Про рослини, тварини і людини... блог Анастасії Свічинської: квітня 2013

Частина І

Це буде розповідь про подорож до острова поза тропічною паралеллю Рака, про ліси з „кімнатними” рослинами, водоспади, пляжі з кокосовими пальмами, жабки кокІ, півнячі бої, нічні заклинання духів, кавову гасієнду і лихоманку денґ.

Це - перша частина вступу.

А друга частина - про нашу родинну любов до подорожей, що чомусь часто приходила мені на думку на самогубно-крутих і вузьких порторіканських дорогах, де за кожним виступом скали спочатку боїшся лобового зіткнення, а потім вже і те втомлює. Ті подорожі були „вольния і невольния”, і хоч не в масштабах Миклухо-Маклая, але все ж.
Мій дідо Іван, з села біля Заліщик на тернопільщині, два рази їздив, точніше плавав кораблем в Америку. Не в туристичних цілях, звісно. Обидва рази невдало, бо, на нещастя, то були часи великої депресії двадцятих років минулого століття і з роботами було туго.
Мама моя шістнадцятирічною дівчиною йшла пішки кілометрів двісті до тодішнього Станіславова (зараз Івано-Франківська), за покликанням серця, чи як їй тоді здавалось.
Вже в часи Союзу і мого дитинства, ми, ясна річ, небагато подорожували, зато брак фізичних мандрівок надробляли читанням і уявою. Найпершими, як пригадую, були Франкові "Коли ще звірі говорили", "Казки братів Ґрімм", Пушкінова "Казка про царя Салтана". А ще тато з мамою вечорами вголос читали про графа Монте-Крісто, про Козету і Жана Вальжана, про Бен-Ґура, і ми з братом засинали, зворушені долею знедолених, обурені підступністю і хитрощами негативних героїв, але ще й схвильовані і розбурхані уявою про інші країни, інші світи, і мрією хоч трошки, хоч одним оком та побачити щось більше свого села.
Ті, дорослі книжки, здебільшого були у польському перекладі, ще й позичені, тому тато переписував їх до грубого зошита дрібним почерком зі старомодними „к” і „ґ” і непопулярним тоді синім чорнилом (в знак тихого протесту, думаю).
І найперша моя подорож була до районного центру, де були тротуари, „хата стояла на хаті” і літом можна було скуштувати льоди (морозиво), від яких зразу ж нудило, але що там!
Коли ми підросли і стали приносити книжки з бібліотеки, то тато з мамою самі ставали цікавими дітьми і вже всі разом не могли відірватись від пригод "П”ятнадцятилітнього капітана” та „Дітей капітана Гранта”. Там вже було покрутіше, там були тропіки, прерії, 38-ма паралель, морські бурі і собаки дінго! Уява палала жадобою пізнання тих, таких інших країв, але найбільше, що ми могли собі дозволити – то назвали пса Дінгом, який скоро став просто Дінусем, але екзотичний присмак таки лишився. Наша скромна сільська бібліотека на болотистій вулиці була тим малим віконцем у великий світ!

Чоловікових батьків доля закинула ще дальше, спочатку „невольно”, бо буквально в німецьку неволю часів Другої Світової війни, а потім вже в якості переміщених осіб – діпістів (displaced persons), - у Сполучені Штати. Там вони жили, виховали сина, там і померли, так і ніколи більше не зустрівшись з залишеною ріднею. Аж поки не впала „залізна завіса” і вже їхній син зміг відвідати рідню у Польщі і планував в Україні, але тут зустрівся зі мною... Але про то іншим разом.
І ще одна моя власна коротка подорож з Польщі, де я тоді працювала, по Європі, на позичені гроші, дешевим автобусом, з торбою хліба і найдешевших консервів та сирків, щоб не тратитись на дорогий західноєвропейський корм, але все ж одним марнотратним люксусом у вигляді морозива у Великому Графстві Люксембург. Видно, слово „люкс” у назві так вплинуло.
Та подорож несподівано обірвалась у французькому місті Базилі, на кордоні трьох держав, де перший раз провірили паспорти і з жахом виявили недозволену перестрашену особу з „молоткастим і серпастим”, що наївно зрозуміла штамп „Дозволено виїзд у всі країни світу”. Дозволено „виїзд”, як швиденько розтлумачили милі французькі прикордонники, ще не означало, що дозволено „в”їзд”. Закінчилось то моїм вигнанням з екскурсійного автобуса, подарунком у сто марок від керівника групи, па-па на прощання решти щасливців з польськими паспортами і 48-ми годинний дозвіл від прикордонників на переїзд Німеччини.
Оскільки зараз я сиджу і пишу про Пуерто-Ріко, то можна не переживати - назад до Польщі я таки, хоч з пригодами, але доїхала. І ніколи, ні на хвильку, ні на мізинний пальчик, не пожаліла про свою, хоч і не зовсім вдалу, подорож. Пройтися в Празі по мості, побачити чистенькі вулички Німеччини, підставити руки під бризки фонтанів у Люксембурзі і походити старовинними, навіть у спеку холодними, залами музею у Стратсбурзі, - то було варте всіх невигод, мігреневих болів голови і заземлення реальністю у Базелі включно.

І хто знає, якби обставини в житті моїх предків складались інакше, то може і кінь Пржевальського теж називався б інакше?

Далі буде...

