підйоми не дуже
круті, дорога добра. На одному з стрімкіших підйомів він попросив вимкнути
кондиціонер, щоб мотор мав більше сили. Я почала роздивлятись, що і куди,
машина нова і чужа, думала, що вибрала на вентилятор, а вийшло – на обігрів
сидіння. У наших машинах такого нема, спочатку думала, що то нас так сонце
припікає крізь відкриті вікна, потім доглупала. Ууупс!
Пейзажі, що
почали вимальовуватись, виглядали, як з кінофільмів про Захід. Колони кактусів
на фоні міцно-голубого неба. Вони виглядали б зовсім домашніми, якби не
розміри. Тут вони, як і все в Арізоні, вражали масштабами. Я мусила придиватись
ближче, сфотографуватись з ними, таких я ще не бачила.
 |
| Я мусила придиватись
ближче, сфотографуватись... |
Це були кактуси-велетні,
висотою десь у трьохповерховий дім, і товсті, як стовпи. Знизу, близько землі,
виглядали над'їджені чимось, але то їм, видно, не шкодило, бо далі були міцні і
сіро-зелені, покриті колючками довжиною в палець. Всяка охота торкатися їх
зразу відпадала. Під ними росли невеликі
кущі і різновиди полинів, деякі цвіли дрібним жовтим цвітом. Земля під ногами суха,
аж курилася. Дивувало, чим живилися ці велетні у такій висушеній на перець
землі. Воно хоч і кактус, але живе. Пригадався бідний обскубаний кактус на
вікні нашої сільської школи в Україні. Чи не з далекої просторої Аризони попав був
він на прозябання в такий чужий йому, холодний край?
 |
| Колони кактусів
на фоні міцно-голубого неба. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Краєвиди знову
почали мінятися, чим далі ми їхали на північ (таки на північ). Кактуси як появились,
так і пропали. Розлогі поля вкриті висохлою травою з кущиками перекотиполя. Декуди
низькорослі ялівці. Під мостами попадалися русла висохлих рік. Від самих назв
робилось моторошно і цікаво водночас: Струмок Мертвого Чоловіка, Пекельна
Долина, Кривава Річка, Потік Пораненого Ренджера. Що то за мертвий
чоловік плив тим струмком і хто поранив ренджера? Я глянула на мобільний
телефон – зв'язку не було. Машиною їхати – воно, звісно, не пішки і не возом,
але, як кажуть, - шофер мудрий, поки машина їде, а зіпсується – зразу ж всі
вигоди де і пропадають. Тішило хоч те,
що вода у нас є. При одному погляді навкруг хотілося пити. На роботі перед
виїздом чоловіку радили часто заправлятись, завжди мати більше половини бака
бензину. Я глянула на стрілку – нормально, бензин є, двигун працює, - вперед!
Деколи було видно
невеликі села з вагончиків. Невідомо, звідки вони брали електрику і воду, бо
кругом були лиш оті жовті трави та полини. Машина, що їхала по сільській
дорозі, піднімала за собою стовп куряви. Я сама родом з села, але було якось непособі уявити життя в такому розпеченому сонцем вагончику. Що ж, до всього
можна звикнути.
 |
| Деколи було видно
невеликі села з вагончиків. |
Ми могли доїхати
до Каньйону того ж дня, але рішили зупинитися на ніч у місті Вільямс. Все-таки
три години різниці в часі, та й більше на північ, тут смеркається раніше.
Містечко Вільямс вже не виглядало пустелею. Тут росли великі сосни і менші
ялівцеві дерева, навіть одну яблуню-дичку угледіла, коли вечором проходились
його вулицями. До Каньйону була ще десь година їзди, але вже всюди відчувалася
його близькість – у назвах ресторанів і магазинів, у товарах, що там
продавались. Ще через місто проходила відома Роуд-66, - дорога, що колись, у
30-х була важливою магістраллю і чи не найдовшою у США. Вона починалась у
Чикаго, штаті Іллінойс і тягнулась на захід, аж до Лос Анджелеса, у штаті
Каліфорнія. Тепер, коли побудована сітка швидкісних трас, 66-та дорога втратила
статус головної, але залишилась історичною. З нею зв'язано багато кінофільмів,
пісень ну і людських доль.
