Публікації

четвер, 19 грудня 2013 р.

Царство - тварини / The kingdom of animals.


1. Амністія індику, чорна п'ятниця і Острів Мокасинових Змій / Amnesty for a turkey, Black Friday and Moccasin Island.

           Вже другий рік у День Подяки я не запікала величезних індикових тушок, навколо рецептів про які і кружляє більшість листопадових товариських розмов. Я скромно відмовчувалась і переводила тему на інше, щоб не наражатись проти традиційної течії.  Ціле щастя, що Джан був на моїй стороні. Щоб хоч якось втерти сльози і мати відчуття свята – спекла яблучну шарлотку (хай простять мене яблука, і пшениця, і кориця, але щось треба їсти, не я цей світ придумала). А від нашого номера хати індики цього разу отримали амністію. На другий день, у „чорну п'ятницю”, що так називається через шалені черги  в магазинах за всякими приманками по знижених цінах, ми рішили піти іншим шляхом. Буквально зібратися і піти в похід до Острова Мокасинових Змій/Moccasin Island Tract, таку цікаву назву має заповідник. Він розташований не дуже далеко від нас, десь кілометрів десять, за парканом, можна сказати, лиш там ми ще ніколи не були. Там не ботанічний сад і не парк, там – хоч проложені польові дороги – дичина.

            Це та частина Флориди, де різко закінчується цивілізація і на десятки кілометрів нема нічого, лиш поля з коровами, а дальше ліси, болота і заплави. І звичайно, всяка дика звірина почуває себе там ще досить вільно, включаючи величезних аліґаторів, пантер, рисів, чорних ведмедів, койотів, козуль і ще всяку дрібноту. І, річ ясна, гадюк, в тому числі отруйних водяних мокасинів (Agkistrodon piscivorus ), що і дали назву заповіднику. 
            А ще там у нашому графстві протікає новонароджена ріка Сент Джан, одна з найбільших у штаті, довжиною у майже 500км. і у місцях найбільшої її слави у північній Флориді - шириною у 5 км. Корінні індіанці племені  тим'юкуан називали ріку Ввелака, що значить „ланцюг озер”, що якраз найбільше відповідає дійсності, бо ріка справді повільно пливе від одного великого озера до іншого. Іспанські колонізатори, як то всюди серед загарбників водиться, перейменували по-своєму, у ріку Святого Матвія, що в той день допоміг їм успішно вирізати інших, французьких конкурентів. Але, як так само часто буває між завойовниками, їм прийшлося уступити ще іншим, і так Сент Джан /Святий Іван переміг, і назва залишилась по нинішній день. Та помимо всього, Сент Джан – ріка велика і гарна, і одна річ бачити її переїжджаючи мостом, а інша зблизька.

            Спитати, а як можна людям ходити там, де водиться стільки хижаків? - Можна, якщо осторожно. Вдень переважно безпечно і звірі, звично, ховаються і не нападають, якщо їх не тривожити. За цим золотим правилом: „Не чіпай їх і вони не будуть чіпати тебе” я прожила у Флориді вже вісімнадцять років, забивши хіба набридливих москіто (комарів) та кукарачів (тараканів). На всякий випадок ми взяли з собою перцеві балончики і палки, що на них заодно можна накрутити фотоапарат для кращої зйомки.

            Польова дорога пару перших кілометрів виглядала прямолінійно-скучною. Вносили різноманітність хіба корови, що паслися на загородженими дротом полях. Їхні чоловіки, а по-простому - бики, видно не бачили у нас загрози для гарему і запросто ігнорувати. Одна вугільно-чорна красуня якось вибралась поза загорожу і, видно, не вміла знайти дороги назад. Вона пару раз глянула на нас, а потім рішила замаскуватись у високих бур'янах, від гріха подальше, і досить успішно, як видно зі світлини.         
             Цікавіше починалось на іншій дорозі, оброслій капустяними пальмами та столітніми дубами, покритими воскресаючими папоротями (так званими через здатність відроджуватись після посухи) і удекорованими звисаючим іспанським мохом. Звичайно, дорога була проложена людьми і був прокопаний канал для стоку води у період дощів, але все решта було дике і нерухане. Дорога почала розділятись у стежки. Ми спочатку хотіли орієнтуватись по навігатору, але він був старий і батарейка сідала на очах, тому прийшлось орієнтуватись по сонцю. Там, на заході, мала бути ріка. І там таки появилась, велика і рівна, з болотистими берегами, травами і криками журавлів та чапель. Десь, певно, були і аліґатори, як не бути, то їхнє царство. Лиш не близько, ну і добре. На поляні виднілась хатка привалу, з дашком, столами і лавками. В час дощу для мандрівників вона була би неоціненним сховком. Ми рішили присісти, скинути наплечники, що вже почали робитись важкими, з'їсти по яблуку. Довго рішили не розсідатись, щоб на сон не потягнуло, і пішли дальше. І тут несподівано між деревами появився великий, теж вугільно-чорний бик. Несподівано – там не було стада, він був сам, невідомо чому так далеко, може набридли домашні клопоти і рішив усамітнитись, може шукав пригод і самовираження. Побачивши нас, велетень підняв голову, нюхнув повітря, нервово махнув хвостом і почав іти. Просто до нас. Ми розгубились і зупинись. Перцевий пшик не зупинить лобової атаки такого вагону. – Як що, то ховаймось за дерева, - прошепотів чоловік. На всякий випадок почали повільно відходити вбік. Тварина теж зупинилась, подивилась і, о диво, почала відступати. Ми, витримуючи шанобливу відстань і боязко зиркаючи, старались обійти його якнайдальше. Він, як і та чорна коровка, затаївся в кущах і стояв нерухомо, чорний колір добре його маскував. Ффу, розминулись!!!