Частина ІІ

І ось – ще одна подорож! Ми з Джаном летимо з Орлендо на південний схід, до тропічного острова, що десь там, в океані. Ми летимо може і над власною хатою і садом, де зібрані докупи для автоматичного поливу орхідеї і бонзаї (ах, біднятка) чекають мого повернення, лиш то зависоко, щоб роздивитись. Можна бачити зарисований зубчиком мис Кеневерел і берегову лінію узбережжя. А ще трохи – і почали появлятись більші і менші острови, деякі з видимими сітками доріг, деякі ніби зовсім пустинні. То, певно, з групи Багамських. До них нам було б зовсім близько, навіть малим літачком-кукурузником можна би долетіти, але Багами не то. Хоч вони теж потопають в океані, але вони ще не такі тропічні, не за тою відомою 23-ю паралеллю, що носить назву Тропік Рака. І на Багамах нема гір і тропічного дощового лісу, а в тім і вся справа.

Про ті ліси я вже багато читала, бо майже всі кімнатні рослини і орхідеї родом з них. Але читати одне, а от побачити, походити, понюхати... Острів Куба, вже правдивий тропічний, навіть ближче до Флориди, але політичні відносини наших країн не дуже тойво, так що наразі ні. Ще у Центральній Америці є приязні до туристів країни, як Коста-Ріка і Беліз, де можна так сильно не боятись, що викрадуть на викуп або просто під гарячу руку, але вони ще дальше, може колись...
А от Пуерто-Ріко навіть належить до США, хоч не є штатом, туди не треба ні паспорта, ні гроші міняти, і більшість розмовляє англійською або хоч розуміє. Тому власне туди ми почали націлюватись ще перед Новим роком. Але тоді якраз був розпал туристичного сезону і ціни, і на літак, і на готелі, були у два-три рази вищі. А потім була довга зима і всі з засніжених та скованих льодами штатів рвались до теплого і приязного Пуерто-Ріко. А нам що, ми почекаємо, ми самі у субтропіках, а якби навіть ні, то обоє виросли у засніжених краях. А потім - латинська Паска, теж свіжий наплив туристів. І нарешті – ми в літаку, з фотоапаратами, валізками в багажі з обов”язковими дощовиками – дощовий ліс, як не кажім, я з своїм нерозлучним капелюхом, що ще не те бачив, бо спочатку мандрував по островах з молодшою дочкою, а потім їй набрид і попав в наслідство до мене, пощо добру пропадати!
В літаку спочатку оголошують іспанською і ми, з мінімальною „абля еспаньйоль” (розмовною іспанською) прислухаємось до можливих знайомих слів. Де там, чужими мовами всі чомусь забагато і зашвидко говорять! Але навіть на просте „пор фавор” (прошу) і „ґрасіяс” (дякую) стюардеси реагуюють милою усмішкою, завжди приємна повага до рідної мови.

Біля островів, що час-від-часу можна бачити за вікном літака, вода інакшого кольору, веселого зеленкувато-синього, тоді, як решта океанічних вод суворого темного. Декуди навіть трохи видно підводну частину, що терасами спадає вниз і нарешті розмивається на глибині. Ось пливе великий корабель, а біля нього менший, лиш ми так високо, що він ніби не рухається, а так завис з білою смугою піни. А там, де нічого нема - там сумно і страшнувато.
Я стараюсь відганяти нав”язливі думки про затонулі кораблі та підводні човни, десь там, під нами, що їх місцезнаходження позначено на картах Ґуґл Планета Земля, з датою аварій і кількістю жертв, і думати про щось миле і гарне, як от тропічний ліс. Але натомість приходять на думку зубаті глибоководні акули і ще зубатіші риби-мечі.
А тут ще літаком почало хитати, трусити і шарпати, капітан коротко оголосив прив'язатись ременями у зв'язку з турбуленцією і замовк. І думки самі по собі помандрували у напрямку: чи потрібні нам би були рятувальні жилети, що про них жваво розказувала смаглява стюардеса на початку польоту, якби літак от так взяв і впав з висоти понад 10-ть кілометрів? А навіть якби не розбились в пляцок, то там акули... Трохи потішило знати, що пілоти пасажирських літаків не мають парашутів і так просто не втікнуть. На щастя, літак змінив курс і турбуленція швидко закінчилась, капітан видно вмів літати, не вперше. Ізнову ми рухаємось рівномірно-прямолінійно, уххх, і стюардеси роздають соки. Ми з Джаном переглянулись і всміхнулись. Ніби й нічо, ніхто першим не хотів признаватись про свої страхи.

Аж ось почали відчутно знижуватись, вже кінь чує стайню! Ось вже він сам - Isla del encanto (Острів Чарів), з пляжами по периметру і горами в хмарах посередині. Ось літак ліг на крило і внизу зарисувалась столиця Сен Гуан (San Juan, звучить ближче, як Сен Ван), ось ми сіли і радісно плескаєм в долоні, а на виході дякуємо екіпажу і капітану особисто. А він сяє широкою щасливою усмішкою і дякує нам за вибір його фірми, ще один вдалий політ!

Надворі відразу нас „привітала” іґуана - велика лінива ящірка, а на горизонті димів хмарами заповідник Ель Джунке. Ось вони – тропіки!

Далі буде...

