Епоха творить людину, а Людина - епоху / The era creates the man, and man creats the era.

Огляд української історії за працею Гната Хоткевича „Богдан Хмельницький, Гетьман України”, скорочений переказ.

Того самого Гната Хоткевича, письменника, історика, бандуриста, композитора, що є автором відомих „Довбуша” і „Камінної душі”, розстріляного за присудом харківської трійки УНКВС у 1938-му році. Ця його праця – ніби відповідь на болючі теперішні питання, відповідь, оперта на факти, ясна і зрозуміла, і мені хотілось би помістити її вцілості, лиш, на мою думку, легше буде читатись скороченою.

Нащо нам заглядати назад, відкривати старі рани? – Бо вони є, вони незагоєні, болять і кривавлять, як і більш ніж 300рр. тому. І історія має таку звичку – повторюватися. При інших обставинах, інших вбраннях і технологіях, але повторюється те саме: жорстоке визискування народу, мирного, потульного і довготерплячого в своїй більшості, розгнузданою і нестриманою у своїх жадобі влади та маєтків пануючою меншістю. Так само влада прикривається брехнею, пихою, „законністю” свого права на визиск, так само задіяна гра на дрібненьких і поганеньких людських почуттях продатись хоч за „шмат гнилої ковбаси”. Але як тоді, так і тепер, проривається дрімаючий вулкан народного гніву, який уже спинити важко. Як у ХУІІ столітті ішли на Січ – так зараз, у 2014-му році ідуть на Майдан Незалежності. То ж загляньмо у свою історію...

І. Зло прибирає масові форми тільки тоді, коли чує себе безкарним і физично, і духовно.

Чому наша Україна з великої самостійної держави Володимира, з міцного під Данилом князівства Галицького, з культурної одиниці світу – поволі-поволі дійшла до стану української провінції Речі Посполитої Польської? Чому князі не оборонили цілості землі Руської, як давніше? Чому не боронили своєї самостійності, а з нею разом і самостійності свого народу?

Непомітно робиться історія... На дрібнім шматочку свідомого живе чоловік: на сьогодняшнім дні, бо вчорашній уже належить історії. А спереду і ззаду, минуле й будуче, однаково криють від чоловіка свою істину. Так, малими процесами, зміною днів і ночей творяться епохи, вимирають народи, росте і шириться культура. Все обновляється і все старіє непомітно...

Були князі, і було їх багато. Вели свій рід від Володимира Святого і ще давніше. Була у них і сила і багатства, і ніхто не міг рівнятися з ними давностею власті над собі подібними, але не було в них одного – національного почуття, свідомості національної. Вони затрачували її, ганяючися ще за більшою властію, ще за більшою пихою.

Тут до речі буде пригадати ту величезну ролю, яку відограло в нашій історії духовенство, а передовсім – духовенство римсько-католицьке. На всім великім просторі Речі Посполитої не було клаптика землі, де би хтось проти когось не ворогував: вельможі поміж собою, дрібна шляхта проти великої, а жовнір проти шляхти, а хлоп проти всіх і т. д., і т. д. Всюди, куди б ви не кинули оком,– всюди елементи ворожнечі, розладу, незгідності. А де ворожнеча, там і розділ, а де розділ, там і безсилля, а де безсилля, там і регрес.

І от в тім морі безладдя, дрібних і великих ворожнеч – враз колосальної твердості стіна католицького духовенства, з шаленою деспотичною дисципліною, з ясною і одною цілею – власті, власті, власті. Власті без границь! Над душами й тілом, над війною і миром, над мислями, і любов’ю, і ненавистю, і цілим життям не тільки тут, але й там, по той бік могили. І се осягалося. Власне, силою організації, силою дисципліни. Хто ж може противитися організації? Тільки організація, а її не було – і тому, коли така сила хотіла чогось, вона досягала вповні. Володіючи незчислимими багатствами, маючи політичну власть (примас вже по самій уставі державній був першою особою по королю), духовенство могло забирати все більшу й більшу силу,– і так і робило, часто зрікаючися видимої власті для того, щоби мати хоч і не видиму, але фактичну.

 Ніколи класова і національна ненависть не могла б дійти до таких розмірів, коли б не замішалася тут «душа». Ніколи погорда, зневаження, копання ногою не доходять такої сили, як тоді, саме коли погорджуючий чує свою правоту. Придивіться: той, хто робить зло, інакше робить його тоді, коли чує збоку захвалювання або заохоту. Зло прибирає масові форми тільки тоді, коли чує себе безкарним і физично, і духовно; людська мисль давно вже се оцінила і в своїх законах казала карати рівною карою і злочинця і того, хто сей злочин толерував. А от, власне, всю ту толеранцію зла, всю ту скажену релігійну ненависть, збудження найнижчих інстинктів у власть імущих, благословення їх на кров і убивство,– все те має прийняти на свою душу духовенство. Кому багато дано – з того багато й спитають. Духовенству було дано багато, було дано все,– і суд історії багато спитає і винесе свій безсторонній присуд.

Таже не на великих почуттях робляться будні життя, а от на таких дрібненьких, поганеньких, однакових для всіх людей. І от коли грати на всіх тих почуттях, і грати уміючи,– завше можна щось виграти. Духовний отець грав, не спиняючися нічим,– і от руський пан, бажаючи там уряду, там почесті, там ще чого,– переходив на католицтво. Ціль осягнена. Більше овець – більше власті.

А виховання? Яка ж то колосальна сила! Знали духовні отці, що той, хто має в руках виховання дітей, той тим самим має в руках і будучину,– і от захопили виховання в свої руки і вели його твердо, систематично, зміряючи все до тої ж єдиної своєї цілі. З дитинства научали людину, що найбільшою заслугою у Бога є послушенство перед Ним, а власне, перед Його слугами. І в тім послушенстві виростали покоління. От треба віддавати сина в науку. Куди? Все одно, куди не віддай – чи до Львова, чи до Кракова, чи до Ярослава, а хоч і до Франції, Іспанії, Італії,– всюди стріне хлопця одно: як приїде до школи українець – зроблено буде все, аби поселити в нім погорду до «хлопської віри» його народу, аби висміяти прості її обряди і виставити вперед аристократичний обряд католицький. І коли то робиться над молодим розумом, робиться консеквентно, з дня на день,– про наслідки нічого питати. Вернеться до себе молодий панич католиком, бодай в душі, дома все йому здасться бідним поганством, родима його мова здасться йому котячою музикою, а хлоп – хлоп буде не тілько раб, бидло службове, а ще й релігійний ворог, істота, самим Богом забута, котру не гріх забити, бо вона однаково піде до пекла по смерті.

І в тім лежить причина – чому наша Україна зробилася ареною таких крівавих, таких жорстоких подій, чому пани, шляхта і можновладці довели наш добродушний, поетичний нарід до таких ексцесів, якими повні століття польсько-української боротьби. Бо власті і ненависті пана до хлопа не було границь; між паном і хлопом не було навіть посередньої верстви: міста були малі, міщанство нечисленне – і сі дві стихії, панство й селянство, були поставлені прямо одна перед другою. Чи можна ж вигадати більше користні умови для зросту всього свавільного і негідного в людській душі?

Коли державне право позволяє панові убити свого підданого без всякої відповіді за се,– далі йти трудно. Коли шляхтич може убити хлопа, якого хоче й де хоче, а для судового покарання убийці треба, щоб сім шляхтичів показали на свого ж брата, шляхтича, що він дійсно винен,– далі йти трудно. Коли ніхто не знав границь, до яких можна визискувати селянина, хто порахує зневаги, хто злічить сльози, хто змірить горе в грудях? І так могло бути вічно? І се могло зостатися без відплати?

Великому панові тяжко було самому побирати всі ті данини з хлопа – і він ставив за себе свого посередника. Може, якби кождому, хто підписує смертний приговор, довелося вішати переступника власними руками, може, менше було би кар смерті на землі, але ні... Завше були, є і будуть виконавці, раби, посередники. І от таких посередників має великий пан. Він їхав собі до Варшави, за границю, пан Біг зна куди, пишатися перед чужоземцями своїми багатствами, а село, десяток сіл, ключ цілий віддавав в аренду меншому шляхтичеві. Сей менший видушував з селян стільки, щоб заплатити великому та ще й собі щоб зосталося, а сам ще дрібнішими частками віддавав посесію жидові. Жид був пришелець, тіло чужерідне народному організмові; він не був заінтересований в життю й добробуті хлопа навіть стільки, як пан, для котрого все ж хлоп був інвентарем: чим більше хлопів, тим більше багатства. І тому легко собі уявити, що жидівській вже спекуляції не було ні границь, ні міри. Тут уже ніщо не зоставалося без поборів, в саму душу чоловіка забирався арендатор і накладав податок на святійші почуття. Родилося у християнина дитя – не можна було хрестити, доки не заплатиш жидові дудка; треба молодим вінчатися – плати поємщину; паску святити – плати, аби жид церкву одімкнув. І се 300 літ тому, коли релігія для чоловіка була все!!

Кому жалітися? Де шукати правди? Де захисту шукати?

А жовніри, військо королівське! Коли для пана свавільний жовнір був пострахом, карою Божою, то чим же він був для беззахистного панського хлопа? Страшно подумати, страшно уявити собі все те безмежне свавільство, якого могла допускатися сотня, дві, тисячі узброєних людей, коли вона, з таким же некультурним, зухвалим керманичем на чолі, впадала серед глухої ночі на тихе, в плачливих вербах село і починала розгощатися. От образ життя нашого народу перед Хмельницьким! Він написаний не тільки з голосу самого терплящого, а задокументований і гнобителем; бо серед суспільності польської, правда в одиницях, в умах і в серцях найбільше шляхотних, але все ж підіймалися голоси обурення. В поемі «Satyr Podgorski» автор говорить: «Ви так висмоктуєте своїх підданих, що ледве при душі їх оставляєте. Чините їм всякі кривди, кажете їм робити не тільки в панські дні, але й в ті, які належать їм самим по праву. Навіть у великі їх свята кажете їм робити. Берете їх жінок, дочок собі на потіху, велите в корчмі пити панську горілку, а коли хто не хоче – змушуєте платити кару...»

Се тут говориться про оден з найстрашніших утисків над нашим народом. Хлопові невільно було гнати горілки, то міг робити лиш пан. І пан гнав її стілько, кілько вистарчало у нього матеріалу, продавав ту горілку жидові до корчми, а потім велів ту горілку пити, за гроші, розуміється. Хто ж не хотів, той мусив платити кару. Інші пани робили ще й так, що всю викурену горілку розділювали по числу душ на селі і веліли потім купувати. Хто не хотів, тому приносили горілку до хати, і куди хоч її дівай, – а гроші вже з тебе пан стягне, не бійся, і скільки ж то отрути було влито панами не тілько в душу хлопську, а й в тіло! «Ви робите з ними, як з поганами,– говориться далі,– забуваючи, що вони такі ж християне, як і ви, та ще за свої терпіння, може, й скорше будуть розгрішені Богом, ніж ви. Невже ж не кричить той утиск до Бога?..» А другий автор - Старосольський, порівнюючи життя українського народу під польським панованням з тяжкою турецькою неволею, кінчає сими сильними словами: «Азіатські деспоти в усе своє життя не замучать тільки людей, скілько замучать їх щороку в свобідній Речі Посполитій».Так-то воно жилося нашому народові.