В готелі було
приємно прийняти душ, тим більше після таких пустинних пейзажів. Ранком навіть
угледіли басейн, - що ж, запізно, але приємно здивувало, що навіть пустельна
Аризона ... ну, не така вже пустельна. Але вперед, на північ до Нарнії, чи то
Великого Каньйону, того сьомого чуда світу, до Ґренд Кеньйон, як тут
вимовляють.
Навіть бачивши
Великий Каньйон на фотографіях, я не зовсім второпала, що воно таке. Коли ми,
заплативши за в'їзд, попали на територію Національного парку Великий Каньйон, я
почала шукати очима гори. Їх не було, був сосновий ліс. Шукаючи місця
запаркувати машину, ми попали на відкритий з одної сторони простір, і я
зрозуміла – великими були не гори, великим було провалля. Величезним,
грандіозним! Хотілося вже тут вийти з машини і придивитись зблизька. Але не
було місця на стоянку. Потім, ознайомишись трохи, ми зрозуміли, що тут працює
мережа безплатних автобусів. Щоб зменшити вплив людини на цей заповідник,
стараються, як можуть. зменшити загазованість. Там ще є інші обмеження, про які
ми довідаємось пізніше. Отже машину можна залишити на стоянці, далі від берега,
а тоді можна їхати трьома різними лініями автобусів до вибраного місця.
Коли ми вийшли з
автобуса на зупинці Виступ Ява, очам відкрилось Грандіозне Провалля у всій його
красі. По-перше – неймовірно велике, гігантське просто, протилежний беріг був ледь
видимий. По-друге – незвично рівне зверху, от ніби хто ножем вирівняв. Каібаб –
гори, що ростуть вниз, - так називали його місцеві індіанці.
 |
| ...незвично рівне зверху, от ніби хто ножем вирівняв. |
Провалля під
ногами, на південному березі Каньйону, було стрімке, але тут і там поросле
ялівцями та кущами полинів чи шавлій. Протилежний північний берег виглядав
скалистим і мертвим.
 |
| Провалля ... стрімке, але тут і там поросле
ялівцями та кущами полинів чи шавлій. |
Зато, спадаючи вниз, одночасно утворював гори з
загостреними вершинами, бастіони і фортеці з виступами, усе це з відкритими
горизонтальними нашаруваннями, і все це разом не виходило за межі рівних крис
верху. Асфальтова доріжка, що стелилася вздовж урвища, була приготована навіть
для людей в інвалідських візках – з боків обставлена камінням, щоб випадково не
скотитись вниз, з лавками і місцем біля них для візків, щоб не заважати
пішоходам. І суворим правилом – без роверистів, для них є інші дороги, але тут
ні. Ми таки виходили за межі доріжки, ближче до урвища і з цікавістю та страхом
заглядали вниз. За кожним виступом відкривалися інші форми гір. Чим далі йшли,
тим людей було менше, аж ось і перший абориген – гірський баран.
 |
| ...ось і перший абориген - гірський баран |
|
|
Я хотіла його краще сфотографувати і поволі підступала ближче, але
чоловік зашепотів: «Не
підходь!». В автобусі ми чули попередження: при зустрічі з дикими
тваринами не
підходити близько і не ставати між ними і проваллям, вони дикі, і ніколи
невідомо... Ну що ж, ні то ні, але баран поводився спокійно, ми для
нього не
були великою новиною. Ще потім іншого разу побачили малу козулю з
ріжками, що
пощипувала листки якихось кущиків і, вже з автобуса, - стадо великих
оленів. Для
мене так і залишилося загадкою – а що ж вони п'ють? Кругом сухо, ні
струмочка,
ні джерельця чи навіть калабаньки, - нічого. Внизу є ріка Колорадо, але
до неї
далеко, більше 2км. по вертикалі, а спуском
- то 12км. або й більше, в один бік. Не думаю, що навіть гірським козам
охота щодня ходити вниз і вверх, і то, щоб лиш води напитися.
