Чекай мене на березі спогадів

            А що якби от так просто - ти взяв і прийшов. Переступивши через час, кордони, мови і умови. Постукав у двері, молодий і гарний, як сама любов.

- Привіт, то я. Ти мене чекала? 

- Ти? Як ти мене знайшов, як впізнав?

- Я чекав тебе, лиш ти так давно не приходила. Ти забула мене? 

- Не забула, лиш хотіла, мала би забути давно. Вибач, до чого то я, я сама не знаю, що казати…

- Я знав, що ти моя, ходи до мене! Бачиш - паде сніг, як тоді, як перший раз, що ми зустрілись. І як тоді … теж …

- То не сніг, то цвіт жасмину губить білі пелюстки, не паде тут сніг. І я, я …

- Ти диви, все одно, гарно як, і пахне. А що там таке інше біло цвіте? І там, і там! Ніколи не бачив таких квітів!

- А, тут їх багато, і біла магнолія, і нічні кактуси, і орхідеї, і “дерево жалю”. Ти теж любив квіти, пригадуєш той червоний бальзамін, що Цьвібак перекинув?

 - О, ти теж! А що то за “дерево жалю”?

- А, то з Індії, в честь нещасливого кохання назвали так.

- Чи то не про нас?

- І про нас, лиш там дівчина з жалю забила себе і проросла нічними пахучими квітами. А у нас - тебе нема, а я живу…

- Я теж хотів жити, лиш та машина так скоро гнала… То навіть було на зебрі, як ти все казала, я послухав тебе тоді, я йшов до тебе!

 - Знаю, знаю, я чекала, я так тебе чекала!

- Я знайшов тебе нарешті, мені так зле було самому, зимно і сумно. І той плющ з барвінком… Дай руку, підемо кудись разом! На Сестрицю Віку і Гадюкіних, або на Чорноволовий мітинг?

- Нема вже Чорновола, і Віка вже не співає...

- Ну то ходім в ліс на Вульки, як тоді!

- Вульки… Чекай, а то знов твій день народження! Лиш скільки би тобі було, невже 60-ть? 

- То не може бути, я не можу бути таким старим!

- Я ще старша, лиш то ніч і ти не бачиш… А ти гарний, як тоді! Який ти гарний, молодий і стрункий, яке в тебе чорняве шовкове  волосся, без сивини!

- А ти, ти - мавка з розпущеним волоссям! Давай нарвемо квітів і сплетемо тобі вінок, як тоді, на Вульках! А пригадуєш, як ми розклали вогонь і сушили твою зарошену спідницю?

- Ти і то пам’ятаєш! Як давно то було, ой, як давно…

- А пам’ятаєш, як ми цілувались у проході біля ЖЕКу і нас забрали в міліцію, бо ніби думали, що я тебе душу?

- Пам’ятаю, я всьо пам’ятаю, лиш давай не згадувати, я не хочу, не можу… Мені треба йти, і тобі певно.

 - Почекай ще, побудь, не йди! Я не буду більше ревнувати тебе, тепер вже ні. І не плач, чого ти плачеш, я не можу бачити твоїх сліз! Я не міг і тоді, коли ти ще приходила, коли  твої сльози і свічки скапували на замерзлі хризантеми, лиш знаєш…

- Вже світає … Вже опадають квіти з дерева жалю, білі пахучі квіти нещасного кохання. Ах, яка ніч, яка несподівана ніч!

- Я ще прийду, кожен раз, як згадаєш мене - я прийду! І принесу тобі нашу молодість, і нашу зиму, і весну, і літо! І сніжинки, і каву львівську, і лісові росиІ Навіть осінь і хризантеми, не бійся осені більше, пам’ятаєш, як співала Віка: Хто не жиє - той не вмирає, пам’ятаєш? Лиш не треба під тим сумним деревом, давай сядем над водою і будем дивитись на ранкову зірку!

- Давай, я не буду плакати, приходи!

- Чекай мене на березі спогадів, я прийду!

3 червня 2015-го року,

Флорида

Анастасія Свічинська