Публікації

четвер, 19 грудня 2013 р.

Царство - тварини / The kingdom of animals.


1. Амністія індику, чорна п'ятниця і Острів Мокасинових Змій / Amnesty for a turkey, Black Friday and Moccasin Island.

           Вже другий рік у День Подяки я не запікала величезних індикових тушок, навколо рецептів про які і кружляє більшість листопадових товариських розмов. Я скромно відмовчувалась і переводила тему на інше, щоб не наражатись проти традиційної течії.  Ціле щастя, що Джан був на моїй стороні. Щоб хоч якось втерти сльози і мати відчуття свята – спекла яблучну шарлотку (хай простять мене яблука, і пшениця, і кориця, але щось треба їсти, не я цей світ придумала). А від нашого номера хати індики цього разу отримали амністію. На другий день, у „чорну п'ятницю”, що так називається через шалені черги  в магазинах за всякими приманками по знижених цінах, ми рішили піти іншим шляхом. Буквально зібратися і піти в похід до Острова Мокасинових Змій/Moccasin Island Tract, таку цікаву назву має заповідник. Він розташований не дуже далеко від нас, десь кілометрів десять, за парканом, можна сказати, лиш там ми ще ніколи не були. Там не ботанічний сад і не парк, там – хоч проложені польові дороги – дичина.

            Це та частина Флориди, де різко закінчується цивілізація і на десятки кілометрів нема нічого, лиш поля з коровами, а дальше ліси, болота і заплави. І звичайно, всяка дика звірина почуває себе там ще досить вільно, включаючи величезних аліґаторів, пантер, рисів, чорних ведмедів, койотів, козуль і ще всяку дрібноту. І, річ ясна, гадюк, в тому числі отруйних водяних мокасинів (Agkistrodon piscivorus ), що і дали назву заповіднику. 
            А ще там у нашому графстві протікає новонароджена ріка Сент Джан, одна з найбільших у штаті, довжиною у майже 500км. і у місцях найбільшої її слави у північній Флориді - шириною у 5 км. Корінні індіанці племені  тим'юкуан називали ріку Ввелака, що значить „ланцюг озер”, що якраз найбільше відповідає дійсності, бо ріка справді повільно пливе від одного великого озера до іншого. Іспанські колонізатори, як то всюди серед загарбників водиться, перейменували по-своєму, у ріку Святого Матвія, що в той день допоміг їм успішно вирізати інших, французьких конкурентів. Але, як так само часто буває між завойовниками, їм прийшлося уступити ще іншим, і так Сент Джан /Святий Іван переміг, і назва залишилась по нинішній день. Та помимо всього, Сент Джан – ріка велика і гарна, і одна річ бачити її переїжджаючи мостом, а інша зблизька.

            Спитати, а як можна людям ходити там, де водиться стільки хижаків? - Можна, якщо осторожно. Вдень переважно безпечно і звірі, звично, ховаються і не нападають, якщо їх не тривожити. За цим золотим правилом: „Не чіпай їх і вони не будуть чіпати тебе” я прожила у Флориді вже вісімнадцять років, забивши хіба набридливих москіто (комарів) та кукарачів (тараканів). На всякий випадок ми взяли з собою перцеві балончики і палки, що на них заодно можна накрутити фотоапарат для кращої зйомки.