Ріка Колорадо – я два дні старалась розглядіти її зверху – і
даремно. Знаю, що десь є, але не бачу. Питали інших, - та, кажуть, то далеко
внизу. Тому й не видно. Щось не то, думаю, з літака було видно ріки. А ми не на
такій же висоті! Аж потім виявилось, що ми не в тому місці. Її не видно, бо там
закривали виступи. Аж на третій день, на виступі Сховок Відлюдника, відкрилась
бірюзова стрічка Колорадо. Звичайно, вузенька зверху, бо далеко, але видно
було, як пінилась місцями на порогах.
 |
| Аж на третій день, на виступі Сховок Відлюдника, відкрилась
бірюзова стрічка Колорадо |
В готелі, де ми
поселились, було все, як і в інших. Була ванна і була вода. Цілодобово! Серед
посушливої Аризони то було особливо цінним. Були різні кафетерії, і ресторани,
і просто магазин з продуктовими і промисловими товарами.
Ці румяні яблука
і соковиті груші, тугі помідори приїхали десь дуже здалека, але ціни були
доступні. А ще як смакували, коли знаєш, що на сотні кілометрів навруги нічого не
росте!
Увечері повіяло
прохолодою, можна було спати при відкритому вікні і не вмикати кондиціонер. Але
вночі розбудив якийсь дивний і страшний звук. Спочатку ніби рев, а потім – як
людський крик. Такий, ніби комусь наступала остання година. А потім тихо. Я
прислухалась, розбудила чоловіка, - але звук не повторився. Якось не знала, чи
дзвонити 911, бо що казати? Ранком спитала працівницю готелю, але вона нічого
не знала, вона там не ночувала. Також ніяких поліцейських машин, обтягнутих
жовтими стрічками місць злочину – нічого! І вже потім, коли я вечорами читала
книжку про Каньйон, я зрозуміла, що то міг бути шлюбний рев оленя. Була якраз
осінь – час залицянь. Чим голосніший рев, писалося в книжці, тим більш
привабливий для самки. Ще там водяться вовки-койоти і гірські пуми, але вовки
би вили, ну а пуми, певно, ревли по левячому, чи що. Але не так. Дика природа
має свої загадки, і вона ось тут, в ліску за вікном готелю!
На другий день ми
вирішили пройти спуском вниз. Ну не зовсім вниз, всі 12 кілометрів, але трохи.
Каньйон має пару спусків, що їх називають коридорами, вони регулярно
підтримуються в доброму стані. Є ще інші, крутіші і більш запущені. Ми вибрали
Спуск Ясного Ангела. Задумали дійти, як вдасться, до першого привалу, що 2,5км.
вниз. Взяли в рюкзаки по дві пляшки води, сухі батони, кілька яблук і груш. Ну
і фотоапарати. Яке щастя, що плівку не треба купувати! Ага, ще запасні
батарейки. Спуск хоч і був крутим, але йти можна не тримаючись. І досить
широкий, до 2 метрів. На початку висіло попередження: «Обережно, змії,
скорпіони і пуми!» Забігаючи наперед, - жодних з них ми так і не зустріли. Ще
нам, як новачкам, просто повезло, що була осінь, середина жовтня. Було сухо і
погода тепла, але не гаряча. Літом, в період дощів, вода летить зі схилів
рікою, разом з камінням, гілляками і цілими деревами. Спека вдень така дошкульна,
що, буває, люди втрачають свідомість і їх треба рятувати вертольотами. Що, як я
потім дочиталась, коштує 3 тис. доларів.