            Але ми зійшли зі стежки, яка і так була ледве значною і, встидно сказати, не могли знайти іншої. Почали ходити туди і сюди, виглядало ніби стежкою, але впиралось у зарослі. Ще поганим знаком було розрицькана дикими свиньми земля, їх то точно ми бачити не хотіли. Я глянула на телефон, зв'язок, хоч слабенький, але був, це вже добре. Ставало непособі. Якщо б ми йшли паралельно до ріки, то могли б іти нескінченні милі, де нічого нема крім лісів і боліт. А недовго і смеркатись почне, кінець листопада, як-не-як. Як ми потім признались одне одному – кожен думав, а що, як в тих хащах нас застане ніч? Можна би подзвонити 911 на біду і почались би розшуки. Але то в крайньому випадку, було би встидно потім читати в газеті, що пара передпенсійного віку загубилась в лісі і їх врятували героїчні трупери. Ми самі хотіли бути труперами чи хоч вдавати таких.

Правду сказати, що при всіх наших подорожах, навіть у знаменитих аризонському Ґрент Каньйоні чи порторіканському Ель Джунке, ми ніколи не були самі так далеко від цивілізації! Найсмішніше – що так близько дому! – Чи ти маєш сірники? – спитав чоловік, ніби читаючи мої думки. – Ні, не маю, запальнички теж. Він теж не мав. - Але маю ножа! – І я! І зразу - картина в моїй вразливій уяві, як вночі навколо нас виють койоти і ведмеді, рикають пантери, підкрадаються колоди аліґаторів, і всі спостерігають, як ми тремтячими від страху руками відчайдушно тремо гілку до гілки, що викресати вогонь.

Але треба було кудись іти, і дякуючи сонцю, що вже схилялось до заходу, ми хоч знали, що схід у протилежному напрямі і туди прямували, бо звідти ми прийшли. У хащах десь щось то тріщало, то затихало. Я почала мугикати пісню про тую вулицю і той дім, що пропала, разом з дівчиною, що жила в нім, з кучерями, щом чесав і білим личеньком, щом цілував. Якраз така прийшла на думку і навіть не пригноблювала, при всій комічній подібності до ситуації, а веселила. А ще я хотіла дати знати лісовим хижакам, що ось ми тут, добрі милі, і цінимо їхню гостинність, але найкраще нам буде розминутись. На одній полянці здалека побачили армадилло, що діловито копав ямки і вишукував черв'яків. Стало чомусь веселіше. Ніби цей маленький нешкідливий звірик був другом. Побачивши нарешті нас, армадилло підтюмцем сховався у зарослях. – Дивись, на дереві червоний знак! – радісно закричав Джан. – Ага, уррра! – запищала я тонким від хвилювання голосом і, якби мала очіпок, то підкинула би вгору. Ми вже були на поміченій стежці і хоч ще треба було знайти жовті знаки, щоб нарешті добратись  назад, ми були спасені від ночівлі в лісі! Навіть, якби не встигли перед темрявою і паркінг закрили, як писалось в оголошенні, ночувати у машині було б не те саме, що з аліґаторами і пантерами. 
Ще довго було йти назад, але „коні вже чули стайню”. Заходяче сонце золотило небокрай, пташечки цьвірінькали і жваво вечеряли комашками, а комашечки так само жваво старались врятуватись, у проміжках попиваючи сочку з польових квіточок. "Наша" коровка ще так і не знайшла була дороги назад до стада, але виглядала ситою і задоволеною життям. І так само зійшла з дороги  та провела нас довгим поглядом. Мокасинових змій ми так і не побачили, може на щастя.

Як інакше виглядали асфальтова дорога, доми і магазини після такої подорожі! У Джана на роботі за Мокасиновий Острів майже ніхто не чув. Лиш Ґреґ, молодий, спортивного виду мужчина і наш агент по страхуванню, коли ми при нагоді зговорились про природу, здивовано розширив очі на запитання про той острів: Я? – Звичайно бував там і знаю, а як знаєте ви? Ми лиш переглянулись: Знаємо!
Польова дорога пару перших кілометрів виглядала прямолінійно-скучною. 


 Канал зарослий водяними гіацинтами, рослиною, що гарно цвіте, але є шкідливим бур*яном, може покрити навіть цілі озера.

Вносили різноманітність хіба корови, що паслися на загородженими дротом полях.

 Одна вугільно-чорна красуня рішила замаскуватись у високих бур'янах, від гріха подальше, і досить успішно, як видно зі світлини (показано стрілкою).

Цікавіше починалось на іншій дорозі, оброслій капустяними пальмами та столітніми дубами, покритих воскресаючими папоротями (так званими через здатність відроджуватись після посухи) і удекорованими звисаючим іспанським мохом.



Ріка таки появилась, велика і рівна, з болотистими берегами, травами і криками журавлів та чапель.