Частина ІІІ
Те, що ми у тропіках було видно на кожному кроці. Насамперед кокосові пальми, а особливо - їх розміри. Вони були лицем тропіків, таким знайомим з журналів, реклам і навіть шпалер на стінах. На своїх вигнутих дугою стовбурах вони граційно нависали пір”їстими парасолями і красувалися достигаючими плодами, хоч ті легко могли би вбити, якби впали на голову. І ще інші пальми, і бамбуки, і кольорові знайомі бауґенвллії, і ще багато дерев, здалека незнайомих, буйних, розкішних, яскравих. Коли дорога підходила ближче до води – було видно, як бірюзова хвиля пінисто лизала піщаний берег. То були тропіки, правдиві-найправдивіші, і моя дитяча мрія нарешті сповнилась, хоч в далеко недитячому віці! Від хвилювання аж щось стиснуло горло, так відчувалось, ніби я запрошена у гості на велике свято, прекрасне, щире і радісне, свято без косих поглядів і п'яних викриків. Джан по роботі вже бував на інших островах, то сприймав все це спокійніше.

Хоч вперше у тропіках, вже вісімнадцять років я прожила у субтропіках Флориди. Ми з чоловіком сходили разом багато миль її лісами і парками, з'їздили певно тисячі миль машиною, відвідали більшість ботанічних садів і заповідників, і завели навіть невеликий, але свій власний сад. І ще маємо наполеонівські плани про власну міні-ферму на пенсії, може... Що й казати - Флорида прекрасна, квітуча, гаряча, має пляжі, ліси, ріки, болота, озера і навіть підводні печери. Лиш вона інша. Хоч офіційним деревом штату вважається капустяна пальма, що щедро росте повсюди, як і її менші кузини кущові пальметто, дика природа Флориди не є яскравою. Ліси переважно соснові, дубові і кипарисові, теж вражаючі розмірами і віком, кажуть, є й тисячолітні. Але вони просто зелені, без яскравих кольорових вкраплень. Є менші дикоростучі цвітучі рослини, навіть власні дикі орхідеї, лиш в основній масі вони не виділяються. Ті всі кольорові дерева і кущі, що ростуть біля будинків і в парках – то пришельці, імігранти, як і більшість її населення. І, як і люди – деякі швидко приживаються і навіть стараються забрати місце під сонцем і потіснити місцевих, деякі чемненько і вдячно ростуть, де їх посадили, а ще інші з трудом пробують, а потім махають на все рукою і: "Прощавай, жорстокий світе!"

Не так воно було на тропічному острові Пуерто-Ріко (вимовляється Порто-Ріко), Багатий Порт, в перекладі. Власне там був губернатором відомий Понсе де Леон, перед тим, як „відкрив” Флориду, і може жив би довше, якби не мав таких апетитів до нових загарбань. Але кожному своє. У Пуерто-Ріко буяння рослин, їх розміри і кольори вражають навіть близьких сусідів з субтропіків.

Перед поїздкою чоловікові співробітники, ті, що родом з Пуерто-Ріко, подробно наставляли його, як воно і що, і що робити, а чого уникати, як вогню. І більшість рекомендували туристичні автобуси, а якщо і рентувати машину, то їздити лиш по рівненькому узбережжю по периметру острова, але спаси і сохрани не в гори. Ну і остерігатись злодіїв і обманщиків, що всюди чатують на невинних туристів. Один з них, Фернандо, навіть радив почекати на нього до літа, щоб поїхати разом і бути під його досвідченим оком. Лиш ми вже і так чекали, куди дальше. Джан таки рішив рентувати і бути більш незалежними, не прив'язаними до якогось супердорогого столичного готелю і їхніх сервісів. То було великим плюсом. Але були і великі мінуси, лиш ми ще не знали. Дуже туманно уявляли ми собі, що таке гірські дороги у Пуерто-Ріко, і, забігаючи наперед, він заслужив звання якщо не героя соціалістичної праці, то золоту медаль з фігурного гірського водіння!

Наперед замовили ми кімнату у горах, про яку прочитали багато схвальних відгуків по-інтернету, і тепер сеньйора Нилда, власниця, подзвонила нас, щоб уточнити, де ми і коли по нас виїжджати. Джан подякував і сказав, що не треба, ми самі знайдемо з джі-пі-есом-навігатором, але вона коротко відповіла: Не знайдете. І була права. Коли ми, зустрівшись на заправці і познайомившись, рушили за нею, все вище і вище, ми зрозуміли, що обов'язково загубились би на котромусь з поворотів. А вона, по віку може навіть старша нас, шпарко вела свій міні-автобус, показуючи заздалегідь сигнали поворотів і навіть зупинялась почекати, як ми були задалеко, на її думку . "Вдома" ми відразу відчули невдавану приязнь і гостинність. Відчувалось, що вона і її родина не тільки раді клієнтам, що заплатять, але і нагоді пізнати нових людей. Вибіг також познайомитись великий пухнастий пес Дюк, який вмів обійматись лапами, коли йому подати знак - схрестити на грудях руки. А як ні – то нікому з обіймами не нав'язувався. Нам відразу сподобалось і житло, і басейн, а особливо вигляд з гори, понад пальми, банани і цвітучі дерева-тюльпани далеко, аж до океану на обрії. А з другого боку кутався у хмарах Ель Джунке. Коли ми, скинувши в кімнату бебехи, присіли під дашком подихати і попити соку, прийшов сусід Іґнасьйо, вчитель на пенсії. Ми познайомились, поговорили про все можливе: хто ми і звідки, і він знав, де Україна, про політику, релігію і можливість життя на Марсі. Розійшлися взаємно задоволені. Було подібно, як в українському селі, але нечуване у Штатах, де люди приходять без великих церемоній, просто так, поспілкуватись. І то ми ще лиш починали взнавати про привітність місцевих людей. Так само забігаючи наперед, за одним малим вийнятком, і то там було невиразно, наші враження про пуерторіканську гостинність просто бурхливо захопливі. Чи то так нам пощастило, чи як, але застереження чоловікових співробітників не справдились.