А ще, якщо ми
захотіли б іти аж униз з ночівлею, то треба мати дозвіл, який треба замовляти
до півроку наперед. Ми того не знали, але до 1-го привалу, куди ми планували
дійти і вернутись назад, дозволу не треба було. Людей було багато, молодих,
середніх, старших і дітей навіть. І то не лиш напочатку, а всюди. Всі привітні,
вітаються при зустрічі, з деякими ми розговорились. Зразу напочатку спуску
одна, навіть старша за нас пара, що йшли з великими рюкзаками на ночівлю, показали
нам наскельні розписи древніх людей. Ми б їх і не заувжили. Це було високо, в
недоступному місці, червоною фарбою намальоване щось подібне до силуетів
оленів.
 |
| Наскельні розписи древніх людей |
Ще висіло оголошення про мулів. При зустрічі з
ними пішоходи мають уступати, тулячись до скали. На що не довелось довго
чекати. Ось ішов караван вантажних мулів, десь з вісім, привязаних мотузками на
рівній відстані, попереду вершник і позаду. Мулів я ніколи не бачила і чомусь
думала, що вони малі, як осли (яких я теж не бачила, хіба на фотографіях).
 |
| ...караван вантажних мулів |
 |
| Чим
далі вниз... |
 |
| ...тим вищі кам'яні стіни нависають... |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Йти вниз легко,
рюкзаки не тяжкі, лиш годі опертись спокусі сфотографувати а ще той виступ, ось
ту скалу, оце деревце зі скрученим стовбуром, що росте з самого каміння. Чим
далі вниз, тим вищі кам'яні стіни нависають, тим меншими виглядають і пішоходи,
і мули з вершниками на зигзагах спуску. Піщаного кольору пласти гір заміняються
червоними, як іржа, таким же стає і порох під ногами. Чоловік увесь час допитується,
чи я ще можу йти далі, чи вертаємось, бо треба не забути, що йти назад буде
важко. Мене теж почали охоплювати сумніви, але хотілося, щоб можна було колись
внукам сказати, що ми пройшли по Спуску Ясного Ангела до 1-го привалу. Хто
знає, чи ще коли така нагода буде. Аж ось згори побачили привал – будиночок
туалету, притулений до скелі, ще інший з дахом без стін на випадок дощу,
червона скринька телефону 911 і труба з краном.
 |
| Аж ось згори побачили привал... |
 |
| Привал на спуску Ясного Ангела |
Треба сказати, що
всюди, де ми ходили у Каньйоні, чистота бездоганна. Ніде ні папірчика, пляшки чи
пластикового мішка. При тому, що його відвідують 5 мільйонів людей в рік. У
нас, у Флориді, пляжі досить чисті, але завжди десь валяються пляшки чи окурки,
а тут ні. Вгорі, на березі, є спеціальні смітники з замками, захищені від диких
тварин, окремо на сміття і на решта, що може йти на переробку. А в проміжках
люди просто не смітять, все несуть з собою.
Ми присіли на
каменях, з'їли по груші, попили води, якось більше не хотілося. Не залишало
враження чуда і від того щось аж клубком в горлі тиснуло. Такі малі ми всі були
проти тої величі кругом! Мужчина, що з ним ми розговорились, показав вверх, на
беріг: «Бачите, там люди?» . Я довго придивлялась, аж тоді побачила групу
маленьких, як мурашки, людей. Їх було видно, бо вони стояли близько краю урвища.
Таке враження, що Велика Природа-Мати так захопилася, що втратила міру величі і
краси, а потім махнула рукою, а, хай мають!
Стежка вела вниз,
по ній пішли інші, а ми з жалем вирішили вертатися. Що поробиш, ми не готові.
Іти вгору було важко. Особливо на стрімкіших підйомах. Починалась задуха, кров
бухала в скронях, я вже засумнівалась, а чи варто було це все починати? Але можна було присісти на камені або й
просто стати і віддихатись, ставало легше. Я швидко зрозуміла, що навіть сповільнивши
хід, можна відпочити і йти далі. На одному такому привальчику зустрілись ще з
одною парою видимо старших від нас людей. Вони йшли з Північного Берега,
ночували в Ранчо-Фантомі і ось піднімались вверх до Південного. Це марафонська
відстань. З Північного Берега спуск крутіший, ввесь час треба впиратись ногами,
щоб не впасти. Мужчина оправдувався, що він повільно йде, бо мав кілька років
тому відкриту операцію на серці. Ми аж рота відкрили, - після того пройти
стільки, на що ми, без операції не могли відважитись?! Видно, такі речі роблять
переоцінку цінностей. Багато молодих
нас обганяло. Вони виглядали на бувалих, ішли, спираючись на дві металеві палки. Ми такої техніки ще не освоїли, то просто топали
вверх.