На поляні виднілась хатка привалу, з дашком, столами і лавками. В час дощу вона для мандрівників була би неоціненним сховком.

 
На одній полянці здалека побачили армадилло, що діловито копав ямки і вишукував черв'яків. 

"Наша" коровка ще так і не знайшла була дороги назад до стада, але виглядала ситою і задоволеною життям.  

 ...а комашечки так само жваво старались врятуватись, у проміжках попиваючи сочку з польових квіточок. 

Маленька дика мальва.


Наостанок - яблучна шарлотка по простому рецепту "сипана". Там пересипається шарами мука перемішана з цукром  і порошком, терті яблука, терте холодне масло, порошок кориці. Ту фольгу можна і не вистеляти, я чогось так підстрахувалась була перший раз. Як кого цікавить - вирию рецепт і напишу :)

Ну ось, перепис на "Шарлотку Сипану":
*1/2 склянки цукру (можна 3/4 скл., як хто любить
    солодше)
*1 склянка манної крупи
*1 склянка білої муки
*1 1/2 чайної ложечки порошку до печива
*1/4 чайної ложечки солі
1 кг. соковитих кислуватих яблук (я брала 6 середніх)
~113 г. масла (така у нас паличка, може бути до 150 г.)
Сік з половини цитрини (за бажанням, покропити терті 
  яблука, щоб були квасніші).
Порошок кориці (припудрувати шар яблук)
Цукрова пудра для припудровування спеченої шарлотки 

 Приготувати форму діаметром 20-24см, боки і дно вимастити маслом або олією. Я брала скляну вогнетривку, можна тортівницю зі зйомним дном, тільки тоді треба буде щось підставити знизу, щоб не капало. Духовку нагріти до 180 Ц, решітку виставити десь на 1/3 висоти знизу.
Сухі складники, позначені зірочками, перемішати і розділити на 3 рівні частини. Почищені яблука потерти на крупній терці, покропити цитриновим соком (при бажанні) і розділити на 2 частини.
Тепер на дно форми висипати 1/3 змішаної сухої суміші, потрясти злегка, щоб була рівна поверхня. На шар сухої суміші виложити половину тертих яблук, розрівняти, припудрувати порошком кориці. Тоді 2-гу частину суміші, яблука, порошок кориці і зверху 3-тю частину сухої суміші. Масло (холодне) потерти на крупній терці зверху на суху суміш. Пекти в нагрітій духовці приблизно 1 год. Верх має бути злегка прирум'янений. Ще гарячу припудрувати зверху цукровою пудрою. Подавати можна гарячою, можна з морозивом для контрасту чи збитою сметанкою, можна просто так (менше калорій), можна холодною на другий день (якщо лишиться). 
Найбільше часу тут забирає відмірювання складників і чищення та тертя яблук, економія в тому, що не треба місити тісто. Звучить трохи дивно, але я пекла два рази і не була суха всередині.
Смачного :)  

2. Весна 2014-го / Spring of 2014                                             

Мабуть нашому великому іґрету  / Great Egret /Ardea alba  навіть не снилося, яке нещастя чигало на його предків у ІХХ ст. Через пухнасте біле пір'я, так популярне серед знаті і навіть нам знане з фільмів (ах, ті романтичні плюмажі!), нашого великого іґрета, як і його двоюрідного брата - сніжного іґрета, чекало цілковите винищення. Якби люди не спам'ятались! Мораль - як зле мати щось гарне і пожадане іншими!

Наш іґрет того не знає і тому "позволяє" собі. Не досить,  що для "риби насущної" він має великий став, де всього повно, не досить, що інші дами по-сусідству прикормлюють його, він має слабість до золотих рибок, що у нашому меншому ставку. Він навіть не перетруджується літати, а повільно, поважно-елегантно ступає. Деколи застає мене зненацька, піднімаю голову - а там він, похитує довгою тонкою шиєю і приглядається, то одним оком, то другим. Знаючи його наміри, якщо він вже близько ставка, я плескаю в долоні і "ушкаю", як колись на курей, щоб відігнати. Він вдає, що зовсім рибками і не цікавиться, вмить зловить яку ящірку, проковтне і гляне в очі: "Бачила, чи то я твої рибки краду, чи я навіть думаю про них???"


"Чи ці очі можуть брехати?"


На підтвердження чистоти намірів - зразу ж поміняв напрям і почав іти в іншу сторону.

"Ось іду собі, не чіпаю нікого, злих думок не маю і душенька моя біла, як сніг (гмм, пір'я)".

 Коли дикі птахи, хай навіть не дуже екзотичні, приходять зранку "привітатись" і діловито продовжуть свої ранкові прихорошування не боячись людей, зрідка блискаючи бусинкою очка, чи ми оцінили старання - губи самі розтягуються у щасливо-дурнуватій посмішці. - А хто такий гарненький, повненький і чистенький? - А то гусочка, качур і качечка! - З недавньої поїздки у м. Джексонвилл, на півночі Флориди.