А коли ще прийшла церковна унія, котра в ті часи була не стілько релігійним, скілько політичним чинником, коли силою почали відбирати у православних церкви і віддавати їх уніатам; коли у Львові не дозволяли православним ховати мерців своїм обрядом, забороняли православним священикам переходити місто зі священними дарами до хорого або вмираючого, забороняли дзвонити в православних церквах, а товпи католиків, під’юджені ксьондзами, вривалися до храму під час служби і били й убивали людей; коли в Луцьку в 1634 році католики зруйнували православний монастир, побили й покалічили ченців, учителів, учеників, пограбували касу і все церковне добро понищили, порозганяли убогих і калік, що жили при  монастирю, і потім ще величалися, що зробили богоугодне діло; коли у Києві відобрали у правовірних найдорожчі святині – святу Софію, Видубицький монастир, а Михайловський кинули щурам і совам на поталу, не дозволяючи православним відправляти там службу Божу; коли сотні разів бувало так, що людину, зовсім Богові духа винну, лише тверду в своїх релігійних переконаннях, нараз за підмовою єзуїтів хапали, заковували, кидали в тюрму, мучили «вогнем і водою», і то все тому, ніби ся людина вирікала хулу на святу римо-католицьку церков,– чаша терпіння народного переповнилася!

Не було в Польщі границь безправію, не було границь власті одної людини над другою, не було границь фізичному і релігійному насильству – і що ж могло вирости на такій  ниві, такими  подіями  зораній,  народною кровію скропленій? Чи можна ж було припускати, що суспільність, в котрій, яко право як щоденні явища щоденного життя можуть відбуватися такі річі,– що така суспільність витриває на бурхливій арені історичного життя і в ній можлива якась еволюція? Ні, се напруження, се перекривлення могло розрішитйся тільки конфліктом, і то так само страшним, як страшними були події, котрі його викликали.

Польські історики ради національного очищення нерідко порівнюють тодішню Польщу з тодішньою Західною Європою і показують, що всім фактам, які мали місце в Польщі, можна знайти аналогічні факти в сусідніх землях. Так, се правда. Але в Західній Європі, окрім сих «фактів», окрім сих ексцесів не стриманої принципом звірячої людської душі, було і ще щось, був нахил до порядку, хоч би й деспотичного, відбувалися процеси творення своєї культури, була єдність інтересів, бодай національних. Тут нічого того не було. Край був в анархії і тримався інерцією великого історичного розмаху; про порядок не могло бути жадної мови; сильної власті не було, були лиш «королев’ята»; своєї культури Польща не ростила, бо все приносила з-за границі; національної єдності не могла мати, бо не кажу вже про віковічний антагонізм Русі і Польщі.

Польща, як і Греція, як і Рим, завоювала собі могутність коли? Тоді, як була землею воїнів, коли полководець не знав безумної розкоші, видобутої з голих рабських спин. Але в XVII віці тої Польщі вже не було сліду. При дворах вельможних панів загніздилася така нечувана пиха, така непомірна розкіш, марнотратство, котрі прямо дивували чужоземців. 

Французький інженер Боплан приїхав до Польщі, жив у ній довший час, але не міг вийти з подиву, порівнюючи свою землю з Польщею: «Звичайний обід польського магната перевищає розкішшю звані столи у нас у Франції». При дворі кождого вельможного пана годувалися буквально сотні всякого дармоїдного люду, котрий ніякої не мав роботи, але прагнув утіх життя, женщин, вина і все то мав. Чим багатший пан, тим численніший загон шляхти відгодовував він коло своєї особи, бо чим більший кортеж тяг за собою,– тим більше честі.

А поруч з тим ішла розпуста. «Під величною фумою шляхетської гордості і рівності крилася цілковита недостача почуття людської гідності, і то не чужої, а своєї власної. Двір королівський і двори магнатів були гніздами зопсуття, і то потайного, цинічного. Бідніші шляхтичі або такі, що потрібували протекції, привозили сюди своїх жінок на торги» - писав про ті часи Іван Франко в дослідженні «Хмельнищина 1648–1649 років у тогочасних віршах». Розпуста сама не вадила державі, правда, але той факт, що всі культури перед поваленням боліли моральною гнилизною,– се також правда.
І все те разом могло зродити що хочеш – тільки не карність, не політичне розуміння ваги дисципліни. Кождий пан – сам по собі. Він не хоче нікого знати. Він сам собі і король, і Бог, і право, і закон. Над ним нема власті, а де вона могла би зародитися, він нищить її на початку. Найліпше то видно на особі короля, найменше проявлення власті котрого шляхта убивала в зародку. Все, що було вільно панові,– було не вільно королеві, пан міг громадити кілько хотів війська – королеві обтинали навіть його особисту гвардію; пан був багатий – король, бувало, не мав чого їсти:  «Королівський двір був такий злиденний, що лише близько полудня приносили на кухню дрова і м’ясо, і голодна двірня аж до четвертої години мусила чекати обіду, а король змушений був вдовольнятись кількома стравами». Король був манекен, стерно в магнатських руках, печатка, котрою треба значити політичні акти.

ІІ. От се була хвиля, коли нарождався лев!

І от в таку хвилю життя польського й нашого з’явився велетень Хмельницький. Впору! Порівнюють назріванє масових конфліктів з назріванням вереду (гнійника або ж чиряка), а того, хто розрішає конфлікт, зі свідомим чи несвідомим наміром, - вільним чи невільним хірургом. Але той, хто розрізує веред, може розрізати його невдатно, може забруднити рукою, і тоді замість оздоровлення приходить ще більша хороба,– от се й єсть роль індивідуума поруч з ролею історичної Мойри. Не будь Хмельницький, був би хто інший, не Богдан, так Іван, не Іван, так Михайло, але хто знає, як повернуло би ся колесо нашої історії, коли б на місці Богдана була інша, менше геніальна, посередніша істота. Ідеалів немає на світі, і трудно Хмельницького обвинувачувати за всі наслідки його політики, але ясно одно: що з багатьох тисяч треба було би вибирати, щоби вибрати ще одного Хмельницького. Таких людей нарід родить віками.

А тим часом з самим Хмельницьким сталося одно з тих безправств, які щодня діяла польська шляхта на Україні. Мав Хмельницький хутір Суботів, наданий ще батькові його старостою Конецпольським. Але в ті часи кождий шляхтич міг робити що хотів, і от підстароста Чаплинський, якому кісткою стояв у горлі і Хмельницький, і його Суботів, набирає купу розбишак і в неприсутності Хмельницького нападає на Суботів: нищить будинки, млини, палить хліб, пасіку, забирає жінку, замордовує сина-хлопця – і все те під оком старости і сам, яко урядова особа.

Кинувся Хмельницький до вищої інстанції – до сойму, але там його висміяли, зробили з него дурня, насміялися в очі. Чаплинський, як шляхтич, був виправданий в усім, і вся справа була поставлена так, що сам Хмельницький вийшов усьому виною. Все пропало!.. Сина убито, жінку забрано, маєток страчений, а правди нема ніде!.. Куди податися?.. В останній надії вдається Хмельницький до короля, але чим може допомогти йому король, сам осміяний? «Знаю я, що твоя справа чиста,– говорив король Хмельницькому, але я не в силі помогти тобі, як не в силі помогти й взагалі козакам, терпіння яких так само мені відомі. Але скажу одно: пам’ятайте, що у вас є шаблі».

От і все, що вивіз Хмельницький з Варшави. Осміяний, опльований, без пристановища, з темрявою безнадійною впереді їхав він «додому» – і от се була хвиля, коли нарождався лев! От коли він на собі почув до глибини все, чим боліла кожда українська душа. Се вже був не козацький сотник, службовець, а безправний русин перед польським утиском. Душа його крівавилася, коли він передумував зі своїм нещастєм муки всього свого народу. Ставлять, а найбільше польські історики, в вину Хмельницькому, що він підняв повстання з особистих причин. Ні, се не так. Кождому чоловікові треба зрозуміти, відчути ідею, кожному треба передумати її своїм, не чужим серцем. А для того потрібні особисті вражіння – і чим глибше зачепить подія чи ідея індивідуальність, тим глибшим буде відчуття. Поет співає свою душу – а ми бачимо в тім людськість цілу; геній творить веліннями своїх вражінь – а в його творах видніється вселенна.

І от тут так само: своє горе було для Хмельницького відчуттям народного. Таже треба уявити собі сю подорож осміяного, ограбленого козака з далекої Варшави через усю Україну; треба уявити собі, як розкритою була його душа на всі зовнішні вражіння людських нещасть,– і скілько ж то він міг бачити безправств, насильства, мерзоти, поки доїхав додому! В кождім селі, на кожнім попасі; кождий стрічний селянин, баба, що несла воду на коромислі, хлопчик коло череди; на нічлігу перед відходом до сну; опівдні, коли притомлювало весняне сонце коня й їздця; рано-вранці, перед від’їздом – всюди й завше, на кожнім кроці, на кожнім місці він міг бачити й чути лиш одно: зло, тиранство, душогубство, знущання... Коли він був сотником, він так само їздив сею ж дорогою, але тоді йому було ніколи: впереді все було якесь діло, треба було спішити – чи то до Франції, чи в іншій якій військовій справі. Він і тоді чув сі скорбні повісті трудних літ, але тоді вони лиш відкладалися в його душі, як і всякі інші вражіння світу у всіх, навіть найчутливіших душах... Але тепер... тепер він відчував кожду найменшу дрібницю своїм розкритим, закрівавленим серцем і от тут відбувався той таємний процес людської психології, коли своє стає загальним, коли зникає індивідуум, а росте символ суспільності. Їхав Хмельницький до Варшави ображеним сотником, слугою королівським, а   вертав – ображеним   сином   українського   народу!..

А приїхавши додому, не заспав, не задрімав Хмельницький, а зібрав найсміливіших, найзначніших в козацтві людей і скликав їх уночі на потаємну раду. Ой і добре ж, мабуть, говорив до них Хмельницький, гарячими словами змалював картину безправ’я народного, коли зумів запалити серця всіх присутніх так само, як горіло його власне серце. Нам завжди цікаві початки: цікаво, наприклад, подивитися, звідки починається Дніпро, як він тече струмком, що його переступити можна, а потім... Отся ніч була тим струмочком, з якого потекла незабаром велика ріка народного повстання і сколихнула все море українське.

Тут ми теж уперше бачимо Хмельницького-дипломата, котрий уміє користати з фактів. Зайшла на раді річ про те, що козакам тяжко буде зачинати війну з поляками. Та й справді: порівняння сил було цілком не на козацьку користь. Попередні повстання поляки задавлювали правдами й неправдами, козацьке військо дезорганізували, гаківниці й гармати повідбирали, в начальники понаставляли польських прихвостнів. І коли козацькій уяві представлялися польські корогви регулярного війська, гусари крилаті, панцерники, німецькі, волоські і всякі інші наємні війська, словом, вся державна сила, непевність і пострах могли забратися в душу не тілько трусливих людей. Але і гнів народний був великий, і тому відступати перед заміром ніхто не думав, а думано лиш над тим, кого кликати в союзники.