Ніч навіть у субтропіках наступає швидко, а тим більше у тропіках. От тільки почало смеркатись – а вже темно і чорно. Тропічна ніч тепла, лиш не задушлива, повітря чисте і свіже – гори. І ще спів, як ми перше думали, пташок, а виявилось, малих деревних місцевих жабок кокІ (coqui), з наголосом на „і”, що співали делікатними голосками: ко-кІ, ко-кІ, і не одна, а певно сотки їх. Той хор бринів і жебонів, літали світляки і зоряне небо було ніби ближче, а зорі більші і ясніші. Побачивши нас на лежаках біля басейну, вийшла сеньйора Нилда, вимкнула навіть малі лампочки і притишеним голосом почала розповідати про своїх предків з племені таїно, що їх майже вигубили іспанські завойовники. Трохи повагавшись, щоб не образити гостей, вона сказала, що вони не вважають Колумба великим першовідкривачем, бо їх не треба було „відкривати”, вони там були, а іспанські загарбники принесли місцевому населенню багато лиха і страждань. Нас не треба було підготовлювати, я про то знала і, як „боркиня” за правду, повністю була згідна, а чоловік не перечив. Може то ще більше привернуло сеньйору Нилду, бо вона повернулась з чимось на кшталт бубна чи тамбурину. Глухі, рівномірні, в ритм серця, удари звучали містично-таємничо і, здавалось, когось кликали. Через якийсь час вона сказала: „В такі ночі я розмовляю з моїми предками, тими, що жили тут ще до іспанців і тими, що від них загинули. Вони чують, дивіться, як я почну бубнити, інакше будуть хитатись гілки пальм і співати кокІ.” І ніби дійсно, силуети пальм здавалось колихались в ритм сумного звуку бубна, жабки підстроювали до нього свої голосочки, світляки танцювали, а небесне зоряне шатро мовби опускалось нижче, і відбивалось в басейні, і все це обіймало нас, чужинців, тулило і приймало за своїх. Дюк, що перше сидів біля своєї господині, повільно перейшов, притулився, а потім положив голову мені на ноги. Ми боялись поворухнутись, щоб не сполохати чари тропічної ночі. Мені якось здавалось, що тут вже колись я була, що щось мені знайоме і рідне, хоч то не могло бути насправді, але так відчувалось. Як колись, біля музею стоянки древніх людей тусаян у гарячій Аризоні.

Частина ІУ

Ранок, промитий нічним дощиком, проснувся свіжим і чистим. На кокосовій пальмі витьохкував якийсь тропічний соловей, десь дальше кукурікали півні. Сеньйора Нилда не тримала курей через туристів, вони чомусь не люблять кукурікання, а мені воно пригадало далеке рідне село. Але поданий надворі під дашком сніданок з міцною чорною кавою, свіжим соком з манґо і налисничками на кокосовому молоці повернув нас назад у тропічну вакаційну реальність! Карлос збирався до школи і спитав, чи ми ще будемо, як він прийде назад. Ми підтакнули, він втішився і з великими таємничими очима пообіцяв нас вечором кудись повести. Сеньйора Нилда давала останні настанови, як краще доїхати до Ель Джунке. Ми, фактично, були вже досить близько, навіть колись тут була дорога, лиш сильно обвалилась і більше її не відновлювали.

І ось ми в'їжджаємо на територію національного заповідника Ель Джунке, єдиного у Сполучених Штатах тропічного державного лісництва. Від хвилювання в животі „літають метелики”, ще трошки – і ми у правдивому дощовому лісі! Якщо не заїжджати у Центр для відвідувачів, то сам заповідник бесплатний, їдь чи йди скільки і куди хочеш! Окрім досить добрих доріг, пішохідних стежок і невеликих станцій, де чергували ренджери, все решта - незаймана природа у всій її дикій красі. Тропічне буяння вражало у всьому: у навислих над дорогами бамбукових тунелях, зарослях папоротевих дерев (дійсно високих дерев з дерев'янистими стовбурами), величних пальмах, тюльпанових деревах (Spathodea campanulata), так, теж деревах, з яскравими оранжевими квітами і менших зарослях геліконій, імбирів, філодендронів, „китайських” рож, беґоній і ще всяких інших, менших папоротей, мохів і ліан. На диво – вони майже всі були знайомі, навіть ще з України, лиш там вони були кімнатні рослини, у малих вазонках, деколи трохи більшими у шкільних чи заводських залах. Вони росли надворі у нашій, центральній частині Флориди. Лиш росли зі страхом і риском, що ось вночі вдарить хвиля приморозків, а ранком спече, міцне навіть зимою, сонце, - така вона, Флорида! Так деколи і бувало, ось те ж тюльпанове дерево одного року забите і відросле з кореня, на другий рік вижило тільки завдяки утепленню стовбура пінопластовою ізоляцією для труб (мій власний винахід!). Тут же все росло само, дике і нерухане! І росло, що називається!