            Польова дорога пару перших кілометрів виглядала прямолінійно-скучною. Вносили різноманітність хіба корови, що паслися на загородженими дротом полях. Їхні чоловіки, а по-простому - бики, видно не бачили у нас загрози для гарему і запросто ігнорувати. Одна вугільно-чорна красуня якось вибралась поза загорожу і, видно, не вміла знайти дороги назад. Вона пару раз глянула на нас, а потім рішила замаскуватись у високих бур'янах, від гріха подальше, і досить успішно, як видно зі світлини.         
             Цікавіше починалось на іншій дорозі, оброслій капустяними пальмами та столітніми дубами, покритими воскресаючими папоротями (так званими через здатність відроджуватись після посухи) і удекорованими звисаючим іспанським мохом. Звичайно, дорога була проложена людьми і був прокопаний канал для стоку води у період дощів, але все решта було дике і нерухане. Дорога почала розділятись у стежки. Ми спочатку хотіли орієнтуватись по навігатору, але він був старий і батарейка сідала на очах, тому прийшлось орієнтуватись по сонцю. Там, на заході, мала бути ріка. І там таки появилась, велика і рівна, з болотистими берегами, травами і криками журавлів та чапель. Десь, певно, були і аліґатори, як не бути, то їхнє царство. Лиш не близько, ну і добре. На поляні виднілась хатка привалу, з дашком, столами і лавками. В час дощу для мандрівників вона була би неоціненним сховком. Ми рішили присісти, скинути наплечники, що вже почали робитись важкими, з'їсти по яблуку. Довго рішили не розсідатись, щоб на сон не потягнуло, і пішли дальше. І тут несподівано між деревами появився великий, теж вугільно-чорний бик. Несподівано – там не було стада, він був сам, невідомо чому так далеко, може набридли домашні клопоти і рішив усамітнитись, може шукав пригод і самовираження. Побачивши нас, велетень підняв голову, нюхнув повітря, нервово махнув хвостом і почав іти. Просто до нас. Ми розгубились і зупинись. Перцевий пшик не зупинить лобової атаки такого вагону. – Як що, то ховаймось за дерева, - прошепотів чоловік. На всякий випадок почали повільно відходити вбік. Тварина теж зупинилась, подивилась і, о диво, почала відступати. Ми, витримуючи шанобливу відстань і боязко зиркаючи, старались обійти його якнайдальше. Він, як і та чорна коровка, затаївся в кущах і стояв нерухомо, чорний колір добре його маскував. Ффу, розминулись!!!

            Але ми зійшли зі стежки, яка і так була ледве значною і, встидно сказати, не могли знайти іншої. Почали ходити туди і сюди, виглядало ніби стежкою, але впиралось у зарослі. Ще поганим знаком було розрицькана дикими свиньми земля, їх то точно ми бачити не хотіли. Я глянула на телефон, зв'язок, хоч слабенький, але був, це вже добре. Ставало непособі. Якщо б ми йшли паралельно до ріки, то могли б іти нескінченні милі, де нічого нема крім лісів і боліт. А недовго і смеркатись почне, кінець листопада, як-не-як. Як ми потім признались одне одному – кожен думав, а що, як в тих хащах нас застане ніч? Можна би подзвонити 911 на біду і почались би розшуки. Але то в крайньому випадку, було би встидно потім читати в газеті, що пара передпенсійного віку загубилась в лісі і їх врятували героїчні трупери. Ми самі хотіли бути труперами чи хоч вдавати таких.

Правду сказати, що при всіх наших подорожах, навіть у знаменитих аризонському Ґрент Каньйоні чи порторіканському Ель Джунке, ми ніколи не були самі так далеко від цивілізації! Найсмішніше – що так близько дому! – Чи ти маєш сірники? – спитав чоловік, ніби читаючи мої думки. – Ні, не маю, запальнички теж. Він теж не мав. - Але маю ножа! – І я! І зразу - картина в моїй вразливій уяві, як вночі навколо нас виють койоти і ведмеді, рикають пантери, підкрадаються колоди аліґаторів, і всі спостерігають, як ми тремтячими від страху руками відчайдушно тремо гілку до гілки, що викресати вогонь.

Але треба було кудись іти, і дякуючи сонцю, що вже схилялось до заходу, ми хоч знали, що схід у протилежному напрямі і туди прямували, бо звідти ми прийшли. У хащах десь щось то тріщало, то затихало. Я почала мугикати пісню про тую вулицю і той дім, що пропала, разом з дівчиною, що жила в нім, з кучерями, щом чесав і білим личеньком, щом цілував. Якраз така прийшла на думку і навіть не пригноблювала, при всій комічній подібності до ситуації, а веселила. А ще я хотіла дати знати лісовим хижакам, що ось ми тут, добрі милі, і цінимо їхню гостинність, але найкраще нам буде розминутись. На одній полянці здалека побачили армадилло, що діловито копав ямки і вишукував черв'яків. Стало чомусь веселіше. Ніби цей маленький нешкідливий звірик був другом. Побачивши нарешті нас, армадилло підтюмцем сховався у зарослях. – Дивись, на дереві червоний знак! – радісно закричав Джан. – Ага, уррра! – запищала я тонким від хвилювання голосом і, якби мала очіпок, то підкинула би вгору. Ми вже були на поміченій стежці і хоч ще треба було знайти жовті знаки, щоб нарешті добратись  назад, ми були спасені від ночівлі в лісі! Навіть, якби не встигли перед темрявою і паркінг закрили, як писалось в оголошенні, ночувати у машині було б не те саме, що з аліґаторами і пантерами. 
Ще довго було йти назад, але „коні вже чули стайню”. Заходяче сонце золотило небокрай, пташечки цьвірінькали і жваво вечеряли комашками, а комашечки так само жваво старались врятуватись, у проміжках попиваючи сочку з польових квіточок. "Наша" коровка ще так і не знайшла була дороги назад до стада, але виглядала ситою і задоволеною життям. І так само зійшла з дороги  та провела нас довгим поглядом. Мокасинових змій ми так і не побачили, може на щастя.