 Москву недавно побили поляки, і тепер між тими двома державами був «вічний» мир, отже, просити хіба татар. Але як же до них приступити, коли се ж одвічний ворог козацький? От тут і пригадав Хмельницький привілей короля на війну з турками.
- Ми покажемо татарам королівський привілей і так скажемо: вибирайте одно з двох: або йдіть ви з нами на поляків, і розіб’ємо ми їх в прах, або ми слухаємо королівського приказу і сунемо з поляками на вас Я певен, що татари візьмуть нашу сторону бо вони й без того давно напали б на поляків, якби ми самі не задержували їх власними грудьми.

Отже, пристала рада на те, аби спробувати з татарами. Розійшлися тихо, і постановлено було до пори до часу мовчати і тільки підготовлювати повстання. А Хмельницький подався на Запорожжя. Без згоди Війська Низового нічого не можна було зачинати.

На Запорожжю стрінули Хмельницького з ентузіазмом, як давнього товариша. І тут кидав Хмельницький вогненні свої слова в горючу масу, і тут схоплювалося полум’я. І на голос Хмельницького поповзла з усіх боків козацька сірома, лугарі, степарі з болот, річок, комишевих куренів, далеких островів; попалене спекою, побите морозом, кусане комарами лиманськими, але свобідне, як вітер, і сміле і непостійне, як море!

А Хмельницький, кинувши сюди сніп іскор, поїхав далі, до Криму. Кримом правив тоді хан Іслам-Гірей. Вислухав він Хмельницького – і задумався. З одного боку – хто його знає, що з того вийде: не раз уже козаки ставали проти ляхів, а все були побиті; а з другого – як же татаринові від війни відмовитися, коли він лупом (награбованим) тільки й жив. Та ще такий випадок, що ті, з ким найбільше було клопоту, – самі тепер простягають руку. І вийшов з того хитрий татарин так: «Сам я з тобою,– сказав він Хмельницькому,– не піду, бо тоді Польща почне уважати се за виповідження війни з нашого боку, але я пошлю з тобою свого перекопського мурзу Тугай-бея. Тоді, коли до чого, я можу сказати, що то він сам, на свою руку пішов з тобою. А щоб бути певним, що й ти сам говориш правду, а не хочеш лиш нас піддурити, я зоставляю тут при собі твого сина в заклад. Добре?»

Хмельницький згодився на те все, зоставив свого сина Тимоша в орді, а сам, поєднавшися з татарами, вирушив на Запорожжя. А на Січі вже роїлося від запорожця і від всякого козачества, бо поки Хмельницький радився з ханом, позбігалося на Низ сила всякого народу: хто тільки прочув про повстання, той і біг. Вся Україна засіялася перебраними емісарами Хмельницького: переодягнені старцями, купцями, кобзарями ходили вони з села в село, з хутора в хутір, говорили малими словами, натяками, співали думу – а то все підливало масла в огонь. І сколихнувся нарід!  Невиразно ще, темно – а вже пронеслося щось з краю в край, схвилювало кожду душу – Україна будилася...

Коронний гетьман Потоцький видав універсал, в якім суворо заборонялося людям тікати від панів на Запорожжя: «А хто посміє утекти, то за свою провину буде караний життям жінки своєї і дітей»,– але сей універсал нікого не перелякав і нікого не здержав. Бо все ж було готово, все! Його, тільки його ждали – того, що всіх поведе. І от він прийшов, і кожда душа несвідомо відчула, що се він, він десь там, на Дніпрових порогах, громадить військо, збирає силу, а зібравши – прийде сюди, в наше село, до отсього проклятого панського гнізда. І стане доокола, і скаже запалити з усіх чотирьох кінців, зруйнує до останнього каміння, а птиць хижих, годованих кровію наших дітей, видушить міцною своєю рукою. І прийде воля до поневолених, перестануть литися сльози невинних, і перестане чужинець топтати і душу і право...

Се бреніло, се рвалося з кожних грудей, – і невже гетьманський універсал польського утиску міг загасити те полум’я, яке самі ж поляки роздмухували стілько літ? Ні! Всі ті підбиті печатками папери не варті були й одного слова Богданового післанця. Він приходив, сей переодягнений кобзар, задзвеніла струна його бандури під церквою,– і нарід, забуваючи службу Божу, висипав з храму. Жадібно, як пустиня краплю води, впивав в себе він кожне слово думи і підкладав під нього сучасний, животрепещущий зміст.

Як зажурилась та й заклопоталась бідна удова –
То ж не бідна удова, то королівська земля.
Ой земле ж ти польська, Україно подольська!
Та чому ж то не рочок і не два минає,
Як у тобі, в християнській землі, та й добра немає?

Як слухала того плачу товпа?! Чи не виривався стогін з усіх грудей, чи не витискалися сльози?.. І вставали в душі образи вчорашнього, сьогоднішнього дня, серце кипіло кровію, стискалися кулаки. А як кінчав кобзар думу і декілька малих слів кидав у нагріту, розбурхану товпу – чи пам’ятав тоді хто про гетьманські універсали?..

А вночі зіходилися найбільше сміливі десь у байраці, в руїнах давнього городища і під крик пугачів, в місячному сяйві говорили... Ім’я Хмельницького у всіх на устах, плани один одного сміливіші, один одного завзятіші перепліталися між собою,– а село рано не долічувалося десятка, двох, трьох своїх завзятців. Ті ж, що зосталися, берегли в душі тайну: кождий з них знав, що треба буде робити т о д і... Кождий знав, як одчиниться брама перед козаками Хмельницького, як в польських гарматах опиниться пісок і як взагалі почнуть відливатися котові мишачі сльози.

Тричі бухнула січова гармата на валах Коша Низового: то старим звичаєм знак давався, що на завтрашній день рада велика буде.
І зійшлася вона, рада велика. Вже й справді була велика, бо насунуло стілько люду, що тісним показався січовий майдан, треба було вийти в степ. Вдарили довбиші в котли – тихо стало в тисячах. І серед тої тиші розказав кошовий все, що сталося останніми часами, що Хмельницький прийшов з татарами і вони стоять вже на Базавлуку. І далеко розкотився голос і гомін, перелякалися лиси в норах, птиця на дереві,– то козацька сірома Хмельницького гетьманом обирала. То давали булаву в руки тому чоловікові, котрий був всею надією народу в сю хвилю. І взяв Хмельницький булаву, став на чолі Запорозького Війська, а тим самим і на чолі всього повставшого народу.

ІІІ. Перший акт великої трагедії двох народів.
22 квітня, в суботоньку, рано-пораненьку вісім тисяч Війська доброго Запорозького виступило з Січі, як ріка з берегів. На осьмий день дороги стали коло Жовтих Вод.
А тим часом в ворожих таборах ось що було. Пробував коронний гетьман Потоцький старим польським звичаєм виманити Хмельницького з Запорожжя, «чесним словом» поручаючися, що й волос з голови його не спаде. Ге-ге!.. Дурень був би Хмельницький, пам’ятаючи Наливайкову долю, і Павлюкову, і Кизими, і багатьох інших, що вірили шляхетському «слово гонору». Тоді Потоцький і польний гетьман Калиновський видали універсал, яким кликали військо до збору. Але не так збиралося польське військо, як козацьке. Там орлами линули через степ, перепелом тирсу перенирували, брели річку й річеньку, спали в росах і покосах, а тут – поволеньки-поволеньки, не спішачи, збирався пан. Казав жінці й клюшниці наготовити меду, битої птиці, ковбас, казав повитрушувати й приготовити кунтуші, золотом шиті, аби було чим похвалитися перед товаришами; та й з периною тяжко було йому розставатися та товктися на твердім сідлі. І міг собі польний чи там коронний гетьман ногами тупотіти, зубами скреготіти – ніхто його не боявся. Хочу їду, а не хочу, не поїду – що ти мені зробиш.

А вже як і поз’їздилися пани, то почали воювати з пляшками. І добре воювали, хвастаючися один перед другим золотим посудом, кіньми турецькими та панцерами німецькими. Кождий, хто приїздив до табору, мусів справляти бенкет раніше прибувшим, струдженим військовою справою. Коли ж хто помилився і згадав про козаків, то такому було говорено: «Та дай, чоловіче, спокій! Що в тебе свербить? Ще встигнемо!» Сам гетьман коронний, пан Краковський, як узивали Потоцького, говорив, що сором іти цілим військом проти збунтованого паскудного хлопства,– і вислав проти козаків сильний відділ, провід над котрим доручив своєму молодому синові.

І виступив молодий Потоцький, далека гілка українського пня, гучно й бучно проти збунтованих хлопів, воюючи за велику ідею: повернення свобідного чоловіка в скотину безсловесну. Поділив своє військо надвоє: сам пішов суходолом, а решту пустив вперед на байдаках Дніпром. І марилися вже йому побіди, слава, бачилося, як поверне він до Варшави і в блискучім товаристві буде оповідати свої подвиги, прекрасні очі панянок в захваті будуть поглядати на молодого героя – а там... а там...

Так вів молодий Потоцький військо проти козаків. Але кого він вів і проти кого? Він вів селянина з-під Сокаля на селянина з-під Канева, хлопа самбірського на хлопа уманського,– українця цькував на українця. Перебрали мужика в німецькую одежу, назвали його польським драгоном чи райтаром і сказали: «Бий свого брата». І така вже сила рабських інстинктів в людській душі, що так воно й було! Хлоп узброєний бив хлопа неузброєного, той, що називався драгоном, колов того, що драгоном не називався. Може, вони з одного села, росли разом, купалися, а прийшли королівські комісари, сказали одному: «Ти будеш драгоном», а другому не сказали – і от вони вже вороги, драгон мусить різати недрагона. Але хоч так і буває, хоч так і єсть і по сей день, та приходять все ж моменти, коли тратять силу німецькі чи які там ще інші убори, в людях прокидається почуття людського права,– і тоді вже ніхто не в силі запевнити мене, що я ворог своєму братові, бо ношу мундир. І от так було й тоді.

Коли регулярне польське військо зіткнулося з козацьким, коли посланий Хмельницьким Ганджа крикнув-покрикнув: «Та невже підійметься ваша рука на своїх братів? Та невже ж ви будете Польщі допомагати, а не своїй Україні? Польщі, котра заплатить вам кривдою, заплатить вам неволею, заплатить муками ваших дітей, сльозами жінок?» – нетрудно було догадатися, які відгомони збудить така промова в душах реєстровиків. Все, що було українського, стало на сторону повставшого за свободу люду, і на очах поляків реєстрові перейшли до козацького табору. Сам Хмельницький вітав їх, сидючи на білім коні під білим прапором.
– Браття, лицарі-молодці! – говорив він до них своїм вогненним словом.– Не слави ради й здобичі взялися ми за зброю, а для оборони життя свого, жінок і дітей. Всі народи боронять своєї честі й волі, навіть звірі й птиці гнізда й логова свої бережуть,– так невже ж тілько нам зоставатися рабами на своїй власній землі? Поляки відобрали у нас честь, відобрали свободу, відбирають віру –- все то в дяку за те, що ми проливали кров, обороняючи Польське королівство. Хіба не звуть вони вас хлопами? Хіба не замучили вони гетьманів наших і старшину? О! Кличуть ті мученики! Кличуть вас – відомстити за себе і за всю Україну!..