Вже давненько не бачила я свого друга чорного гонщика / Black Racer / Coluber constrictor, навіть скучила і трохи переживала. Але ось вчора, 14.05.2014, він несподівано появився. Лежав собі у всій чорній зміїній красі на кущику бромелії, грівся на сонечку. Він теж видно скучив, бо дав мені час знайти фотоапарат, замінити батарейки (вони мстяться в такий спосіб, чи що?), а тоді терпляче нерухомо позував. Як тільки я положила апарат і вернулась - він неквапливо сповзав, "стікав" ніби, повторяючи контури сусіднього вазонка на землю і скоро зник у сухому листі. Дружба наша не дійшла ще до іменинних тортиків і цьомчиків, але я не ганяюсь за ним з лопатою, щоб забити, як більшість сусідів, а він видно знає то і цінить. Хоч не отруйні, вони кусаються, якщо відчувають небезпеку. А так - то дуже корисно мати в саду гонщика, він полює на мишей, щурів і навіть інших отруйних змій. Гонщиком зветься тому, що дуже швидкий, як блискавка. Так теж було пару раз, коли я швидко йшла, а він зазівався на стежці. Блиснув чорною голубизною - і нема. Так що побачити його ближче і довше, як от вчора - дуже радісно і хвилююче. 


Тут він справа від риби-фонтана. Внизу є басейник, зарослий водяною салатою, то він може приходив попитки :)


Ось чорний гонщик ближче.


А це наш красунчик зовсім близько. Правда, який миленький?

неділю, 24 листопада 2013 р.

Царство - зелені рослини / The kingdom of green plants.


1. Вступ / Introduction.
Це не початок казки про тридев'яте царство - так рослини класифікуються у біології. Але навіть один погляд на них переносить нас з сірої буденщини у світ кольоровий і таємничо-казковий. Не треба навіть далеко ходити, досить вийти надвір і вдихнути свіже повітря. Воно свіже, бо це вони, наші друзі, фільтрують його і виробляють кисень. Дають тінь у спеку, будівельний матеріал, годують нас і просто тішать око. І тішать, та  ще й як! Золотом і кармазинами осені; чіткістю і строгістю зимових ліній, сріблистістю інію чи пуховиками снігу; весняним трепетним чудом  відродження і пишною піною цвіту; розкішшю та щедрістю літа­­, аж нереального у запахах, смаках та кольорах!

Не можу оминути нагоди признатись у своїй власній великій любові до рослин – тій любові, що не обманула від малої дитини і аж дотепер. Я ще не розуміла, що люблю їх, а вже не могла без них жити. Тільки-но зійшов сніг, як під  опалим листям старих грабів починалися пошуки перших пагінців, що могли вирости у ту Червону Квіточку,  кращої за яку у світі і нема. Пагінці розкручувались у фіалки та медунки, чи прорізали пухку землицю стрілочками травинок, і  воно не розчаровувало,  в тім була своя радість і втіха, а мрія про Червону Квіточку десь собі тихо дрімала.

Миттєвості життя закарбувались у пам'ять ніби світлинами з природи. Ось підскакуючи біжу стежкою між картоплями та буряками до цьоці Когутихи на малини, втоптана земля холодить ноги, гудять джмелі, на вигоні мукають корови... Ось - перший раз у перший клас з букетиком айстр, під ногами сріблиста роса, сад проводжає запахом яблук-антонівок і грушок-гниличок під чи не столітнім деревом... Ось - вже в місті, чужому і непривітному, але пахне скошена трава чи шурхотить опале листя, і знову відчуття дому, я між друзями, не чужа...  Ось у швидка привозить у роддом і у рвучому тіло болі прощась з білим світом у вигляді бідної чорної вишеньки, що чудом знайшла місце серед асфальту і дзенькоту трамваїв, але за тиждень з радістю і гордістю виходжу з рідним теплим згорточком, і – о диво, вишенька розцвіла, ніби вітає нас! І так два рази, обидві мої донечки народились ранною весною!

Ось довгими вечорами, що часто переходять у ночі, встаю з-за швейної машини попити чаю – і на підвіконнику усміхаються африканські фіалки та прикривається білим  вельоном квітів «нєвєста».  А після припалих першим снігом хризантем біля страшної свіжої могили на Сихівському цвинтарі, темних осінніх днів та ще темніших ночей, таки прийшла весна. Вона принесла те, що їй належиться: набубнявілі бруньки вишеньок та смородини, свіжовмите синє небо і пахучу розталу землю, що жадібно чекала працьовитих рук. Не шкодило, що дача на  Збиранці була чужою треба було «наймитувати» за третину урожаю. Горобчики виспівували своє відвічне «цьвірінь, цьвірінь, журбу покинь» - не було ради, вона покидала.

І знову цвіли бузки, цього разу біля швейної фабрики у Польщі, вони якось злагоджували ревучі оверлоки та чужу мову. А потім - під ногами золото листви і порослі травою сходи на задвірках Вавельського замку у Кракові, де з приїжджим американцем, що чудом-дивом говорив українською, ми обідали канапками і розпинались про суть життя. Я – у якості екскурсовода, організатора і натхненника подорожі, він , як і належить «капіталістові», - у скромній ролі спонсора. То вже потім, під плакучою вербою, він показував мені високо над головою Полярну зірку, яку чомусь, встидно признатись, бачила вперше, і розказував про свій далекий заморський світ. І дорозказувався....