          Росло, бо священна, за віруваннями корінних мешканців таїно, земля Ель Джунке сприяла тому. Дощовий тропічний ліс займає лиш невелику, східну гірську частину острова на схилах Сьєрра-де-Лукільо, де і розташований заповідник. Клімат там цілорічно однаковий, з середньою температурою у 21 гр. Цельсія і щоденними дощами. Вершини, одна з яких називається так само, як і заповідник, - Ель Джунке, з іспанської – Кувадло, і висотою трохи більше 1000 метрів, зупиняють теплі і вологі східні вітри, охолоджують їх і поливають ліси. Кувадло робить власні хмари, воно кутається в них і щоденно щедро зрошує вдячні схили живильною водою. Секрет успіху тих „кімнатних” рослин – щоденні, але короткі, десь годину-дві дощі, що відразу стікають зі схилів, висока, лиш не задушлива, бо з вітерцем, вологість, ну і теплинь. На то воно і тропіки!
          Дорога піднімалась вгору і відразу захмарилось і затуманилось, навіть став дощ накрапати. Лиш дійсно накрапати, а не лити, як з цебра. Перший водоспад Ля Кока був зразу біля дороги, навіть було місце на машину (а ми лиш почали взнавати, як тісно на гірських дорогах). Вода лилася з високої і стрімкої, майже вертикальної скали і пропадала під дорогою, щоб дальше виплисти вже просто пінистою річкою. Все то в обрамленні буйної зелені: пальм, папоротей, ліан і ще багато-багато-чого. Близько дороги цвіла жовта геліконія, от так просто собі, ота, що її називають „райською пташкою”, десь вище червоніли квітами імбири. Мені все ще тяжко було повірити, що я допущена у „святая святих” тропічного лісу.
          Але, як теж кажуть: святе місце не буває пустим, то так і тут. Зупинялось все більше машин, навіть великий екскурсійний автобус, і ми почали по карті шукати пішохідні стежки, де може не так завізно. Знайшли, і досить швидко, взяли наплечники, на поясі зав'язали дощовики – і вверх! Стежка була кам'яниста і ставала все стрімкіша, місцями досить слизька і ми пожаліли, що даремно не послухались сеньйори Нилди, коли вона пропонувала велику сукувату палицю. Зате багато помогло наше попереднє тренування на біговій доріжці з нахилом. Джан більше, я зі скрипом, але навіть так, тепер, у горах, міцніші м'язи ніг „як знайшлися”! Було радісно відчувати, що ось ми на чотири роки старші, ніж у Ґренд Каньйоні Аризони, але йти легше. Що значить – тяжко в навчанні, легко в бою! А ще краса тропіків, що належала майже нам виключно, краса розкішна, велична, пишна і буйна, аж неприродна, зелень аж ненатуральна, - та краса вражала і притягувала, заставляла заглянути, а що воно там, за наступним поворотом, за тою скелею, тим навислим деревом! Від зворушення ми мало й говорили, хіба деколи: "Дивись, дивись!" Я, як цікава садівничка, придивлялась до землі, звідки воно там росте. Там, де було видно – була глина, місцями червона навіть, і каміння. Точніше – каміння, а поміж ними глина. Рослини міцно обвивали і обліпляли камені, і шукали кишені грунту поміж ними, а старе листя, стовбури, гілки внизу, відмираючи, живили живих. То був безконечний цикл природи, нове життя на цвинтарі старого. Здорове і сильне буяло та тішило око, і ніхто не жалів за тим, що було та минуло, хіба які туристи впадали в філософічні роздуми над суттю життя-бутття. Ще була прихована боротьба за світло. Кожна насінина чекала на свій шанс, щоб зломалась гілка чи впало дерево і відрилось хоч мале віконце до світла, і тоді вона проросте тугим паростком, якщо не буде з'їджена раніше. Деякі рослинки гонорово покинули конкуренцію на лісовому дні і піднялись вище, на стовбури. То не були рослини-паразити, що тягнули сок з дерева-господаря, ні, то були епіфіти, що лише прикріплялись корінчиками, а решта брали від дощу, опалого листя і випадкового „візиту” птаха. Такими були бромеліадні, дрібніші папоротеві, орхідейні. Хоч природні пуерторіканські орхідеї досить малі, їх тяжко було розгледіти, і у джунглях ми так їх і не бачили. Зворушливо виглядали знайомі „золоті рибки” ( з роду Nematanthus), що делікатно вились по зарослому мохом стовбурі і цвіли оранжевими рибками. Також беґонії на узбіччях стежки виглядали „своїми” і „домашніми”. Лиш тут вони були вдома, а ми в гостях. Пахло свіжо і волого, по-лісовому, а деколи особливо, лелійно-жасминово, хоч тяжко було розгледіти, звідки власне йшов той небесний запах. Кілька птахів підлітали ближче, щоб цвірінькнути і тьохнути, ніби привітатись, і знову відлетіти. Десь здальша чулись інші звуки джунглів: уррр-уррр, гуа-гуа, певно якихось інших птахів, може рідкісних папуг, тих, що під захистом і на грані знищення, і що мало їх хто і бачив. Великих хижих ссавців, як і отруйних змій та „кокодрилло” на острові, на радість туристам, не було, про то ми теж уже знали від сеньйори Нилди. Єдиним природним для острова ссавцем був не не якийсь пухнастий звірок, а костокрилий кажан, як не дивно.