Так було 4 мая, а вже восьмого – все було скінчене: польське військо було впень розбите під Жовтими Водами, всі великі пани – от як Потоцький, Сапіга, Чарнецький, Шемберг – всі попали в неволю.

Прибіг із Жовтих Вод до головного польського війська простий оден жовнір, що чудом якимсь утік з поля битви.
– Біда! – каже.–Побили нас козаки! Геть все військо.
Але поляки – от як поляки – зараз своїм звичаєм запитали: «Ти сам хто такий – чи поляк чи русин?» – «Русин»,– каже. «Ну, а як русин, то бреше. Видима річ, бреше! Де ж таки повірити, що він піший і прибіг, а було там, окрім нього, стілько народу, шляхетного, благородного та ще й на конях?»
Так і не повірили. І бенкетували собі далі, а Потоцький все повторяв, що проти тої сволочі не варто й на коней сідати. «Собача кров, канчуками їх!..» Та вже аж приплентався з поля битви півживий шляхтич якийсь і розказав, що дійсно все пропало... «Всі вищі достойники в полоні, молодий Потоцький сильно зранений, а може, вже вмер...»

От тоді аж повірили. Опустилися у поляків руки, страх їх обняв. Хмельницький уже не здавався більше збунтованим хлопом, а грізною примарою народного месника стояв перед очима; козацьке військо не було вже п’яна сволоч, а могутній ворог. Треба було щось гадати.

І от тут, в хвилину небезпеки, показалася вся гниль польського суспільного устрою, підвалиною котрого була панська пиха. Перед оком неминучої біди, в переддень крівавої битви, в той час, коли треба було напружувати всі сили і кожна хвилина була дорога,– в той час обидва гетьмани не знаходили нічого ліпшого, як сваритися, вічно виставляти себе оден перед одним.А тим часом наблизився Хмельницький, треба було вчинати битву... Гетьмани трохи за чуби не хапали оден одного, скидаючи кождий з себе вину; віддавали супротивні накази, ніхто не знав, кого слухати, де йти. Дивлячись на вищих, і регіментарі теж сварилися між собою; всякий був певен, що тілько він сам говорить розумно... Піднялося таке, що й не знати яке. Потоцький направо, а Калиновський наліво, військо врозтіч, ніхто нікого не слухає... Калиновський ранений віддався козакам у руки, а Потоцький то вже й не суятився: сидів, як то подобає великому панові, у кареті, то так з каретою й повезли його козаки, мов архерея, сміючися дорогою.

Громом по всій Україні пронеслася вість про дві побіди Хмельницького: під Жовтими Водами й під Корсунем. Завихрилося,   закипіло   по   селах,   хуторах,   слободах,. містах і містечках.
Та вже не треба було ні кобзарів, ні універсалів, ні емісарів – сам нарід кидав усе: хату, поле, сім’ю – і товпами, тисячами біг до Хмельницького. А в війську кипіла робота, якої ще не бувало на Україні: треба було дати порядок всім тим десяткам тисяч людського матеріалу, треба було поділити на полки, навчити військовому строю, козацькій дисципліні. Великий стратег був Хмельницький, але, може, ще більший організатор. З аморфних мас утворити урегульовану силу, скувати її міцною дисципліною і держати в порядку – кого? український бездержавний нарід? – на се треба було колосальної сили, уміння й енергії.

ІУ. Не спочатку був розбійник-українець, а потім польський утиск, а поперед був утиск, дикий, нелюдський, а відтак лиш прийшов местник.
Україна кипіла, в ній варилося, як в котлі. Мов з одної груді вилетів крик: «Геть панів»,– і полетіли пани шкереберть. Але не часто удавалося й втекти. Як можна переховатися в загальнім вогні? Де знайдеш притулок серед безмежного моря? А Україна була морем народного повстання. Занадто перетягло вже панство струну, занадто надужило народним терпінням. Забуло міру в спокійні часи – тож не диво, що нарід забув її тепер і мстився. Кріваво, болючо, жорстоко мстився, але хто кине каменем осудження в местника? Є дві приказки: одна – крути та не перекручуй, а друга – хто сіє вітер, пожне бурю. Поляки забули їх обі.

Сили Хмельницького росли не днями, а годинами. Хто не встигав добігти до гетьмана, організувався сам, збираючися у так звані «загони», і сі загони йшли «очищати землю українську» від панів. Сотні, тисячі таких загонів розсипалися по всій Україні, в найдальшім закутку знаходили пана й прибічника його жида – і чинилася помста. Гайчура, Кривошапка, Павлюк, Полов’ян, Морозенко, Лисенко – то все були люде, що кровію записали своє ім’я в історії. Страшно читати нам тепер їх жорстокі діла, але не забудьмо, що то на протязі кількох літ, на протязі невеликого простору, часу, і тому фарби так гускнуть. А те ж саме робило польське панство сотні літ! Так само мордувало людей – лиш в інше «во ім’я» і уміючи прикривати своє насильство то правом, то законом, то ще якою шумовиною фраз, вроді несення культури  в  варварські  степи...  А  сі  местники  не  вчилися красних фраз в єзуїтських колегіумах, їм довелось розплачуватися в тиждень за десятки літ – і тому вони називалися розбійниками. Але се неправда! Не спочатку був розбійник-українець, а потім польський утиск, а поперед був утиск, дикий, нелюдський, а відтак лиш прийшов местник. Що були всякі люде серед козацтва, що були й дійсно тільки розбійники – се так, але де їх немає, тих паразитів, котрі пришпилюються до великих ідей чи до великих подій? Чи є в історії рухів людських, в історії цивілізації, в історії росту людської мислі хоч одна ідея, під яку не підшився и хам? Але як корабель не перестає бути кораблем і не зміняє курсу від того, що до него десь внизу присмоктався ховзький молюск, так і Хмельнищина не перестане бути для нас великою епохою нашої історії, поступовим, революційним рухом нашого народу.

Все встало! Галичина, – далека від козацьких традицій, з давніх-давен подавлена панським режимом, привичкою до свого ярма, – піднялася так само, як і свободолюбивий запорожець, і слала своїх синів до табору Хмельницького. Завзяті гуцули одними з перших скрасили військо гетьмана своїми крисанями, облисками топірцями, але й північна частина Галичини не зістала спокійною.

А що ж діялося у поляків? Заболіло їх, та ще й як заболіло, що їх побили, і ще так ганебно, паскудно побили. Та ще хто? Їх же «власні хлопи!
 «Уже б ліпше від ворога понести таку ганьбу, але ж не від Хмеля, отого сміття погордженого. І що найбільше болить, так те, що ми близькі вже хлопської неволі» - говориться в однім сучаснім польськім віршу.
 «А чого найбільший сором – що п’ять сот козаків б’є наших п’ять тисяч».
Або от іще. Кілько ненависті і безсильної злоби!
«Чого ж ми, нещасливі люде, дочекалися! – що наші слуги взяли верх над нами! Наші власні  наймити, гноєвики смродливі, нам, своїм панам одвічним, усіли на голові»

А тут іще трафилося нещастя – король помер, і наступило безкоролів’я, яке в Польщі ліпше було би називати безголів’ям. Двір, а за ним і вся Польща ставали ареною інтриг, забігів, хитрощів, підкупства, підлоти, а людська душа всьому тому давала пристановище. Пристрасті розпалювалися, кожда партія висувала свого кандидата і попирала його всіма способами. Хмельницький теж прислав своїх комісарів, котрі мали добиватися возведення на трон королевича Яна-Казимира.

У. Князь Ярема Вишневецький: «Гірше! Гірше їх мучте! Дужче! Нехай чують, що вмирають...»

А тим часом, поки при Варшавськім дворі одбувалися закулісові махінації, проти козаків встав Ярема, князь Вишневецький! Хто ж се такий, Вишневецький Ярема?
Весь рід Вишневецьких був український, православний. Не минуло ще й 80 літ, як предок Яреми, Дмитро Вишневецький, Байдою козаками прозваний, умер за козацьку справу лютою смертю. Всі Вишневецькі були оборонцями православної віри, багато їх поховано в Києві, в Печерській лаврі. І сам Ярема був православний, православною матір’ю вихований, дарував на церкви, монастирі, але що ж – підпав під впливи ієзуїтів, і отеє свіжо передався на латинство. Митрополит Київський писав йому послання, заклинаючи не кидати віри батьків, але то було даремне.
І от, як усі ренегати усіх народів в усіх віках, Ярема став найлютішим ворогом православного християнства, а що ним були українці, то вся його ненависть, вся злоба ренегатської душі повернулися проти українського народу. Ярема був можний, гордий, надзвичайно багатий пан; він нікому не кланявся, навпаки – хотів, аби всі кланялися йому; він трактував знизька свою ж, рівну собі шляхту,– а що ж доперва говорити про хлопство? Та се було щось таке низьке, таке далеке від ясновельможної свідомості, як от гусениця, котру роздавить чоловік ногою і не помітить навіть, коли роздавив. І от, коли сей пан високий почув, що хлопи, його бидло, скотина ота робоча, нараз підняли повстання,– вся княжа душа обурилася святим обуренням до глибини. Він зібрав вісім тисяч війська і почав ганятися за дрібними козацькими загонами і всіх, хто тільки впав йому в руки, вішав, стинав, садовив на палю, рубав голови, вертів очі буравами. До него прислав Хмельницький послів – він звелів їх усіх шістьох посадити на палю, потоптавши священні права посольські, які чтуться у найдикших народів. Раз якось не стало у Яреми провіанту і він послав по него до свої маєтності, до Немирова. Але немирівці сказали: «Не знаємо ми тепер пана, ми вільні люде...» Коли се почув Вишневецький, що його, його власні хлопи йому, князеві, відмовили дати провіанту,– він мало не збожеволів від злоби. З цілою своєю силою йде на Немирів, облягає його, горючи пімстою. Немирівці завзято боронилися, але князь побідив, узяв місто і почав розправу... Нещасним немирівцям виривали очі, розпинали, пиляли їх надвоє, обливали окропом, а князь Вишневецький – пан, що їздив за кордон учитися благородним наукам, недавній православний християнин – їздив на коні, дивився на все те і п’янів від крові та мук людських. «Гірше! Гірше їх мучте! Дужче! Нехай чують, що вмирають...» – вигукував він з піною на устах.
От хто був Ярема, князь Вишневецький, типовий носитель польської культури «на кресах». От хто був противник «кровожадного тирана», «негідника», «зрадника»  Хмельницького! Коли б навіть вони уживали однакових засобів боротьби, то й тоді порівняти ту ідею, за яку встав Хмельницький, і ту, за яку встав Вишневецький. Але Хмельницький ніколи не допустився таких звірств, як Ярема: «збунтований хлоп» був людяніший від «культурного князя». І воїн, і вождь, і славне ім’я Яреми для поляків, але для нас він тільки дикий,  божевільно жорстокий ренегат!