Якщо зайти з затіненого боку нашої хати та крізь віття пальм і євкаліпта розгледіти Великий Віз, і провести уявну лінію через його задні колеса – Полярна Зоря тут-як-тут, лиш набагато нижче, не ті широти. Ті пальми, євкаліпти, бамбуки, магнолія, манґо, і ще десятки інших більших та менших рослин посаджені моїми руками і викохані в буквальному поті чола. Поті, що як не пов'язатись аж на брови хусткою – заливає очі. Напочатку навіть одна цікава сусідка, спостерігаючи за моєю працею, міцно підозрювала, чи не яку «рабиню Ізавру» привіз собі перед тим холстякуючий сусід. Але, трохи зрозумівши з моєї ламаної англійської, а більше з сяючих очей і ентузіазму, здвигнула плечима і рішила, що всякі вар'яти є на світі, особливо ті, чужоземні. 

До речі, рослини прислужилися мені у ще одній дуууже важливій справі - помогли вивчити англійську! Ту мову, від якої я часами просто падала у відчай: скільки не вчи, а все до тебе хтось щось незрозуміле каже. Але почавши читати садівничі журнали і потім книжки (а ними щедро ділились чоловікові співробітники, а бібліотеки аж тріщали, бери - не хочу!), справа з англійською почала іти краще і краще. Мені так кортіло розуміти цікаві статті, що було не ліньки вишукувати незрозумілі слова по словниках. Кожного наступного разу читати було легше. Наш симбіоз в дії!

Такий, трохи довгий, вступ до цього розділу, де буде про моїх друзів – рослин. І, як між друзями водиться, – буду хвалитись, які-то вони класні, незвичайні і впливові у свої сферах, і ради мене готові на все. Але, поправді, більше "на все" ради них готова я. Про урагани, які то налітають, і по кілька в рік, то ніби "забувають" за нас, і як бідолашні рослини та ми з ними справляємось (поки-що) можна прочитати тут: 
http://asvichinska.blogspot.com/2013/03/2004.html 

І будуть, звичайно, фотки, багато фоток, у різних позах  :)  З радістю буду ділитись всім, що знаю про них і їх вирощування, я не заздрісна. Нехай вони ростуть, цвітуть, милують око і тішать серце всім, хто того бажає, Flower Power /флавер павер!

2.Осінь 2013-го, що зараз цвіте / Autumn of 2013, what's blooming now.

1. Цвіте "Чорний лилик" / Tacca chantrieri, Black Bat Flower.
Як у старому танго: "Немов той лилик, ми маємо свої секрети, немов той лилик - подібні до примар. В темну нічку аж до рання, лилик береже кохання, чорні лилики літають в темряві нічній..."


































2."Чорний лилик" / Tacca chantrieri, Black Bat Flower зблизька






















3. Стежка ззаду хати, цвіте орхідея (пізніше подивлюсь назву) і бромелія (справа. червона). Цю бромелію ми колись, чи не 10-ть років тому, купили у Маямі, як верталися з Кі-Вест, вона розрослася і я розсадила її у кількох місцях.























4. Бамбуковий закуточок саду, бузково цвіте орхідея з виду дендробіум. Аж не віриться, що ті бамбуки виросли з малих тонких прутиків!


































5. Вода для метеликів і малих птахів, її я зробила з дешевих скляних ваз, куплених на блошиному ринку. Чоловік сміється, а що, як щось велике схоче скупатися? Ціле щастя, що ще не схотіло :) Ззаду підвішений дротяний циліндр з орхідеями, він окремо, лиш так співпало.






















6. Орхідея з виду ванда, зблизька.























7. Гібрид китайської рожі / Hibiscus rosa-sinensis, красунчик, але було з ним трохи мороки, бо якась мушка обсіла і почав скидати бутони, довелося обприскувати, ніби помогло.



































8. Ще один вид китайської рожі - Китайський ліхтарик /Hibiscus schizopetalus
Він вже десь теж років 10-ть у нас, а привезли ми його з західного узбережжя Флориди. То садівництво було у такому глухому закапелку, що ми вже думали, що приїхали на край світа, - аж ні!



































9. Тепер він росте у кількох місцях саду, а скільки саджанців я пороздавала!
                                                                                                                                                                        
10. Відомий з відомих парфумів іланґ-іланґ / Cananga odorata, ylang-ylang. Він суто тропічний, тобто не любить навіть приморозків, і вже пару років здавалось буде по нім. Але, як підріс і "вбрався в пір'я" - то навіть цвісти почав, цього року вперше! І ще й пахнути, та ще й як, як знамениті духи Шанель №5.                                                



































11. Paphiopedilum  spicerianum, чистий вид (не гібрид), ці орхідеї-черевички цвітуть вже більше місяця.


































12. Черевичок зблизька.
























13. Орхідея Blc George King Southern Cross, вдень делікатно пахне, лиш щось надкусило бідну.


14. Орхідея Brassavola nodosa, "Lady of the Night" / Нічна пані - пахне тільки ночі, цвіте пару раз в рік.                    
                                                                                                                                                                                                                                                                       






















15. Бромелія Aechmea fasciata, у підніжжі бамбуків.

3.Зима 2013-2014-го у нашому саду / Winter of 2013-2014 in our garden.
У субтропіки теж приходить зима, не така, звісно, як у помірному кліматі, але подих її відчувається. Дні можуть бути досить теплими, "на короткий рукав" і трохи "свіжіші" та прохолодніші ночі. А можуть бути і приморозки. І тоді душа в п'яти: а чи переживуть цю ніч наші тропіканці? Цього року вже відчувався пару раз її холодний подих, лиш в центральній Флориді ще досить лагідно.