          Коли йти ставало тяжче, з особливою вдячністю згадувались роботячі руки тих, що проклали у непрохідних горах ці стежки. Все те було зроблено вручну, хащі прочищені, викладені стежки, де каменями, де гравієм, обкладені для міцності бордюрами, встановлені навіть невеликі труби для стікання води у критичних місцях. Без них, стежок, ці прекрасні джунглі були б недоступними для більшості. Як я потім прочитала, ще у ХІХ-му столітті іспанський король Альфонсо ХІІ-й розпочав проект захисту цього лісу, як заповідника. Більші можливості появились з переходом у відомство федерального лісництва США у 1903-му році, за президентва Теодора Рузвельта, що й сам був великим природолюбом і дослідником. У 1930-х роках, за президенства вже іншого Рузвельта – Франкліна (треба ж так!), власне і були побудовані більшість доріг і стежок. Що й казати, гори прекрасні своєю дикою красою, але малопридатні для життя людей.
          А ще нам попались пару будок від дощу, під дашком, з лавочками і смітником для чистоти і порядку. Смішно, але коли ми лиш почали йти, то здалось нам, ніби там і сям валяються старі папери. Відразу неприємно стиснуло під грудьми - от хтось насвинячив! Але, придивившись краще, ми зрозуміли, що то були великі сухі листки дерева Yagrumo hembra, я навіть потім записала назву на телефоні, щоб не забути. Формою подібні на кленові, але такі великі, що можна, сколовши ззаду, зробити капелюх, вони, висихаючи, робляться сіро-білі, чисто здалеку, як помняті папери. Ухх, аж попустило, як приємно бути там, де люди шанобливо поклоняються природі, не нищачи її! З таким настроєм, як напучують у путівниках, і ми завжди ходимо в мандри: не лишаючи нічого, крім своїх слідів, і не забираючи нічого, крім вражень.
          Коли ми присіли під одною такою будкою, напитись води, з'їсти по яблуку, внизу відкрився величний краєвид, аж до океану на горизонті. Там, вдалині і в долині, світило сонце, а ми були серед хмар могутнього дощового Кувадла. І тоді ми обоє згадали, не пам”ятаю вже хто першим: А знаєш, що нині за день? Ааа, ясно, що знали, знали ще до вчора, от нині від стількох вражень призабулось – то була наша 18-та річниця одруження! Хто б подумав, як той час летить, ніби було вчора... Ну то вип”єм за то, Насте! - сказав Джан, і ми стукнулись пляшками води. Якраз згори вниз ішла інша пара, десь нашого віку, привітались, ми запросили їх посидіти, лиш жінка замахала руками: "Ні-ні-ні, я, як сяду - то не встану!" Ми всі розсміялись, до болю знайома річ!
          Вечором Карлос вже чекав на нас, аж підскакував: Ходім, ходім, поки не стемніло! Ми уточнили, що його пускають з нами і ми рушили, у супроводі двох псів, тою дорогою, що йшла дальше в гори. Через незаслонене вікно було видно, що в сусіда Іґнасьйо блимає телевізор і жінка його прасує. На іншому подвір'ї паслися коні, ще дальше, на досить крутому схилі, корови. При дорозі цвіли дерева і кущі, щось пахло гарно і незвично. Ми йшли далі, дорога була тиха, без машин, щасливі собаки галопом бігали навперегонки, Карлос почав співати якусь дитячу пісеньку, і глянувши на нас з Джаном, сказав: "Давайте разом!" Лиш ми не знали іспанської, і наш малий поліглот перейшов на англійську, слів якої, на свій встид, ми теж не знали, але мугикали і підтягували, як вміли. Почало темніти і ми рішили вертатись, тропічна темрява могла накрити зненацька швидко. На Карлосове розчарування, ми так і не дійшли до того перехрестя, де була спалена машина, місце його „паломництва”. Але він довго не вмів ображатись і під одним деревом, що цвіло блідо-рожевими квітами, нахилився і подав мені квітку. – Можете причепити до футболки, буде гарно!