 Поляки на перший план, перед усіма справами, перед самим вибором короля, поставили «придушення цього заколоту», зібрали надзвичайний сейм і з усіх сил радили. Постановлено було виставити 36 тисяч війська проти збунтованого хлопства. Не було тоді відповіднішої людини на гетьмана, як Ярема Вишневецький з його колосальною енергією, безвзглядною жорстокістю і популярністю серед жовнірства. Але що він мав багато ворогів серед шляхти, то всякими інтригами, закулісоцими махінаціями прийшло до того, що кандидатура Яреми на гетьмана провалилася – і се його мало невимовно образити.

УІ. Українські пани – «руська кість обросла лядським м’ясом».
А тут повернувся з козацького полону Ян Собеський і почав розказувати панам, що там чував. «Нехай пани будуть тільки шляхтою, рівною нам, я король буде голова над всіма, – тоді й ви, і ми будем однаково слухати одного короля»,– таке говорили козаки. Чи можна було для магнатства вигадати що-небудь страшніше? І постановив сейм супроти того всього: до війни таки готовитися, а до Хмельницького післати комісарів – чи не вдасться обдурити козацького гетьмана. Комісари мали говорити козакам: зірвіть союз - з татарами, віддайте зброю, а главарів козацьких загонів нехай Хмельницький покарає смертію,– тоді буде розмова про козацькі права.

В посольство виряджено було кількох панів з воєводою Киселем на чолі. Сей Кисіль, українець, відгравав тяжку і невдячну ролю в усій тій епосі. З одного боку, у нього не ставало духу зірвати зі своїм українством і грецькою вірою, як то робили десятки і сотні його земляків, а з другого – він все ж таки був насамперед пан, а що в Речі Посполитій панам жилося добре, то й він, очевидно, всею душею бажав цілості державної і спокою. Але двом богам трудно служити, і тому ми бачимо весь час Киселя в надзвичайно неприємнім освітленню – двоєдушної, нещирої людини. Але в дійсності се було не так: просто се був малий характер,– і сюди Микита, і туди Микита; він хотів би догодити і нашим, і вашим, але ся політика, вигідна в спокійні часи, в ту епоху, коли довелося жити Киселеві, мусіла тягнути за собою величезні невигоди.

Та і взагалі, не тільки Кисіль, але й всі українські пани були в прикрім положенню. Проти кого встали козаки? Против панів і католиків. А українець пан, власне, одною своєю половиною належав до католицьких панів, а другою – до православних українців. Тому ні та, ні друга сторона ніколи їм не довіряла. Козаки говорили, що хоч ти, мовляв, і русич, але в тебе руська кість обросла лядським м’ясом, а пани казали: вовка скільки не годуй – він все у ліс дивиться. От, наприклад, готується битва. По рядах польського війська їздять ксьондзи, благословляючи задуреного жовніра, запевняючи його, що він іде воювати за єдиний святий римський костюл і т. д., а православний пан стоїть і все те мусить слухати. І як же то було йому на душі? Як іти на своїх одновірців, рубати їм голови, «за святий римський костюл»? Отже, для них спеціально висовувався інший фактор «за Отчизну», але ся «отчизна» нічим не ближча була від того ж самого костюла; як там, так і там була брехня, і коли б український пан хотів сам собі чесно сказати правду в очі, він мусів би признатися, що йде воювати за своє панство, за вигоди свого стану і ні за що більше. Але так не говорилося, тому всі оті Киселі й інше православне панство хотіли миру, миру за всяку ціну, якого-будь, аби миру, бо в мирні часи їх становище все ж не було таке прикре.

Кисіль приїхав до козаків, говорив їм солодкі речі, підсилав київського митрополита прихиляти Хмельницького на мир, а сам в той же самий час з доручення сенату писав до Москви, радив «подумати» над зростом сили козацької – словом, як замірено було, хотів дурити Хмельницького. Але Хмельницький не ловився на таку вудку: він удавав, що вірить комісарам, писав до Киселя ласкаві листи, присипляв поляків згодою на їх умови, а сам збирав силу – і скоро міг стати на Случі в голові великого й упорядкованого війська. Комісари побачили, що не тільки вони не обдурили нікого, а що їх самих обдурено.

УІІ. Шляхта вихвалялася не шаблею воювати з хлопами, а батогами...
Польське військо під начальством трьох панів, регіментарів та двадцяти чотирьох сенаторів, які складали так звану Воєнну Раду, стало під Глинянами. Хмельницький ущипливо прозвав трьох регіментарів периною, латиною й дитиною... Бо князь Заславський був дуже ніжний пан, Остророг дуже вчений, Конецпольський дуже молодий.

Поляки вибралися на війну, як на весілля: «Взято із державних сховищ найбагатшу зброю, вдяглися в рисячі і соболині шуби, забрано пурпурові із золотими вузлами і казенні вози, повні дорогих шат, срібла, золота, коштовностей, оббивки, і не один учасник виправи, щоб зрівнятися з іншими, поспродував останнє майно. Миготіли у тлумі сріблом тканий адамашок, оксамит, золотисті пояси, срібні панцири і шоломи; шуміли соболині крила; майоріли блискучі плюмажі, і пишно вбрані коні у золотій збруї, в єдвабних сітках ступали, клацаючи срібними підковами. Двісті тисяч слуг, легко озброєних, супроводжували незліченні вози і панські карети. Хотіли показати збунтованим хлопам, що це панове простують шляхом... і шляхта голосно вихвалялася, що не шаблею воюватиме з хлопами, а батогами».

Хмельницький, аби відтягти час, затіяв переговори з Заславським, написавши йому листа з великою силою всяких підхлібних слів. Хмельницький знав, що робить, знав, що князь Домінік, пустий честолюбець і взагалі до воєнних справ нездалий, буде стояти за примирення, а інші не схотять його слухати, почнеться між панами сварня, а час іде та й іде, татарська поміч наближається. Так і вийшло. Два тижні тяг Хмельницький переговори, але татар не було, прийшов лиш малий їх відділ.

Тоді Хмельницький пускається на воєнну хитрість: посилає переодягненого попом козака так, аби його могли схопити поляки, і от сей піп на муках зізнає, що Хмельницький присяг платити ханові щороку велику данину, а за те хан прислав Хмельницькому 40 тисяч татар. Як се характерно і як яскраво малює підйом духу народного! Скілько разів Хмельницький не потрібував послати от такого післанця – завше находив охочих. Козак ішов на певні муки, знаючи, що його пектимуть вогнем, витягатимуть жили, аби дізнатися правди. А він буде те все терпіти і говорити одно – те, що треба Хмельницькому.

УІІІ. ...Але почалась тіканина. Історична, соромотна!..
А на ранок. Хмельницький велів частині козаків замотати голови чалмами і, змішавшися з татарами відділу Карабча-мурзи, з криками: «Алла, Алла»,– повалити до табору. Се мало творити ілюзію приходу 30-тисячної татарської армії.
Штука вдалася. На свої очі поляки побачили, що піп говорив правду,– і страх напав на польське військо. Але, певне, не так страх, як дезорганізація, відсутність дисципліни погубили поляків, бо там у них кождий хотів бути паном. Зібралися на раду і врадили... тікати. Так-таки кинути все й тікати. І як тільки се слово було сказане, воно вже заволоділо умам, тіканина. Історична, і почалася соромотна!.. А тікаючи, не казав шляхтич по-простому, по-хлопському, що я, мовляв, братчику, втікаю, – а казав: «Се я спасаю Речі Посполитій її шляхту, сей найдорожчий клейнод державний».

І от можна собі уявити вражіння війська, коли воно, прокинувшися рано, побачило; що найдорожчий клейнод Речі Посполитої, дякувати Богу, спасений і що всі пани, всі начальники, попросту сказавши, повтікали! Тут уже переполох напав на всіх. Всі збилися в купу, ніхто нічого не розумів. Кричав: «Стійте, стійте»,– а сам біг кільки духу. Козаки в перший момент навіть не могли зорієнтуватися, не могли зрозуміти, що се перед ними діється, але потім зрозуміли! З усіма силами кинувся Хмельницький на поляків, а хлопство почало хазяїнувати в покинутім таборі. Тут знайшли таке нечуване багатство, що у бідних пролетарів очі розбіглися, ніхто не знав, куди дивитися. Коротко сказавши, козакам досталося більше ста двадцяти тисяч возів з кіньми та з усяким добром, більше як на десять міліонів польських золотих грошей і коштовностей, вісімдесят гармат самих! Взагалі, Пилявецька утеча без бою, без причини – справді, одна з ганебних сторінок історії польських воєн. Не дивно, що сучасники не знаходили слів, якими можна було би достойно нап’ятнувати ту безславну тіканину.

«Весело грайте, козацькі сопілки, бо вдалося вам переполошити польських магнатів! І то не мужнім боєм, не спритом військовим, а десятком великих котів, яким Хмельницький приправив до хвостів пазурі. А до того ще Кривоніс пустив копу зайців на штурм – і отся велика сила, коти та зайці, погнали врозтіч наших гетьманів, комісарів, полковників і перших гусарських сотників!» – говориться в віршу «На втечу з під Пилявця» .

Але найбільше чомусь досталося князеві Заславському, хоч і не зовсім справедливо: регіментарів було троє та ще двадцять четверо радних; отже, не годилося би складати провину на одного, але людська опінія з істиною не числиться. Епіграми, епітафії, сатири – все те лилося дощем на бідну голову князя; польська суспільність мов зраділа, що є на кого вилляти гнів за власну свою недоладність, за власну свою гнилизну, за результат власних своїх трудів. І тому правдою звучать «Виправдування» князя, де його устами говорить автор: «Я не набивався в гетьмани – ви самі мене поставили, але я був гетьманом тільки з назви. Троє нас рівно булаву поділяло, а ще п’ятдесят душ радами своїми разом з нами гетьманувало. То хіба ж моя тільки вина в тій утечі? Се ще треба розсудити, хто більше винен: чи той, хто несе відвічальність, не маючи власті, чи той, хто силою своїх рад має власть, а не має відвічальності». Солоно, кріпко додавали козаки крутим словом: «Ой і добряче ж пани вибралися на весілля і бенкет на славу зчинили! Тільки кошту багато положили: сто тисяч скарбу процвиндрили і сирицю здорожили».

ІХ. Панове тікали і обідрали Львів гірше ворога.
Пани тікали. Тікали без огляду, без впину, кільки коні могли витримати. Прибігали до Львова, але попасли тільки, самі під’їли – і далі, далі. Львівські мішане, перелякані тим усім, благали, за ноги хапали начальників – не утікайте, бороніть Львова, але ніхто нічого не слухав. Князь Ярема Вишневецький від сорому не хотів навіть заїхати до міста, а став на передмістю «де один вірменин влаштував йому обід і постіль дав...»

