Під дощ з громами ми таки попали, коли другий раз
перепливали ріку Сент Джан поромом за забутим в машині фотоапаратом. Блискавки
били здається біля нас і навіть бувала ренджер попросила водія-капітана добавити
швидкості. З нами розминався малий моторний човен шерифа поліції, зовсім без
даху, ото їзда в таку зливу!
Біля хатки відразу потекли цілі ріки,
але недарма вона була на «курячих ніжках» - блоках, всередині було сухо. Ми
вмить оцінили блаженство мати навіть такий малий захист від розбурханої стихії!
Зненацька на веранду вбігли двоє молодих
людей, він і вона, змоклих до нитки і засапаних від бігу. Буря застала їх у
лісі і хоч до їхнього намету було не так далеко, все ж рішили перечекати в
сухому. У нас вибило світло, то вони певно думали, що нікого нема і зразу
почали ніяково вибачатись. Порівняно з наметом ми були куркулі і було приємно
поділитись сухим місцем з іншими.
Вночі надворі щось / хтось ходив, на деревах хтось вив, гавкав і скрипів, ніби
душився. Було моторошно, але й цікаво, ми в дичині, справжній-справжнісінькій! Як
потім ми дізнались – вили, гавкали і скрипіли сови, великі смугасті і «безвухі»
Strix varia.
Наступного дня вечором в лісі з ними навіть можна було
«поговорити»: я старалась імітувати їхнє пугукання і вони відповідали, все
ближче і ближче, аж я перестала зі страху, а що буде, як ці великі птахи
виявлять обман?
Зранку дощу не було і ми рішили обслідувати острів.
Цікаво, що коли через яких хвилин десять Джан вернувся назад за забутим
дощовиком, а я рішила залишитись в лісі, то з наметового містечка прийшов
мужчина провірити, чи все зі мною в порядку. Те, що недавно йшло двоє і раптом
вертається підтюпцем назад лиш один, здалося йому підозрілим. Було приємно, що
людина рішила потурбуватись, а чи часом
чоловік не забив в лісі жінку, всяко воно буває!
Ми входили у все глибший ліс, стежка звужувалась і
місцями була залита водою, приходилось кидати сухі гілляки, щоб перейти, на
щастя їх не бракувало. В одному місці на стежці росла така оксамитна травичка,
якої я ще ніколи в дичині не бачила, ледве стрималсь, щоб не роззутись і, як в
дитинстві, походити босяка.
Нарешті дійшли до другої ріки, що омивала острів, Гантун-Мертвої. Теж на щастя, мертвою її назвали не через мертву рибу, а брак
течії, вода там майже стояча. Хоч і сам Сент Джан не дуже швидко тече, та видно
тим людям, що дали назву Мертвій, вона ще більше діяла на нерви. Величезні
дерева могли народитись ще у перед-колумбову еру, навіть стрункі і ніби не
обтяжені віком капустяні пальми були віком у двісті чи триста років. Якби не
катер, що виднівся здалеку, можна би собі уявити, що ми у передісторичних часах
палеоліту.
Також тут жили люди, жили давно, починаючи з 12-ти тисяч
років тому, ще у льодовиковий період, коли більшість води була ледом і дощів
було мало, рівень океану нижчий на 110метрів і, відповідно, півострів Флорида
набагато більший і сухий та пустинний. Те, що залишилось від людської діяльності
до нашого часу – це кургани з насипаних шарами черепашок, більших і менших,
серед яких знаходять оброблені людиною кам’яні та костяні наконечники, голки,
черепки, бусинки. У малому музеї в будинку для відвідувачів був показаний макет
такого кургана у розрізі, з різними нашаруваннями протягом тисяч років і банкою
від кока-коли, як зразком сміття людини
сучасної зверху.
Індіанський курган( Indian mound), до якого ми нарешті прийшли, нічим
особливим не виділявся, крім лавочки поблизу і напису з забороною брати будь-що
з нього на пам’ять. І історії, закопаної просто під ногами! Він був зарослий пальмами і кущами, а поруч величався дійсно
гігантський стовбур дерева. Вік найнижчих шарів кургану, як недавно визначили в
Університеті Флориди по вуглецевому аналізу, досить солідний – 7 тисяч років!
Це десь час ранньої Трипільської культури і з добрих 2 тисячі років перед
єгипетськими пірамідами. Люди, що жили тут, були мисливцями-риболовами-збирачами
і вже пізніше почали вирощувати кукурдзу, гарбузи, картоплю, помідори, тютюн.
Так-так, такі знайомі нам і «рідні» овочі родом з Америки і гібридизовані індіанцями з
дикого стану ще у перед-колумбові часи.