 1. Ще кілька китайських рож.

2. Ці нові гібриди виглядають аж ніби штучними, лиш ні, квітка справжня, жива!

3. Звичайно квітка живе лиш один день, але коли нема такої спеки - то і два.

4. Тут якраз видно вчорашню жовтішу квітку і нинішню  більше рожеву, ще не цілком розкриту.

5. Ну і орхідея, як же без неї!


 6. Бромелія біля стежки.


7. А це - зірка, лиш не морська, а їстивна. Так і називається: Starfruit або Carambola. Це вже спілі плоди, які трохи полежали, на смак солодші, ніж більш зеленкуваті і кислуваті ті, недоспілі. Хоч наше деревце досить мале, воно якось повільно росло і його затінили інші, але час від часу щось та й вродить.

8. Деревце карамболи. 


 
9. Деревце карамболи зблизька.




10. Dombeya wallichii чи "рожевий м*ячик" - теж з тих не дуже звичайних навіть для Флориди, подарунок від наших друзів з Форт Пірс. Є кілька сортів домбей, деякі вже перецвіли. Як видно - для бджоли теж приваблива!
11. Ще одна домбея - Dombeya burgessiae, цвіте зараз, у січні, зайняла майже всю траву біля себе. Весною я їй роблю "коротку стрижку", але за літо вона розростається знову.

12. Квіти домбеї зблизька. Коли підійти - вона гуде, як вулик, і там не тільки бджоли, але й оси, джмелі, часом метелики і малі пташки. Ніхто не кусається, всі мирно п'ють сочок :)

 13. Несподівано розцвілося "Наталине" дерево - африканський тюльпан (Spathodea campanulata). Наталине - бо якраз так випало, що наші друзі з Форт Пірсу привезли його на її День народження. Воно суто тропічне і після першої ж, навіть досить лагідної зими, мало не згинуло. Але відросло з кореня, живуче! Потім я придумала загортати стовбур у пінопластову ізоляцію для труб і це допомогло пережити холодні вітри і зміцніти. Старше і змужніле дерево вже є більш витривалим. І ось - несподівано розцвілося! Цвіт не дуже добре видно знизу за листям, але все-таки.


14. Африканський тюльпан у повний зріст. Квітку трошки видно вгорі справа. У Пуерто-Ріко, де ми були минулої весни (ах, як час летить!), вони просто буяють зеленню і "свічками" оранжевих квітів. Але там правдиві тропіки...

15. Сусіди тюльпанового дерева, якщо дивитись зі сторони ставу. Зліва червоним цвітуть фейєрверкові кущі (Russelia equisetiformis). Ще там є інші, що цвітуть білим. І минулого року мені вдалось випросити в одному садівництві саджанець рожевого, що не був напродаж, він ще маленький. Дальше вправо: деревце іланґ-іланґу і домбея.

 16. Тут може краще видно білі фейєрверки. Ще посередині затесався знайомий всім аспараґус, що у наших субтропіках є нав'язливим бур'яном. Не досить, що розповзається корінням, а ще й насіння розноситься птахами. Садити його - одна з моїх "помилок молодості" :)


17. Спереду хати, від дороги, всякої тварі по парі :)


18. Теж спереду росте трояндовий кущ Луї Філіп (Louis Philippe), єдиний зі всіх, що не боїться нашої спеки. Ще їх називають античними чи крекеровими (крекери - перші поселенці) трояндами. Всі інші, що я пробувала вирощувати, або ледве блимають, або перейшли у кращий світ, в небесні джунглі.

19. Свіжорозквітла орхідея-туфелька чи зозулин черевичок. Справа ще пару інших надумуються цвісти. Хочу поділитись секретом: зозулинці люблять частий полив, але ні в якому разі застояну воду. Тому я їх тримаю на тарілці, але на підставках з пластмасових корків. Вода при поливі стікає і, випаровуючись, збільшує вологість повітря, що вони, як і інші кімнатні рослини, дуже цінять. Важливо, щоб рівень води у тарілці завжди був нижчий дна вазонка.
20. Прості корки, що роблять велику різницю. Колись я насипала камінці, але з ними було складніше: і мити важче, і вони не були однакові, вазонок перекошувався.

21. Вже знайома орхідея-фаленопсис ще більше розцвілася. Вона теж з тих, живучих. Перед тим мало не погибла у вазонку, мабуть було замокро в сезон дощів. Пересаджена на пальму - прижилася і цвіте вже другий рік.
22. Її коріння зблизька. Так орхідеї ростуть у природі, кріпляться корінням до кори дерева, але не вростаючи всередину. Вони шляхетні, не паразити! Хоч в природі - це у дощових тропічних лісах, де нема приморозків і щоденні короткі дощі. У нас - далеко не то, і дощі не щоденні, і ось вже цієї зими температура падала до +5, на короткий час, правда. Може біля пальми їй трохи тепліше, мікроклімат. 

4. А вже весна, а вже красна / It's now spring, it's now beautiful!
Час летить і нині, 21-го березня, у день весняного рівнодення, за американськими мірками початок весни. Хоч у Флориді щось цвіте круглорічно, якщо не спалене приморозками, пори року таки є.