Панове регіменгтари плели, що далося, обілюючи кожен себе. Потім обідрали Львів гірше ворога (згодом відбувалися навіть судові процеси: що панове магнати, під позором збирання гроша на потреби державні, силою та розбишацьким способом вибирали гроші у львов’ян, обертаючи їх… на якісь інші потреби) і бігли далі, зоставляючи Львів на ласку Божу.  Тоді з поляків не сміявся лише хіба той, хто не хотів. Який-небудь нещасний писарина Ставропігіального братства у Львові записує у книгу прихід і то не вдержиться, аби не шпигнути: «Сума доложилася през Убалдина райцу паном комиссаром, котрые, давши ножкам так своим, яко и подъездков своих волю, прибегли з-под Пилявец до Львова».

Але як би там не було - ясно було одно: Польща зосталася оголена. Без війська, без короля, без всяких средств оборони. І якби тепер Хмельницький, двинувши всю свою силу, рушив вглиб Польщі – йому ніхто не був би в силі опертися. Побідним кроком прийшов би він і до Кракова і до Варшави; і яка тоді була би доля нашого народу – ніхто не знає. Але Хмельницький... Хмельницький...

Х. Вибори короля Яна-Казимира.

От тут уже: ми бачимо людину. Звичайну людину, з усіма її помилками, з обмеженим апаратом бачення. І боляче нам дивитися, як з осяяного трону зіходить герой серед нас, в товпу; хотілося б усе бачити його там, на вершинах людських змог, безпомилковим, завжде світлим; недоступним критиці, але... але таких абстрактів на землі не буває.

Що робить Хмельницький по Пиляві? Він попросту марнує народну силу. Іде під Збараж, бере його без труда, не знає, що робити далі, іде під Львів, відступає за дурні гроші, за лахміття. І знов по-дурному стоїть три тижні під Замостям, веде таку облогу, що обложені поляки виходять з замку і купують у козаків провіант. Що то все має значити?

Се Хмельницький дожидав вибору короля. Здавало би ся так ясно – пощо йому король, коли він сам собі тепер король? Але тоді Хмельницький ще не був тим, чим він став скоро, менше як через рік. Перед ним ще не стала тоді світлим ідеалом вільна Україна, його максимою була все та ж Річ Посполита, тільки хіба троха ліпша, без утиску, з козацькою свободою і королем наверху. Добре козакам кричати: «Воюй! кінчай ляхів»,– а далі що? І перед його уявою, вихованою таки ж в Речі Посполитій, стіною стоїть король. Де ж Хмельницький бачив зразки відродження, освободження, якими ми послугуємося тепер? Він був першим представником возставшого народу, народу темних селян, забувших історичні традиції,– і як ми можемо вимагати від нього, людини XVII століття, щоби він одразу, без еволюцій, став творцем форм, про які не знав, яких не міг бачити, не міг вичитати?

Тим часом королем вибирають поляки Яна-Казимира, кандидата, за котрим обставав і Хмельницький, і то в такій мірі, що велів сказати своїм послам: «Козаки зложать зброю в разі вибору королем Яна-Казимира». От і ще загадка історична. Що кермувало Хмельницьким, коли він так обставав за Казимиром? Які надії на нього покладав, що за «великія і багатія милості» чекав,– не знати. Ян-Казимир – се була убога індивідуальність. Ще з дитинства занадто печаливою матір’ю він був приучений до вигід тіла і лінивства мислі; зарозумілий і нерозумний, свавільний і безвільний, він, власне, як не можна ліпше придавався на короля епохи упадку,– і дійсно бачимо, що з його легкої руки Річ Посполита почала занепадати. І що від него міг сподіватися Хмельницький, яку призначав йому ролю - незрозуміло.

Мені думається, що на попирання кандидатури Казимира Хмельницьким складалося велике число, причин і комбінацій, а між іншим: 1) неясність ідеї самостійності України у Хмельницького; 2) віра в те, що козакам добре буде і в Польщі, аби король був добрий; 3) якась незрозуміла певність в тім, що навіть без твердо зазначених, задокументованих умов король, завдячуючи свій вибір козакам, буде по їх стороні; 4) почасти певність у своїх силах, бо от тепер, під Пилявою, козаки взяли верх майже без помочі татар і 5) найважніше – сторонні впливи, а передовсім литовські. От на них ми трохи й зупинимося – тим більше, що на сю сторону досі мало звертано увагу.

Вже згадано вище було, що Литва все пам’ятала, що вона таки Литва, а не Польща. Тепер, в часи козацького повстання, говорилося і робилося багато такого, що замовчувалося в звичайні часи. Наприклад, литовці всю вину повстання звалювали на поляків. Ось що говорили литовці на сеймі: «Нехай поляки дають гроші на війну з козаками, бо через них і повстання почалося, а Литва жадної причини до повстання не давала. Поляки наробили шкоди,– поляки нехай і терплять тепер».
Хмельницький, очевидно, ясно представляв собі то положенє і, можна думати, свідомо хотів сепаратизувати Литву від Польщі тим, наприклад, способом, що гварантував Литві спокій за ціну невтралітету її в боротьбі козаків з поляками. Так от, при таких всіх знаках відомо, що Литва зі своїм гетьманом князем Янушем на чолі сильно стояла при виборі нового короля, власне, за Яна-Казимира. Італійський дипломат Вініна навіть говорить, що литовці грозили зірвати унію і вибрати Яна-Казимира окремо. От тут, мені здається, й можна шукати джерел обставання Хмельницького за кандидатурою Яна-Казимира, а навіть джерел самого вибору Яна, зненавидженого польською шляхтою, багато разів від неї зневаженого і взагалі дуже й дуже непопулярного. 

Але як би там не було, а 15 падолиста королем зістав вибраний таки Ян-Казимир, і сейм, не гаючи хвилі, послав сповістити Хмельницького про бажаний ним результат виборів. Хмельницький ніби облягав тоді Замостя, але ми вже говорили, що то була за облога. Коли ж прийшли польські посли,– Хмельницький і зовсім відступив від Замостя, показуючи знаки радості з приводу вибору нового короля. Війна була закінчена. Се був остатній момент, коли Хмельницький був ще «королівським слугою», вихованцем шляхотської Речі Посполитої. Війна кінчалася не знати пощо, лиш ради неясності ідеалу. Але в сій пітьмі півсвідомості відбувалася еволюція самої ідеї, зріло те слово, яке ще не вимовилося, але
вимовившися, – як прапор честь повка, – втіляло в себе долю України.

ХІ. Тріумфальний в'їзд до Києва.
З-під Замостя поїхав Хмельницький до Києва. Велика шкода, що тут нема місця зупинитися більше на сім періоді, на тім тріумфальнім шествію Хмельницького увільненою Україною. Як зустрічав його всюди нарід, як під церковні дзвони, грім гармат гордо і щасливо в’їздив Хмельницький Ярославовими Золотими ворітьми до Києва, як вітав гетьмана митрополит, кричали і плакали в ентузіазмі товпи, співали студенти хвалебні пісні і благословляв сам патріарх Ієрусалимський. Се все не могли минути безслідно ані для того, кого вітали, ані для того, хто вітав. Обі сторони побачили, що значіння аристократично-панської Польщі повалилося на Україні, що немає вже такої колосальної протилежності - пан і хлоп. Чулося, що народжується на Україні якась нова суспільна верства, а з нею нова й правда; може, інакше представляв ту правду собі Хмельницький зі старшиною, а інакше нарід, але між тими поняттями ще не прийшло до конфлікту.

А тут ще – зовнішні посвідчення народженої сили: Турція присилає Агу-Османа послом, ідуть перетрактації о  тім, щоби зробити Україну незалежною республікою; молдавський і валахськйй господарі просять дружби, трансільванський князь Ракочі шукає союзу, і, нарешті, сам цар московський Олексій Михайлович присилає знаки своєї «милості» українському гетьманові. Хіба те все не вливало сил, надій, не розкривало широких перспектив?

І от тут ми знов бачимо один з важних моментів у життю Хмельницького, одну з психологічних його криз: Хмельницький виростав! Зі збунтованого підданого Речі Посполитої, для якого найбільшим ідеалом могла бути безкарність за бунт та виторговані полегші,– Хмельницький виростає на повелителя української сили, на представника вільної і самостійної України. Місяць перед тим невідомий чигиринський сотник, бунтівник, що тривожно заглядав у будучину і [міг] сподіватися всього від неї, може, шибениці навіть,– він і не знав тоді тих слів, які тепер сміло  кричав у  вічі польським королівським послам.
– Шкода говорити! Був час трахтовати зо мною, коли мене Потоцькі ганяли за Дніпром. І на Дніпрі був час, і після Жовтоводської та Корсунської іграшки. І після ІІилявець, і під Константиновим, і на остаток під Замостям, і коли я з Замостя ішов шість неділь до Києва,– а тепер уже немає часу!!

Правда!.. Тепер уже дійсно було «шкода говорити». Діло ясно стояло перед очима.
–  З тої комісії вашої нічого не буде, – війна мусить початися у тих трьох або чотирьох тижнях. Виверну вас усіх, ляхів, догори ногами! Малий я чоловік і незнаний, але так мені Бог дав, що став я тепер єдиновладним самодержцем руським. Доказав я те, об чім не мислив, а тепер докажу ще й те, що умислив! Виб’ю з лядської неволі весь український нарід і, ставши над Віслою, крикну: «Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи!..» І не зостане ні одного князя, ні одного шляхтюка у нас на Вкраїні!..

«Многоважні слова,– говорить проф. Грушевський («Хмельницький і Хмельнищина»).– Лет гадок орлиний, як на ті часи. Кілько віків не чули ми такого нічого від політичних діячів на Русі – ідея єдності українського народу в його етнографічних границях». «Лет гадок орлиний» можна сказати і не тілько на ті часи... І коли б то слово могла стати ділом! Але закони природи говорять, що ідея завше попереджає чин. Хто до Хмельницького говорив оті «многоважні слова»? Чиє діло Хмельницький продовжав? Хто зробив за него підготовляючу роботу? Ніхто. Він сам був творець ідеї,– і надприродним було би вимагати, щоби він же був і її довершителем. Такі ідеї ростуть віками, а люди... люди й зовсім не виростають... Правда, боляче нам читати тепер, як люде, мов засліплені, збиваються з правдивої дороги, тратять енергію на безумство, самі рубають гілляку, на якій сидять. Але хоч і з болем серця, а мусимо признати, що інакше бути не могло. Історичні події відділяються для нас декількома задрукованими сторінками книжки, і легко нам командувати ними через 300 літ по їх довершенню, а тоді... тоді одна подія від другої відділялася ріками крові, безмежною скомплікованістю людської свідомості і всім-усім, що складає людину і її істновання.

ХІІ. Збараж.
Поляки мали тривожні вісті з України – одна гірша від другої. Довершили комісари, котрі вернулися від Хмельницького і тривожили суспільність такими словами: «Козаки наготові. Україна підіймається вся. До Хмельницького приходить чужоземна поміч, – нема надії на тривалий договір. Хмельницький не думає уже про козачество, але про українську Річ Посполиту і хоче йти в саму середину Польщі. Тугай-бей уже на Саврані. Всюди готовлять зброю. Хмельницький громадить величезні сили, роздає гроші, озброює хлопів. Треба поспішати. Хто як може – кінно, чи пішо, а то доведеться хилити голову під хлопське ярмо».