Як інакше виглядали асфальтова дорога, доми і магазини після такої подорожі! У Джана на роботі за Мокасиновий Острів майже ніхто не чув. Лиш Ґреґ, молодий, спортивного виду мужчина і наш агент по страхуванню, коли ми при нагоді зговорились про природу, здивовано розширив очі на запитання про той острів: Я? – Звичайно бував там і знаю, а як знаєте ви? Ми лиш переглянулись: Знаємо!
Польова дорога пару перших кілометрів виглядала прямолінійно-скучною. 


 Канал зарослий водяними гіацинтами, рослиною, що гарно цвіте, але є шкідливим бур*яном, може покрити навіть цілі озера.

Вносили різноманітність хіба корови, що паслися на загородженими дротом полях.

 Одна вугільно-чорна красуня рішила замаскуватись у високих бур'янах, від гріха подальше, і досить успішно, як видно зі світлини (показано стрілкою).

Цікавіше починалось на іншій дорозі, оброслій капустяними пальмами та столітніми дубами, покритих воскресаючими папоротями (так званими через здатність відроджуватись після посухи) і удекорованими звисаючим іспанським мохом.



Ріка таки появилась, велика і рівна, з болотистими берегами, травами і криками журавлів та чапель.

На поляні виднілась хатка привалу, з дашком, столами і лавками. В час дощу вона для мандрівників була би неоціненним сховком.

 
На одній полянці здалека побачили армадилло, що діловито копав ямки і вишукував черв'яків. 

"Наша" коровка ще так і не знайшла була дороги назад до стада, але виглядала ситою і задоволеною життям.  

 ...а комашечки так само жваво старались врятуватись, у проміжках попиваючи сочку з польових квіточок. 

Маленька дика мальва.


Наостанок - яблучна шарлотка по простому рецепту "сипана". Там пересипається шарами мука перемішана з цукром  і порошком, терті яблука, терте холодне масло, порошок кориці. Ту фольгу можна і не вистеляти, я чогось так підстрахувалась була перший раз. Як кого цікавить - вирию рецепт і напишу :)

Ну ось, перепис на "Шарлотку Сипану":
*1/2 склянки цукру (можна 3/4 скл., як хто любить
    солодше)
*1 склянка манної крупи
*1 склянка білої муки
*1 1/2 чайної ложечки порошку до печива
*1/4 чайної ложечки солі
1 кг. соковитих кислуватих яблук (я брала 6 середніх)
~113 г. масла (така у нас паличка, може бути до 150 г.)
Сік з половини цитрини (за бажанням, покропити терті 
  яблука, щоб були квасніші).
Порошок кориці (припудрувати шар яблук)
Цукрова пудра для припудровування спеченої шарлотки 

 Приготувати форму діаметром 20-24см, боки і дно вимастити маслом або олією. Я брала скляну вогнетривку, можна тортівницю зі зйомним дном, тільки тоді треба буде щось підставити знизу, щоб не капало. Духовку нагріти до 180 Ц, решітку виставити десь на 1/3 висоти знизу.
Сухі складники, позначені зірочками, перемішати і розділити на 3 рівні частини. Почищені яблука потерти на крупній терці, покропити цитриновим соком (при бажанні) і розділити на 2 частини.
Тепер на дно форми висипати 1/3 змішаної сухої суміші, потрясти злегка, щоб була рівна поверхня. На шар сухої суміші виложити половину тертих яблук, розрівняти, припудрувати порошком кориці. Тоді 2-гу частину суміші, яблука, порошок кориці і зверху 3-тю частину сухої суміші. Масло (холодне) потерти на крупній терці зверху на суху суміш. Пекти в нагрітій духовці приблизно 1 год. Верх має бути злегка прирум'янений. Ще гарячу припудрувати зверху цукровою пудрою. Подавати можна гарячою, можна з морозивом для контрасту чи збитою сметанкою, можна просто так (менше калорій), можна холодною на другий день (якщо лишиться). 
Найбільше часу тут забирає відмірювання складників і чищення та тертя яблук, економія в тому, що не треба місити тісто. Звучить трохи дивно, але я пекла два рази і не була суха всередині.
Смачного :)  

2. Весна 2014-го / Spring of 2014                                             

Мабуть нашому великому іґрету  / Great Egret /Ardea alba  навіть не снилося, яке нещастя чигало на його предків у ІХХ ст. Через пухнасте біле пір'я, так популярне серед знаті і навіть нам знане з фільмів (ах, ті романтичні плюмажі!), нашого великого іґрета, як і його двоюрідного брата - сніжного іґрета, чекало цілковите винищення. Якби люди не спам'ятались! Мораль - як зле мати щось гарне і пожадане іншими!