1. У птахів зараз шлюбні залицяння і цей сокіл (хоч не беркут!), сидячи на чубку тропічної сосни гостро зирить і дре горло пронизливим криком, так випробовуючи свої шанси на сімейне щастя. Видно самкам тяжко на таке опиратись, бо буває з іншого дерева чути ще страшніші крики :)


 2. З північної сторони хати ще з лютого цвітуть "сплячий" гайбискус і камелія.

3. Камелія - Camellia japonica ближче. Росте вона дуже повільно, вже на цьому місці вона посаджена 15 рр. тому, все ще невеликий кущ. До того ж вона любить кислотні грунти, а у нас лужні 7,4 Рн (як недавно нарешті спромоглися послати на аналіз). Але і так я старалась надробляти кислотними добривами, а недавно вичитала, що можна додавати трохи оцту до поливання (2 склянки на 8 літрів води), ніби сподобалось. Ще кислотнолюбиві рослини люблять використану кавову гущу, що я теж роблю роками і чого, звісно, у мене не бракує :)

4. Ряд рослин в сторону ставу. Я досить пізно зрозуміла, що краї краще виглядають, якщо вони густо обсаджені меншими рослинами. Тут: гавайські бальзаміни і випробувані "робочі коні" - Liriope muskari.

 5. Гавайський бальзамін зблизька. Зараз єдиний сорт, який витривалий до плісняви, що поражає інші.

6. Ця азалія виросла з саджанця зі старої хати, там вона вибуяла велика і пиша. Теж любить поливатись час-від-часу водою з оцтом.

7. А це нова тропічна гостя - мавп'яча щіточка - Combretum  aubletii.

 8. Цвіте рожева табебуя - Tabebuia impetiginosa (на фоні магнолії грандіфлори).

 9.Зацвів недавно-посаджений кораловий в'юнок -Coral Honeysuckle, мав би бути приманкою для колібрі, але щось їх рідко можна побачити, може ще не рознюхали.

 10. Так, як кожний квадратний дюйм в нашому саду має бути використаний (за чоловіковою іронією), то я позволила собі захопити краєчок біля гаражу і на паркані.


11. Мексиканська ґлоксинія -  Gloxinia sylvatica, оранжева, аж очі зриває.

12. Цей ракун (єнот) впав з дуба, чи то бамбука. Буквально. Він чомусь не ховався вдень, а почав показувати, як він гарно вміє лазити. І виліз високо, посидів собі там, подивися, а коли почав злазити - то кігті посковзнулись на гладкому стовбурі і він впав, та ще й в колючки. Хоч я за ними не дуже, але шкода було бідолаху. Потім знайшов собі місце в тіні і там відлежувався, через кілька годин чоловік з роботи приїхав, він все ще там був, от і сфоткав його. На другий день вже його не було, аж ввечері побачили, як провіряв територію.

13. Це якийсь орел чи сокіл, балансує на верхівці тої самої сосни, що і попередній, видно там їм подобається. Чоловікові вдалось зробити добре наближення. 

14. Сьогодні (23.03.2014) обрізала деревце зеленого кротона, аж тут всередині побачила гніздечко з двома голубими яєчками. Пташок ніде поблизу не було, надіюсь, що мама з татом вернуться. По інтернету вдалось знайти, що то мабуть гніздо пересмішників (Mimus polyglottos). Так воно напевно і є, бо пересмішників у нас в саду багато. Цікаво, що ці пташки вибирають пару на життя, моногамні тобто, що гніздо з гілок будує самець, а самичка вже вистеляє його сухою травою. У ІХХ-му ст. була мода тримати цих співучих пташок у клітках, і їх майже виловили на східному узбережжі Штатів. Добре, що дурна мода пройшла і можна милуватись їхнім співом на волі. Вони не тільки перекривляють інші звуки, але і заливаються солов'ями, навіть вночі. Пригадую, у мою першу весну в Флориді вони так витьохкували під вікном, що не давали спати, але було класно мати стільки пташок так близько! А ще вони сміливі і якщо треба захищати гніздо від соколів (чи беркутів :)), то відважно атакують і летять за ним, а той тікає, аж тапки губить!


15. Зелено-жовте деревце посередині - якраз там заховане гніздечко. Досить низько і близько дороги, але хай їм щастить! 

16. Молодята не зівають, сьогодні, 24.03.2014, було вже 3 яєчка!
На цей раз тато з мамою були недалеко на камфоровому дереві і досить нервувалися, як я підійшла ближче. Але я швиденько цпикнула і відійшла, тоді вони заспокоїлись. Ще вчора я їм додала трохи моху справа, бо там гілки відкриті, щоб замаскувати трохи.


17. Pseudobombax ellipticum/ Shaving Brush Tree/ Щіточка для бриття у всій красі. Дерево чисто тропічне і у холодніші зими помирало до кореня, потім літом відростало. Потім я придумала утепляти стовбур пінопластовою трубою і ніби помогло. Дерево-маму, яка росте біля дороги десь милю на північ, ясно, що ніхто не утепляє, але воно велике і тому певно більш відпорне.

18. Росте воно чепірнато, а перед тим скидає багато великого листя, але за такі райські квіти я йому все прощаю!