Отже, гаяти часу було нічого: сейм постановив зібрати 30 тисяч війська, а головне регіментарство знов доручити трьом особам: Фірлеєві, Лянцкоронському і Осторогові. Військо виступило і стало під Константиновим. По довгих комедіях і лицемірстві получився з коронною армією і князь Вишневецький, – і то, власне, з його волі військо відійшло під Збараж, де його і обляг Хмельницький.
Не будемо переповідати сеї надзвичайної облоги, скажемо тільки коротко, що круто прийшлося полякам. З широких, рахованих на велике військо окопів вони мусіли переходити щораз все до вужчих, до вужчих; дійшло до того, що козаки, стоючи на валах, закидали гаки до польського обозу і, мов щупаків на вудку, під сміх і жарти виловлювали панів. Голод панував в польськім стані, люде гинули, а ті, що зоставалися, були похожими на тіні, але Вишневецький додавав всім відваги, пускався на всякі хитрощі, аби підтримати духу у війську і все говорив, що король близько, що він от-от надійде, розіб’є козаків, визволить... А козаки висміювали голодну польську шляхту:
Ой що ж то за хижка
Там на моріжку?
Виступцем!
Пане Вишневецький,
Воєводо грецький,
Та виведи танчик
По-німецьки.
Під тою хижкою
Пани сиділи
Виступцем...
Пани сиділи,
Собак лупили;
Ножі поламали –
Зубами тягали.
Що уступ’ю – то улуп’ю
Сухого деревця...
Накладу вогник,
Наварю кашки.
А що в тій кашці?
Жаб’яча лапка
Виступцем...

Король і справді таки збирався йти на одсіч, але не було з чим: регулярного війська було мало, а посполите рушення збиралося щось дуже спроквола. Тодішні поляки вже не були такими вояками, як їх діди, і важко їм було підійматися з теплих перин та сідати на коня. Король ждав-ждав, ждав-ждав, поки поз’їздяться пани, та так, не діждавшися, і мусів вирушали, з чим було; а посполите рушення вже частками наздоганяло йогр в дорозі. Король став під Зборовом, на правім боці Стрипи.
А Хмельницький, зачувши, що наближається король, зоставив частину свого війська облягати Збараж далі, а сам тихо, в найбільшій тайні, силою дисципліни тримаючи коло себе навіть такий свавільний вітер, як татарські загони, перебіг зим боржій до Зборова і став там ще перед королем. Тут він так укрив і розпорошив своє військо, що поляки, прийшовши над Стрипу, і не підозрівали, що ворог уже тут, доокола, в комишах, в лісах, в байраках.

Польська безпечність дійшла до того, що військо почало переправлятися через ріку, та іще того більше – не докінчивши переправи, отже, порозтягавши свої сили по обох боках, затіяло обід. І, власне, в сю хвилю з цілою силою вдарив Хмельницький на неприготованого ворога...
Легко уявити, що тут сталося. Все, що лишилося «а правім боці, було вибите. Наскоро збирав король тих, з якими встиг переїхати,– і почалася остання проба оборонитися. Тричі польське військо кидалося тікати, тричі завертали його начальники, а король кричав: «На Бога! Не кидайте мене, вашого короля!.. Не тікайте!»,– хапав коней за вуздця – нічого не помагало... Ніч спинила бій.

...Стеряні, збиті стовплися поляки докупи в своїм обозі і в смертельній тривозі чекали, що буде. Година йшла за годиною, і кожда з них рішала долю двох народів. Жах опановував серцями поляків. Стоока, з закритими очима, звідусюди дивилася на них ніч, віючи тайною й привидами. Хтось щось сказав – а вже з краю в край пронісся крик в польськім таборі: «Пани хотять нас продати! Вже повтікали пани!» – таке було довір’я війська до своїх начальників. Говорили навіть, що сам король уже втік,– і король мусів серед ночі уставати з ліжка, їхав знепокритою головою по рядах і, кажучи себе освітлювати факлями, кричав: «Ось я! Ось я!.. Не тікайте, діти мої!.. Не лишайте, благородні пани, свого короля!..»

А прийшов ранок – і з ним прийшов остатній бій... Вже врубалися козаки в польський табор, вже поставив запорожець корогву-козацьку на польськім редуті, вже розбили козаки останню сторожу короля і вже от-от мали хапати його самого, як...
...як нараз крикнув Хмельницький: «Згода!..» Тисячі уст повторили се слово свого гетьмана, понеслося воно по козацьких рядах і – спинило все. Попустилася козацька рука, рушниця не вистрілила, шабля сховалася до піхви,– король спасся...

ХІІІ. Загадка вчинку Хмельницького.

І по сей день загадкою стоїть передісторією сей вчинок Хмельницького. Кажуть всіляко.  Кажуть, що ніби все розбила зрада татар в рішучу хвилину, але, і читаючи перебіг самої битви, і стежучи дальші події, приходиться в тім сумніватися. Дійсно, пертрактації у хана з королем були, але видимої зради – і то в рішучу хвилину – не видно. І тому мені здається, що сей вчинок Хмельницького – се передовсім акт психологічний; що ми тут з поля політичних, соціальних і всяких інших комбінацій вступаємо вже в невідому країну - душу людську. А що не нами сказано «душа людська – потемки», то й поніс Хмельницький до могили з собою тайну одного свого поступку, і ніхто ніколи причин не дізнається. І, може, таки найближче стоїть до правди той перший, хто кваліфікував сей вчинок і, пишучи «Літопись Самовидця», сказав: «Хмельницький не хотів, аби християнський король дістався в неволю бусурманам...»

Можливо, що Хмельницький, бачучи переговори кримського хана з королем, міг не надіятися на тривку поміч татар і думав, довівши короля до безвихідності, диктувати потім йому свої умови. Та як би там не було – а король мусів підписати так званий Зборівський договір, після якого верталися козакам їх давні права, реєстр побільшався на 40 тисяч, київський митрополит мав крісло в сенаті, жиди виселялися з України, права українських шкіл мали бути ненарушимими, релігійні суперечки полагоджені і т. д. (Ось і відповідь на «загадку»: якби короля полонили, то не було б з ким договори укладати, оскільки в полоні король втрачає легітимність і державні повноваження, втрачає юридичну суверенність, через що жодна угода не буде визнана як повноцінний документ).

  
Як задивлятися на сі Зборівські статті? Сучасний, дешево купований демократизм ставить в вину Хмельницькому, що він «забув нарід», «відрікся від нього» і всякі такі інші голосні слова. Чи так се воно? Мені здається, треба в тім усім мати на увазі ще дві речі, а то, власне, такі. Насамперед, коли вважати козаків за «сословіє», стан суспільний, класу, то дивним було би вимагати, щоби тоді, в середні віки, могла народитися така класа, яка могла би перейнятися абстрактивними ідеями увільнення когось, а не себе в першій мірі. Ясно, що коли козаки – класа і вважали, що се вони вибилися з лядської неволі, то вони мали на оці і могли мати лиш свої класові інтереси. А по-друге,– і се, може, важніше,– козаки не були класою в суто обкроєнім значінню того слова. Що то за «сословіє», коли я, селянин, завтра ж можу стати козаком! І таким чином, увільняючи себе, козаки посередньо ставили на дорогу увільнення і всіх.

Тілько вже чи так, чи так – а обидві сторони були Зборівським договором не задоволені: пани говорили, що він занадто багато дає прав хлопам, а Хмельницький мусів побачити незабаром, що сих прав надзвичайно мало. А нарід то й тим більше не мав причини задоволятися, бо для нього ніби без сліду пропала вся кров і боротьба: ті, що попали в реєстр, здобували свободу, а решта – мусіли вертати до панів «під канчуки». Ріжниця була занадто велика – і нарід захвилювався.
«Нащо ж ми проливали кров? Нащо ж ми повстали? Аби знов у панське ярмо лізти?.. Ні, сього не буде!» – і піднялася вже чисто народна, домашня війна: селяни не пускали панів до маєтків, відмовляли послушенства, гнали пріч і убивали..

Проти Хмельницького піднялися голоси навіть серед старшини козацької,– і гетьман мусів бачити, що Зборівська умова такою, якою вона є, – ні до чого. Жадні паліативи не помагали: Хмельницький, наприклад, записував у реєстр хлопів з маєтностей найбільших ненависників українського народу, відбирав села цілими десятками, записуючи їх на полкове козацьке майно... «У Конецпольського відобрав 70 сіл, а що у Вишненецького – то й згадати жаль»,– говорить польський літописець. (Цікаві часи, коли-то Хмельницький у кого хотів – відбирав, кому хотів – давав; хотів – пустив на Україну, а не хотів, то не пустив...) До реєстру було записано далеко більше 40 тисяч, окрім того, поробив гетьман ще так звані «охочі» полки, до котрих міг записуватися кождий, – але все то були занадто малі русла, аби в них виллялися всі бажання народу. Сотні тисяч народу все ж зоставалися поза реєстрам, поза «охочими» полками, а вони хотіли бути свобідними, хотіли обробляти землю для себе, виховувати діти для себе, а замість того знов треба було вертати під панський ланцюг. І Хмельницький побачив, що таки з того пива не буде дива,– почав думати про дальшу боротьбу.

Коли взагалі ми проглянемо діяльність Хмельницького, то побачимо одну хибу: він ніколи не оперся на своїх, виключно своїх силах, а все шукав чужої помочі. Чим се пояснити? Здається, тим, що переважна частина його сил – се ж були люди, які лиш учора відорвалися від плуга, не знали військової дисципліни, не мали військового духу,– і, порівнюючи те своє військо з регулярною, а почасти й з чужоземних «фаховців» зложеною армією, Хмельницький справді міг побоюватися. Побити раз-два він міг ще надіятися, але все і завше могти ставити опір – на се надії було менше.

ХІУ. Нові союзники.
Отже, їй тепер гетьман почав насамперед розглядатися за союзником. Вже й раніше пробував він затягти Москву до війни з поляками, але Москва береглася: нещодавно добре побили її поляки і був заключений «вічний» мир... Тепер Хмельницький поновив зносини з москалями, а рівночасно писав і до Турції, і до седмигородського князя, і до шведів, не кидаючи в той же самий час і зносин з ханом. Словом – треба було вести широку гру, бо й ставка була велика. І Хмельницький вів. Треба дивуватися многосторонності, спритові й енергії того чоловіка, як він з нічого потрафив сотворити все, що було йому треба. Творив полководців, дипломатів, політиків, висилав послів туди й сюди; всім треба було давати інструкції, аби всі до ладу говорили, не входили один одному в дорогу. І від сусідів усіх також треба було приймати усяких послів, зручно вести з ними гру й переговори, щоб усе вийшло на користь справи. А тут військо, і не 20, і не 100 чоловік, а сотні тисяч – і всім їм треба дати порядок, кермувати ними. А тут горожанські діла, ціла Україна отвором – і все то на одній голові, з тим усім одна голова справлялася.   