Далі буде...

Частина У.

Наступного дня, окрилені своїми можливостями ходити в горах, ми знову рушили. На цей раз вже Нилда зробила таємничі очі і пообіцяла вечором кудись нас повезти. – Лишіть сил в запасі, не перемучтеся, я не всім то показую!

Поки-що рішили відвідати відому Ля Міну – інший водоспад, до якого можна дійти тільки пішки. Відразу відчулась близькість популярної туристичної „точки”. Людей було багато, щоб розминутись на вузьких стежках, треба було зупинятись у ширших „кишенях”. Майже всі вітались і були люб'язні, а один мужчина, коли я стала збоку, щоб пропустити групу, вперся і не рушив: „Ні, тільки після вас!” Таке запам'ятовується! Ми старались вітатись по-іспанськи. Щодо „олЯ” (привіт) якось я не дуже була впевнена за наголос і чи воно нормально між незнайомими, тому вживала „буенос діаз” і „буенос тардез”. Хоч теж путалась, котре ранком, а котре по полудні. Але навіть з помилками і акцентом, нам відповідали з милими усмішками. Навіть малий крок назустріч зараховувався. Багато нас підбадьорювали, що вже недалеко (ще півгодини тому було недалеко!), але так було веселіше і жвавіше йшлося.

Стежка до Ля Міни була інакша, вимощена чимось, як вузенькі тротуари, а оскільки вони були під досить великим нахилом, - було страшно послизнутись. На крутіших схилах одною ногою я старалась ставати на тротуар, другою на землю збоку, хоч та глина теж була слизька. Пригадалось: „Хто боїться в горах ходити – то хай дивиться по-телевізору!” Для нас гори, та ще тропічні, були варті трохи страху. І нарешті - водоспад! Він був ще вищий, ніж Ля Кока, і під ним було озерце, де можна було купатись під водоспадним „душом”. Багато так і робило, лиш ми утримались. Місця було мало, людей багато. Але перед тим я читала по-інтернету, що буває ще більше і треба чекати в черзі на стежці, так що і то добре! Звідки та вода падала, невідомо. Чи то річка текла, чи з печери випливала – було зависоко, щоб побачити. Подумалось: „Чи так само падала стіна Ля Міни ще перед іспанським приходом, або ще перед тим, як приплили таїно? А як буде виглядати через сто років, через тисячу?” Напевно так само, що їй до нас, якщо хіба який землетрус міг поміняти все те...

Було шкода залишати розкішний і таємничий Ель Джунке. Шкода до щему в горлі, ніколи, напевно більше не будемо тут, а він так щедро ділився з нами своєю красою і таємницями.

По дорозі назад у місті Фортуна (Щастя, в перекладі) рішили заїхати на пляжу, подивитись море зблизька. Давно вже в нас обох пройшли захоплення загарами „на чорну сливку”, чому завжди передувала болісна стадія „вареного рака”. Згадалось, як відразу провчили мене „ласкаве” сонечко і золотий пісочок Флориди, коли після приїзду з дощової Європи я дорвалась до теплих хвиль океану. І то за три дні перед власним весіллям, добре хоч, що алое в городі росло. Після ще кількох експериментів – а може з захисним кремом, а може трошки, - наука не пішла в ліс і тепер ми, якщо десь купаємось, то лиш як стемніє, ну і ще щоб акули на вечерю не з'їли.

Пісок на пляжі у Фортуні спочатку був червонуватий, а дальше синювато-сірий, з кольоровими пасмами у місці переходу, таке ми бачили вперше. І спокійно-величаві кокосові пальми, тепла лазурова вода, люди, переважно з дітьми, біляві силуети кораблів на горизонті – такий він тропічний рай. Під ногами блиснули шліфовані водою кольорові шкельця, якийсь дивний плід, ніби горіх, що його вода принесла хто-зна звідки, може й з Африки. Тепер, разом зі жменькою піску і парою порожніх мушель у слоїчку пригадуюють вони далеку тропічну Фортуну.

Біля дому сеньйори Нилди аж рябіло від запаркованих машин, але нам, як гостям, ввічливо лишили старе місце у дворі. Була субота та ще й день народження в одної з внучок. – У школі Аманду заповажають, що бабуся басейн має і мала може однокласників запросити, - підморгнула нам сеньйора Нилда. У басейні був радісний шум, гам і сплески, під дашком розставляли їжу і щось пекли на ґрилі. Всі до нас вітались і усміхались, хоч не всі говорили чи розуміли англійську. Ми вже подумали, що наша вечірня поїздка накрилась, але ні. Сеньйора Нилда видно вже мала досить забави і ми рушили: Джан за кермом, вона поруч в ролі штурмана і я ззаду, вільним глядачем.

- Покажу вам річку Чарко Фріо і своє місце там. То більше потічок, ніж річка, так і називається Холодний Потік. Вона особлива, бо витікає з печери в горі, з лона Матері Землі, там власне їй і поклоняємось. Туди ми приходимо з школярами і навіть „важкими” підлітками, я їм розказую про історію і культуру таїно. Можете казати до мене „Аволя”, що означає „бабуся”, так мене тут кличуть.

Ми заперечили, що незручно і вона не наша бабуся, та і по віку ми близькі.

- То ніби, як звання - старша жінка племені, - відповіла з впевненою посмішкою і радісно зблиснула очима.

Чарко Фріо таки була річкою, чистою і пінистою на каменях. На тому місці, куди нас привела Аволя Нилда, ряд великих каменів доходив десь до середини. Ми роззулись і, балансуючи, щоб не послизнутись, повсідались на валунах. Вода таки була холодна, недарма „фріо”. Було тихо, лиш злегка шелестіло листя дерев і перетьохкувались птахи. Аволя Нилда почала ритуал. Спочатку, - сказала, - треба три рази помити руки аж до ліктів. За першим разом привітатись з Великою Матір'ю, за другим попросити прощення, за третім благословення. А тоді набрати води у стулені долоні і перше поцілувати, а вже потім пити. Потім ніби забула за нас і щось стиха промовляла, часто повторяючи „Мадре Тієрра”. Коли я нахилилась набрати води, побачила рожеву квітка сейби, що плила до мене. Загадала собі: „Якщо зловлю, то...” – не вспіла додумати, як ось вона в моїх долонях, тендітний дзвіночок, подарунок Мадре Тієрра – Матері Землі. Показала Джанові, а у нього в долоні зелений листочок. Аволя Нилда усміхнулась і кивнула: „Велика Мати прийняла вас!”
- Я не всіх своїх гостей сюди приводжу, я відчуваю, кого можна. А ще мене дехто хоче „навертати”, лиш не вірю я в то, - вона замовкла, а тоді, з деяким ваганням, продовжила. - Що вони мені можуть казати про свого бога і любов, коли от християни якої біди нам тут наробили. Де був їх бог і їхня „братерська” любов, як вони нас мучили і вбивали? Ееех, якби ви знали! - Аволя Нилда вдихнула і з видимим трудом зупинилась та замовкла. Не хотіла, явно, говорити забагато своїм гостям, що приїхали розважатись, а не сумні історії слухати. Я запевнила її, що теж подібно думаю і розумію та співчуваю. А ще більше, бо історія українського народу чимось подібна: природні багатства не принесли добра, як і таїно, а лиш очі завидющі та руки загребущі. Потім, вже вдома, я вернулась до історії „відкриття” Колумбом Нового світу, хоч вже і раніше дещо знала. Але від того, про що дочиталась, кров холола у жилах. От тобі і „дикуни” і от тобі „цивілізовані” віруючі європейці! До того ми ще вернемось.