Також цьому кургану ще міцно пощастило вижити власне
через теперішню віддаленість від ріки Сент Джан. Той беріг, що є зараз
пристанню, ще у 20-х роках минулого століття був набагато вищим, фактично
великим курганом, і з нього брали землю на будівництво вулиць найближчого міста
Діленд. Такими «дурницями», як історичні розкопки, ніхто тоді не переймався.
Вже перед самим від’їздом інший ренджер розказав цікаву
історію знахідки дерев’яних стовпів-тотемів у вигляді сови і пелікана, що зараз
прикрашають парк біля ріки. Якраз у часи будівництва міста Діленд прочищали
русло Сент Джана і затонулі стовбури дерев вивозили на пилораму. Аж одного разу
міцний дощ перебив роботу на пару годин, одночасно обмивши замулені стовбури
так, що було впізнати тотемні силуети. Завдяки власне дощу ці древні знахідки
не пішли на розпил, а попали до музею, у парку знаходяться їхні репродукції.
Ще багато можна було б досліджувати на острові навіть таким
простякам-туристам, як ми, можна було винаймити каное чи каяки і проплисти Гантун-Мертвою
і Зміїною, пройтися ще дальше Заячою стежкою, але треба було вертатись додому.
Навіть рибалок з нас не вийшло. У короткому проміжку між походом і дощем ми
тільки запутали жилки, хоч риба скакала у воді і аж «просилась» на гачки,
далеко нам до древніх мисливців-риболовів! Зато бачили аліґатора на полюванні,
білого іґрета, що ходив по листях водяних лілій і короткозорого армадилло, що мало
не влупився у нас на стежці, «поговорили» з совами і на тому вернулись до хижини смажити кукрудзу на вогні.
Привезену з собою і на куплених у ренджерів дровах, у парку не можна нічого
рухати, навіть трісок на розпал. Воно так і краще: не брати з собою нічого, крім спогадів і не лишати
нічого, крім слідів. Може вернемось ще сюди у жовтні, коли мине сезон дощів і буде сухіше, і коли цвітуть
дикі орхідеї. Може...
1."Наша" хатка і вогнище, що його не погасила навіть злива. Треба додати, що така бідненька на вигляд хижина дуже мудро збудована. Затягнені сіткою веранда, вікно і отвори зверху допускають рух повітря і, тим самим, охолодження та захищають від комарів. А сухе місце під-час бурі-громовиці просто безцінне! Так жили (навіть без сітки, зато з димом) перші білі поселенці.
2. Від дощу річки як швидко появлялися, так потім і швидко щезали в піску. Ще, щоб не витискати сльози нашими "спартанськими" умовами, треба признатись до колонки з питтєвою водою і окремого, загального для всіх будинку з душовими та туалетами (чистими і без ядучої хлорки).
3. Нарешті дощ перестав і можна йти та йти лісовими стежками!
4. Стежина з незвичайною оксамитововою травичкою.
5. Мохи на стовбурі поваленого дерева.
6. Мохи з грибами.
7. І ще мохи (і на тому пожалію і зупинюсь, а могла би ще :))
8. Пра-пальми і пра-дуби, всім не менше пару сот років.
9. На березі Гантун-Мертвої ріки (Hontoon Dead River), чоловік, кипариси і колінця, якими вони дихають.
10. Якби не катер здалеку - можна б забути час.
11. Наближаємось до кургану.
12. Ось і сам курган - стоянка древніх індіан, що сягає віком до 7-ми тис. рр., видно черепашки верхнього шару.
13. Біля гігантського дерева поблизу кургану.
14. Інше, трохи менше дерево, але теж нічого собі (і я теж нічо, при тілі :))
15. Такі нори риють земляні черепахи, але крім них може ще багато-хто жити, навіть гримучі змії. Але, по правилу "не чіпай їх, то вони не зачеплять тебе" - з ними можна дуже навіть ладити.
16. Ця зміючка сховала голову і думає, що того досить :)
17. Тотемні стовпи сови і пелікана, знайдені на дні ріки Сент Джан і врятовані чисто випадково (репродукції, справжні - в музеї у Джексонвіллі).
18. А це не мохи, це "воскресаюча" папороть, названа так через властивість оживати після посухи.
Нам пощастило побувати на цьому острові ще раз, у жовтні. Мали цвісти дикі орхідеї і так хотілось їх побачити. І вони цвіли, ще й як! Лиш без ренджера Крістіни ми б ніколи у світі їх не знайшли, бо ростуть вони високо на стовбурах дерев і треба знати місця.
* Розгадка: це папороть "шнурівка" - Shoestring fern- Vittaria lineata.