Наш іґрет того не знає і тому "позволяє" собі. Не досить,  що для "риби насущної" він має великий став, де всього повно, не досить, що інші дами по-сусідству прикормлюють його, він має слабість до золотих рибок, що у нашому меншому ставку. Він навіть не перетруджується літати, а повільно, поважно-елегантно ступає. Деколи застає мене зненацька, піднімаю голову - а там він, похитує довгою тонкою шиєю і приглядається, то одним оком, то другим. Знаючи його наміри, якщо він вже близько ставка, я плескаю в долоні і "ушкаю", як колись на курей, щоб відігнати. Він вдає, що зовсім рибками і не цікавиться, вмить зловить яку ящірку, проковтне і гляне в очі: "Бачила, чи то я твої рибки краду, чи я навіть думаю про них???"


"Чи ці очі можуть брехати?"


На підтвердження чистоти намірів - зразу ж поміняв напрям і почав іти в іншу сторону.

"Ось іду собі, не чіпаю нікого, злих думок не маю і душенька моя біла, як сніг (гмм, пір'я)".

 Коли дикі птахи, хай навіть не дуже екзотичні, приходять зранку "привітатись" і діловито продовжуть свої ранкові прихорошування не боячись людей, зрідка блискаючи бусинкою очка, чи ми оцінили старання - губи самі розтягуються у щасливо-дурнуватій посмішці. - А хто такий гарненький, повненький і чистенький? - А то гусочка, качур і качечка! - З недавньої поїздки у м. Джексонвилл, на півночі Флориди.






Вже давненько не бачила я свого друга чорного гонщика / Black Racer / Coluber constrictor, навіть скучила і трохи переживала. Але ось вчора, 14.05.2014, він несподівано появився. Лежав собі у всій чорній зміїній красі на кущику бромелії, грівся на сонечку. Він теж видно скучив, бо дав мені час знайти фотоапарат, замінити батарейки (вони мстяться в такий спосіб, чи що?), а тоді терпляче нерухомо позував. Як тільки я положила апарат і вернулась - він неквапливо сповзав, "стікав" ніби, повторяючи контури сусіднього вазонка на землю і скоро зник у сухому листі. Дружба наша не дійшла ще до іменинних тортиків і цьомчиків, але я не ганяюсь за ним з лопатою, щоб забити, як більшість сусідів, а він видно знає то і цінить. Хоч не отруйні, вони кусаються, якщо відчувають небезпеку. А так - то дуже корисно мати в саду гонщика, він полює на мишей, щурів і навіть інших отруйних змій. Гонщиком зветься тому, що дуже швидкий, як блискавка. Так теж було пару раз, коли я швидко йшла, а він зазівався на стежці. Блиснув чорною голубизною - і нема. Так що побачити його ближче і довше, як от вчора - дуже радісно і хвилююче. 


Тут він справа від риби-фонтана. Внизу є басейник, зарослий водяною салатою, то він може приходив попитки :)


Ось чорний гонщик ближче.


А це наш красунчик зовсім близько. Правда, який миленький?

4 коментарі:

  1. Ну ви і туристи!!! І скільки ви тоді км намотали? І як певно було приємно прийти додому ,до шарлотки після тих жахів))) До речі,вперше чую про "сипану", хочу рецепт))) Цікаво щось спекти і рук не замастити, чи точніше тіста не місити))) Дякую,цікава розповідь!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Та кіометрів десь більше 10-ти було. Так, після блукання у лісі світ зовсім інший здавався :)
      Рецепик знайшла і написала, смачного!

      Видалити
    2. Дякую за рецепт,якось потренуюсь. Цитрина не дає яблукам потемніти,для високої кухні це важливо. А ще я знаю,як печуть сирник,то дно посипають сухарями,або дробленим печивом,а тоді сирну масу і коли спечеться,виглядає,ніби з низу тонкий -тонкий шар тіста,що дуже дивує тих,хто кушає,як то так тонко тісто було розкачане ))))

      Видалити