 |
| Іти вгору було важко
|
 |
| ...просто стати і віддихатись |
 |
| ...над проваллям... |
І, коли, нарешті, задихані і спітнілі, вийшли наверх, не могли повірити,
як то легко ходити по-рівному! Нам так сподобалось, що на другий день хотіли
піти по іншому, не такому людному Спуску Відлюдника. Але ранком біль в ногах
показав, що ми можемо ходити по-рівному, але навіть зійти з другого поверху
готелю було важко, м'язи ніг відчувалися, як перерізані. До гір треба бути
підготовленими!
Нам ще вдалося
відвідати індіанський музей Тусаян. Просто неба можна побачити руїни древнього
поселення людини, що жили тут, як припускають, тисячу років тому. Це було плем'я
Анасазі, предки пізніших Пуебло і Гопі. Залишилися камені, що окреслюють силует
будівель. Того теплого осіннього дня, під неймовірно синім небом Аризони і
запахом полину в повітрі, ми невідомо чому відчули якусь єдність з тими людьми,
що аж ніяк для нас, європейців, не могли бути ближчими предками. Але було щось, невисловлене і невловиме, що ніби
вернуло нас в ті часи. Ось тут вони спали, тут був склад зерна, тут вогнище, де
готували їжу, а тут більша кругла «зала» для ритуалів і забав. Вони якось
навчилися жити в цій безводній більшість часу місцині, навіть вирощувати
кукурудзу, квасолю, гарбузи, вміли полювати і захищати себе від хижаків. В
будинку музею під куленепробивним склом і в контрольованому кліматі зберігаються
фігурки оленів чи козуль, виплетені з вербової лозини, що були знайдені в
печерах і датуються до чотирьох тисяч років назад. Знайдено їх у 1930-х роках і
називаються Фігурки з розщепеленої гілки. Припускається, що призначення їхнє
було релігійне, можливо так давня людина старалась знайти прихильність у Духів
Полювання? В подарунковому відділі музею продавалися срібні кулончики у вигляді
цих фігурок і чоловік відразу «догадався», що я зрадію такому подарунку. А ще
нам подарували «гілку» з інструкцією, як самому виплести те древнє чудо. Я з
трепетом взяла і вже вдома таки виплела (за другим разом).
 |
| Музей Тусаян. Ось тут вони спали, тут був склад зерна, тут вогнище, де
готували їжу, а тут більша кругла «зала» для ритуалів і забав |
|
 |
| Фігурки з розщепеленої гілки |
Ще Аризона
славиться своїми виробами з бірюзи і срібла. У шахтах поруч з покладами міді
зустрічалися ці дивні синьо-зелені камені, в кожній шахті свого, особливого
відтінку. Діюча шахта у місті Ґлоб з романтичною назвою Спляча Красуня
вважається найбільшою по видобутку бірюзи у США. Спляча Красуня – так назвали
гору, яка має силует сплячої дівчини. Бірюзі приписуюють різні магічні та цілющі
властивості. Кажуть навіть, що колір при контакті зі шкірою міняється залежно
від здоровя власника. Найбільшим вмінням славляться майстри сучасних
індіанських племен Гопі, Зуні, Наваго. Іронічно, що історія ювелірництва
просліджується до індіанців, посаджених в тюрму іспанськими завойовниками, що з
нудьги і з вродженого потягу до краси бралися вичаровувати сережки, браслети,
перстені, пряжки до пояса зі срібних монет.
По дорозі назад
ми проїжджали через місто Флеґстафф і, дякуючи супутниковій інформації, взнали
про садибу-музей родини Ріордан. Було цікаво подивитися будинок з побутом, ніби
законсервованим в часі до початку ХХ-го століття.