Останні новини про пересмішників і їх малят. Так, вони народились (вилупились, проклюнулись). 7-го квітня у гніздечку спали 3 малі коричневі пташки. Малі, але досить великі, як порівняти з яєчками. Батьки були поблизу і нервувалися моїми відвідинами. Фоток я так і не зробила, не хотіла їм заваджати. Там, в той короткий час, що я заглянула, було видно лиш спинки, покриті темним пушком. Через пару днів батьки почали інтенсивно носити комахи. У суботу, 12-го квітня, з гнізда на тоненьких шийках виглядали великі відкриті дзьобики, всі три зразу, як квіти на стеблах. Ми якраз мали гостей і вони по черзі швиденько кидали оком на нашу птахоферму та відходили з широкими блаженними усмішками. Птахам-батькам така увага явно не подобалась, вони відлякували нас криком. Там поблизу є два садові крісла, але і їх ми старались не вживати, щоб дати їм спокій. 
            А потім, здається вночі на понеділок, був сильний дощ з вітром і нарано пташенят стало лиш двоє. А потім ще одна буряна ніч - і ще одне померло, так і залишившись у гнізді. Друге, живе, сиділо на краю гнізда. Я не знала, що робити, не хотілось чіпати, але ясно було, що птахи самі не похоронять померле. Тому я одягла ґумову рукавичку, забрала малого небіжчика та поховала, прикривши листочком. Коли я ще раз підійшла до гнізда, щоб покласти трохи свіжого сухого моху, батьки почали вар'ювати. Вони кричали і перед тим, а тут так пронизливо заверещали, що з несподіванки я аж присіла. Велика мурова цьотка, а проти них - то гора Говерла, але настрашилась. Пташеня, що з поважним начальницьким виглядом сиділо на краю гнізда, пух з натяком на перо на крильцятах, великим серйозним ротом-дзьобом і блискучими очками, від крику батьків зіскочило на землю і почало підстрибом втікати. Таки вдалось мені його зловити і посадити назад у гніздо, але наступного дня його вже там не було. По тім, що батьки літають кудись у кущі з комахами у дзьобах, а також чути цьвіркання, то є надія, що воно таки живе, бідацтво. 

В нашому саду є багато інших гнізд, лиш вони високо і не видно, хто там. Але оскільки крім пересмішників і зимових перелітних синичок постійно можна бачити блу джеїв (щось типу сорок з голубими крильми), червоних кардиналів, ну і ворон та шпаків (куди ж без них), - то то певно їхні. Ага, ще на березі у нірках живуть кінґфишери (королівські рибаки) і дикі качки деколи роблять гніздо просто на землі. Одного року на кожній великій пальмі було по білячому гнізду і ми мали б великий клопіт, якби всі вони вижили, бо то нав'язливе, як щурі і гризуть все, включаючи проводи. Але втрутились орли і соколи і тепер лиш пару деколи можна побачити. А от пересмішники та шпаки сміливі і воюють з орлами, збираються кілька їх і з криком женуть ворогів, ті, хоч великі, але тікають, як не дивно.


Про пересмішника (8.05.2014):
Мені здається, що я бачила молодого. Він сидів на дорозі і кричав, а біля нього, теж з криками,  літали батьки. Я його нагнала, щоб машина не переїхала (молоде-дурне) і він полетів, але ще так по-дитячому, недалеко. Хочеться вірити, що це той, "наш".

А у субтропіках все ще весна! Досить тепло, навіть гарячо, але ще не прийшла та парка літня хвиля сауни. Хоч до всього можна привикнути, а у саду то і мікроклімат інший. Тінь та вітерець роблять життя терпимим навіть у липні та серпні, а лісова свіжість відчувається вже за кільканадцять футів від дороги. Зелена фабрика кисню, запахів і свіжості, цьом-цьом!

19. Для африканського тюльпана (Spathodea campanulata) почалася пора розквіту. Він і зимою робив спроби, але холодні північні вітри не для його тропічного темпераменту. Напевно щиро дивується: де я росту і що зі мною?

20. Тюльпанове дерево поруч з бамбуком.

21. Цвіте "ходячий" ірис / Neomarica caerulea 'Regina'. Ходячий тому, що цвіт, нагинаючись до землі, пускає там корені і виростає нова рослина. Квітка цвіте всього один день, але потім відкриваються інші.

22.  Ну і орхідеї :) Тут - моя нова туфелька, довголітня мрія і нове надбання з недавньої виставки, Paphiopedilum Chiu Hua Dancer (gigantifolium x sanderianum). Я мало не прогавила її, їх було 3, але поки я роздивлялась, то лишилась одна і з надломаним листям, а потім вона мені ще біля машини впала, але що там!
 
23. Квітки теж було спочатку 3, але одна опала. Туфельки - делікатні і капризні, не люблять подорожей і шарпанини.

24. Vanda 'Mimi Palmer' - одна з небагатьох ванд, що пахнуть. Цікаво, що лиш у 1-й половині дня, запах фруктово-солодкий. Оскільки вона росте без всякого субстракту, корені просто звисають, то поливати під-час цвітіння треба двічі на день.

25. Також коричнево-фіолетовий колір додає до небуденності цієї орхідеї.

26. Тропічний куточок в саду, оранжевій орхідеї вже десь років 5-7, білки вкрали мітку, тепер вона без назви, якийсь гібрид катлеї.

27. Делікатні квіти Dendrobium loddigesii появляються на голих після зими стеблах.

 28. Зліва доцвітає Dendrobium smilliae, справа - якийсь гібрид Encyclia.