- Тепер давайте про щось інше, - рішила змінити настрій Аволя Нилда. Покажу вам таке, що ви ще не бачили!

Півнячих боїв ми дійсно не бачили, хоч і не дуже хотіли, правду сказати. – Ми не надовго, лиш трошки. Я пам'ятаю, що ви вегетаріанка, але маєте відчути місцевий присмак!

І ми кудись поїхали, здається, то було Наґуабо, з трудом запаркувались на тісній вуличці. Був суботній вечір, пора розваг, з барів і ресторанчиків лунала музика, то запальна і жвава, то сумна і романтична.

Зайшли у щось, як невеликий цирк. Аволю Нилду там знали, вона представила нас туристами з України, у відповідь – невелике здивування, як нас так здалека занесло, але дозволили пройти. Бій був якраз з розгарі, два не дуже великі, але цибаті і досить худі на вигляд півні підскакували і молотили один одного. Животики їх були підголені і навіть засмаглі, для більшої краси. Бій був недовгим, може хвилин з п'ять. Коли один впав, другий ходив орлом і ніби кланявся, - ось він я, переможець! – Той другий живий, лиш придурюється, - сказала Аволя Нилда. І дійсно, він встав, обтрусився, обох розсадили по клітках і забрали. Глядачі почали щось передавати одні одним. – То джентельменські ігри, вони ставлять ставки на слово і потім віддають програне, - пояснила нам Аволя. – Прийшло то з Іспанії, давно ще і прижилось, ці бої легальні У Порто-Ріко. А на півників не дивіться, що вони худі, вони такі мають бути, для них там спеціальна дієта і не дешева!

Коли з прозорих кліток випустили двох наступних, вони, як і належиться бойовим півням, зразу почали лупитись. Відвівши погляд на глядачів, я побачила, що дехто спостерігає за нами, їм теж була цікава наша реакція. Таке ми бачили вперше, але в нас не було видно ні краплі іспанської крові, бо подякувавши, з радістю вийшли надвір.

Аволя Нилда ще показала нам міський парк з двохсотрічних фікусових дерев, для відновлення якого вона назбирала щось біля сімдесяти тисяч доларів. Ми не могли повірити, знаючи, як то нелегко. – Ааа, я завзята, як візьмусь за щось, то не попущу! - додала з радісною гордістю.

У нічному повітрі мерехтіли світляки і чорними силуетами проносились кажани – єдині природні ссавці на цьому острові. Дальше, в океані, мигали вогниками кораблі, хвиля лизала берег, а над тим всім споглядав згори серпочок молодого місяця.

Далі буде...

Пляжа у містечку Фортуна (в перекладі - Щастя)

Пляжа у Фортуні і я.

Океан, Фортуна і я у мому любимому капелюсі, який ще не то бачив, бо він бував і на інших осторовах з дочкою, потім їй набрид і тепер вже багато-багато років служить мені вірою і правдою :)

Фортуна, кокосові пальми і океан.

Ці півнячі бої ми несподівано побачили завдяки нашій милій господині сеньйорі Нилді і її зв'язкам. Вона представила нас, як туристів з України, вони дозволили подивитись і навіть сфотографувати. Там на диво привітні і дружелюбні люди, хоч, кажуть, злочинність теж не мала, але нам якось щастило на добрих.

Раунди боїв досить короткі, може десь 5 хв., не знаю точно. Вони приносять їх у прозорій клітці (видно зверху), випускають і півні зразу починають лупити один одного. А як один був впав і лежав, то другий ходив гордо і ніби розкланювався. А ще у них побриті животики і навіть засмаглі, для більшої красоти.

Додана свіжа порція. Ще я зрозуміла (нарешті), що якщо клацнути на фотографію - вона збільшиться, а тоді інші будуть показуватись за обертом вниз коліщатка миші.

Домик у горах в сеньори Нилди, де ми жили три дні.


Зліва, за парканчиком, обрив і видно тільки верхівки бананових дерев. Коли я спитала, чи там можна пройтись (бо були східки), вона категорично заперечила: Ви там не вмієте ходити, ноги поломите!

Як придивитись зверху, то навіть не видно було, звідки ті банани ростуть, звідкись... А там, вдалині - океан.

Справа видно дім сусіда Іґнасьо, він приходив на нових туристів подивитись, про життя поговорити.

Наша господиня, сеньойора Нилда, на вулиці вважається багачкою - вона винаймає кімнати туристам і навіть басейн має.


Кокосова пальма зблизька. На сніданок там готують щось типу налисничків на кокосовому молоці. І чого я додому верталась?