Брати Ріордан
стали заможними завдяки лісопильному бізнесу. Вони одружилися на сестрах і жили
«разом» в одному домі, величезному і з різними входами, правда, але все одно
таке рідко трапляється. Ще рідше трапляється справжня турбота і співчутливість
багатих людей, якими сімейство Ріодан на той час було, до бідних. Робітники
лісопильного виробництва, і навіть їхні сім'ї, мали безоплатне медичне обслуговування,
що на той час, та і зараз, майже нечуване. Пані Ріордан була відома в місті
тим, що відвідувала тяжко хворих і дбала за них, не цураючись найбруднішої
роботи. Ну і все місто розрослося завдяки успішному лісопильному бізнесу, що
його провадили брати. Екскусовод розказувала,
що до нині нащадки згадують про невдавану доброту родини Ріордан. Коли ми
вийшли надвір, в післяобідньому сонці береза на подвір'ї засвітилась таким
щирим ясним золотом на фоні синього неба Аризони, ніби щоб надовше залишити
згадку про шляхетних мешканців того старого, та добротно-побудованого
деревяного дому. Його, до речі, потомки Ріорданів безплатно передали у
власність міста.
 |
| ...береза на подвір'ї засвітилась
щирим ясним золотом на фоні синього неба Аризони |
Заночували ми в
майже ляльково-чистенькому місті Седона. Воно оточене червонявими горами, що вертикальними
примхливими силуетами виділялись на аж нереально синьому небі. Будинки там було
прийнято фарбувати в «земляні» кольори: глиняні, коричневі,
приглушено-червоняві. Виділялися вони хіба-що чистими подвірями з квітучими
фонтанами боуґенвілій, лантан, кактусів та агав.
Усе це
акуратненько присипане гравієм. А зверху колихалися віттям пальми. В переважній
більшості там живуть багаті пенсіонери. Суха погода Аризони майже ідеальна для
старших людей, особливо з проблемами дихання і суглобів. А де є гроші – там все
доступне, навіть вода серед пустині. Коли ми ранком поїхали поснідати в
ресторан на гольфових полях (працівник готелю поділився «секретом», що до 11-ї
ранку сніданки там дешевші), то перший раз в Аризоні побачили смарагдово-зелену
траву і навіть фонтани з водоспадами. Випадкові гольфісти, що зустрічались з
нами перед рестораном зразу оцінили, що ми «не їхні» і не перетруджували себе
привітаннями. Зато ми розговорились з красунею офіціанткою, родом з Гаваїв, і
на прощання побажали їй, щоб її мрія про власний ресторан з городом, де будуть
рости приправи до страв, здійснилась.
 |
| Седона. Перший раз в Аризоні побачили смарагдово-зелену
траву і навіть фонтани з водоспадами. |
По дорозі назад,
в Фіникс, де треба було здати рентовану машину і сідати на літак додому, до
Флориди, ми не втримались і заїхали ще раз роздивитись зблизька
кактуси-велетні. Я вже знала їхню назву:
saguaro (Carnegiea gigantea), знала, що вони живуть до 150-ти років, що перша „гілка” появляється в
досить зрілому – сімдесятилітньому віці. Також що вони під охороною штату
Аризони і не можна в ніякий спосіб зачіпати їх, навіть відростки відщипувати,
хоч в мене і не було такої спокуси. При всій моїй любові до рідкісних рослин я
знала, що ні наше подвіря, ні флоридський клімат не підходять до цих гігантів.
Але навіть просто побути поруч відчувалося нібив присутності королівського маєстату.
Пишучи про нашу
подорож, ще раз переживаю чари дивної і прекрасної Аризони, де гори „ростуть
вниз”, а кактуси-гіганти стрімкими свічками вгору, де неймовірно синє небо,
синя бірюза і величезні простори Дикого Заходу.
Коли наш „Боїнг”
заходив на посадку в Орлендо, хтось з пасажирів здивовано вигукнув: „Дивись,
дивись, скільки тут води!” Для туристів з Аризони Флорида виглядала сьомим
чудом світу.
Анастасія
Свічинська
2012 р.
*Дорвалась до файлу старих фотографій - ну і не втрималась. Може їх
забагато і вони заважають читати, а може допомагають враженням про гори,
що "ростуть вниз". Було б цікаво почути відгуки :)
Рада, що сподобалось і що змогла "на папері" передати враження від побаченого!ВідповістиВидалити