                                                   -
Назрівала, назрівала війна – і почалася знов. Кликав король посполите рушення, оголошувано, що святий Отець, папа римський, усім, хто іде на війну, обіцяв повне відпущення гріхів, так що й найбільший грішник міг надіятися прямо з-під козацької шаблі дістатися до царства небесного. А Хмельницький чекав хана. Та тільки хан... А що ж хан? Він, очевидна, дбав лиш про себе і ставав на той бік, де було вигідніше. Можливо, що він свідомо вів таку політику, щоби не давати рішучої побіди ні на ту, ні на ту сторону, бо чи поляки поб’ють козаків, чи козаки поляків – а все то ханові невигідно. Як поляки поб’ють козаків, то знов стане спокій. Польща зміцніє козацькою силою і буде біда; а як козаки виб’ються з-під лядської кормиги та заснують на українських степах нову войовничу державу, то знов буде біда ще гірша. І хан вертів так, щоби ні того, ні того не сталося, щоби все був неспокій, вода мутилася, а в ній татари ловитимуть рибку.

От так і тепер. Хан виступив, правда, ніби на поміч Хмельницькому, але то лиш під натиском з Константинополя: говорилося між козачеством, що поляки обіцяли ханові велику суму грошей, коли він в рішучу хвилину опустить Хмельницького. Хан ніби згодився і лиш чекав спосібної хвилини.
Зійшлися поляки з козаками під Берестечком...

ХУ. Берестечко.
...Більше як 250 літ уже минуло з того часу, – а й тепер серце кровію обливається, читаючи сторінки, на яких рівнодушними літерами виписана одна зі страшніших, одна з найбільше болючих подій нашої історії... Козацьке військо було розбите... Не силою, не відвагою, а татарською зрадою... В самий розгар бою перекуплений поляками хан завертає нараз всі татарські полки, біжить з ними  геть з поля битви, творить заміщення між козаками, а самого Хмельницького, гетьмана, вождя, надію козацьку, бере в неволю і тримає у себе. І козацьке військо зісталося сиротою: ніхто навіть не знав, що з гетьманом, чи він живий, чи його, може, вбито, чи полякам на луп віддано.

Що було робити? Окопалося військо шанцями, вибрали вождем кропивенського полковника Джеджалія, билися, як льви, але нелад, безголів’я були ворогами, страшнішими від поляків. От тут показалося, що значила Хмельницького голова. Всі ті товпи недисциплінованої черні, котрі він приводив до порядку одним своїм виходом, змахом гетьманської булави, почули тепер свою силу арихметичного числа і голосно кричали, що Хмельницький зрадник, що він утік, а всіх кинув. Даремно старі козаки говорили й усовіщували, доводили, що біди ще нема, зброї досить, їсти й пити на два місяці стане, –  чернь нічого того не хотіла слухати і говорила, що треба видати головою всіх полковників і старшину, а тоді король і шляхта змилуються.

 І тоді брацлавський полковник Богун, одна з героїчних постатей не тілько тої епохи, а й нашої історії взагалі, задумав смілий план: вивести регулярне козацьке військо з окопів і вдарити на поляків ззаду. Одну сторону козацького табору поляки не облягали, бо там було величезне болото,– і от через се болото й задумав Богун перевести козаків: такі шалені думки тільки Богунові могли удаватися. Він почав загачувати болото чим попало: возами, шатрами, кожухами, свитами, контушами, мішками, сідлами, попонами,– словом, кидати в воду все, що попалося під руку. Гать виросла за кілька годин, і вночі, тихо, як тіні, в повнім порядку почали переходити болото сивоусі козаки..!

Все йшло добре, але, на біду, прокинулася чернь. Хтось крикнув: «Полковники тікають!»,– і... почався хаос. Паніка заволоділа людьми, хлопи тисячами лізли на гать, гать не витримала, все рунуло в воду. Люде топляться, кричать, божеволіють. Даремне Богун з того боку кричить, запевняє, що ніхто не думав тікати, радить переходити в порядку,– чернь не чує нічого, пре і гине тисячами. А тут поляки догадалися, в чім річ, наперли, ввірвалися в табор,– і що вже тут було... ліпше замовкнути.

Триста молодців не дали козацької слави на поталу.
Засіли на невеличкім островку на р. Стирі і цілий день відбивалися, як богатирі. Корогву за корогвою, відділ за відділом гнав на них Потоцький, але вони відбивали всі напади, так що, зрештою, в польськім війську не находилося вже охочих іти добувати героїв. В останній раз висилає Потоцький проти них аж дві корогви одразу. Ціла сотня Радзівіллового полку вигибла, поки здобули поляки сю горстку козаків і перебили всіх... Зостався оден... Він скочив у човно і відмахувався косою. Чотирнадцять куль запустили в нього поляки, а він все ще не давався і бився, стікаючи кровію. Сам король не тямився з дива, казав перестати стріляти і післав сказати козакові, що дарує йому життя. Але герой відповів: «Хочу умерти як козак!» – і впав під новим натиском поляків...

Ой чого ж ти почорніло,
Зеленеє поле?
Почорніло я від крові
За вольную волю...

А Хмельницький? А Хмельницький в татарській неволі. Рвався, бився, як тигр у клітці, – а що вдієш? Оточив хан сильною сторожею і пустив лиш тоді, як узяв здоровий окуп. Конем повернув, орлом полинув до своїх козаків Хмельницький. «Нічого,– каже,– нічого! Я зоставив у таборі 20 полків молодецького війська,– хоч три місяці будуть оборонятися». Але на дорозі зустрічають його сірі вістникй, недобитки війська козацького, і кажуть: «Все погибло... І військо, і гармати, і все...»

ХУІ. Переговори.
Ой і завив вовком старий гетьман, ударився головою о землю, але – честь і слава йому велика! – не стратив духу в таку хвилину. Навпаки, мовби нові сили влилися в його зелізне тіло, нова енергія рузбурхала кров,– і крикнув він ще раз на цілу Україну: «Доля змінчива! Часто підіймає вверх того, кого потоптала. Тепер вона сприяє полякам, але скоро знов до нас обернеться. Починаймо війну – а вернемо все з прибутком». І розсилав універсали в усі кінці, їздив, агітував, приводив до порядку нові товпи повстанців, – і не минуло багато часу, як знов під гетьманською рукою була велика сила, знов Хмельницький міг помірятися з панами. Правда, на війну тяжку і довгу сил було замало, але досить для того, щоби держати поляків у страху і говорити з ними твердим тоном.

Почалися переговори. Козаки настоювали на війні, але Хмельницький бачив, що треба дати передихнути троха людям, і згодився підписати з поляками новий договір. У поляків теж не все було гаразд: більшість стояла за мир, але були такі, котрі все ще говорили про канчуки на хлопів; таким відповідалося: «Коли, під Берестечком, оточені втроє сильнішим ворогом, підтяті зрадою татар, без гетьмана, в поганій місцевості, козаки не тільки не покорилися, а на наших очах вивели половину війська на свободу,– то що ж ми зробимо з ними тепер?»

Скінчилося на тім, що договір був підписаний (так званий Білоцерківський). В нім реєстр козацький зменшався до 20 тисяч, решта мусіла вертати в кріпацтво, осібним пунктом зазначалося, що «жиди мусять бути на Україні» і т. ін. Дехто радів з поляків, але небагато: ніщо не віщувало спокою, навпаки,– можна було сподіватися ще більшої заверухи. Нарід уже порвав з кріпацтвом, і жадними договорами не можна було вже навернути його на стару стежку рабства. Пани, надіючися на поміч польського війська, верталися до своїх фільварків і думали надолужити новими утисками минулі страти: знов мучили підданих, випитуючи, «де ховав-єсь скарби, що набрав з панських дворів», а селяне мстилися, знов підіймали зброю, повставали. Тоді пани кликали на поміч військо, провід над котрим обняв Калиновський, знов починалося пекло, різанина.

І багато тоді українців з-над Бугу и Дністра, попаливши свої хати, аби не дісталися в руки ворогам, складали решту свого  добра на вози і їхали шукати спокою, їхали до Московської держави, на південь, селилися на порожніх степах. А Москва тому й рада, бо тисячі людей, привикших до бою на границях степів,– се ж жива стіна проти татар. І тому цар робив все, аби більше приманити переселенців: будував їм хати своїм коштом, давав навіть зерно на перший засів і т. ін.

А тим часом сталося ще й таке. Давно вже сватав Хмельницький за свого сина Тимоша доньку молдавського господаря Лупула, але Лупул не дуже був радий з такого зятя і, зволікаючи з весіллям, чим тільки міг, шкодив Хмельницькому, а найголовніше тим, що перехоплював кореспонденцію гетьмана і видавав її полякам. Раніше було Хмельницькому не до сватання, але тепер він взявся за него з короткими віжками і послав чотири полки сватів під проводом самого Тимоша.
Тимошеві заступив дорогу сам гетьман Калиновський, але так нещасливо, що не тільки сам погинув і голову його було відослано до Хмельницького, а що важніше – стратив усе своє військо. Ся поразка була такою несподіванкою і таким громом пробігла по Польщі, що, здавалося, наступають другі пилявецькі часи.

Отже, знов прийшлося полякам круто. Ще раз виступив король проти козаків, ще раз Хмельницький з’єднався з татарами, і ще раз татари зрадили під Жванцем і получилися з поляками проти козацтва. Боючися, як би не поварилося друге Берестечко, Хмельницький, бережучи військо, відступив вглиб України, а сам посла за послом слав до Москви, добиваючися відповіді –  чи приймає московський цар Україну під свою світлу руку? 1 жовтня 1653 року скликав цар Земський собор і на нім питався ради – що робити з козацьким предложенням? Було ухвалено – прийняти Україну під протекторат Москви, а з Польщею вчинити війну,– і в січні 1654 року Україна перейшла «під царську руку»...

УІІ. З-під власті орла з одною головою під власть з двома.
Незмірної в своїх наслідках ваги є сей акт для нашої історії, акт, що з-під власті орла з одною головою віддав нас під власть орла з двома головами. Чому Хмельницький так настоював, так спішив зі союзом з Москвою? Невже він думав, що се найліпший крок для блага України? Ні. Він шукав союзу з Москвою так саме, як і союзу з Турцією, зі шведами, з Ракочі; до Москви він не мав спеціальних симпатій, та і трудно було їх мати – Москва була так далеко. Поведися ліпше Хмельницькому в Константинополі, чи, ліпше сказати, будь Турція в той час міцніша, не будь в ній династичних заверюх, повстань яничарів і т. п., – Україна взяла би протекторат Турції, і Хмельницький зумів би перевести се в дійсність. Бо в чім річ? А в тім, що тепер цілі Хмельницького цілком опреділилися для нього самого. Коли би тепер повторився Зборів – о, не крикнув би Хмельницький: «Згода!» Тепер він ясно бачив, що Польща сама по собі, а Україна може бути сама по собі; не тільки світу, що в вікні, і на своїй землі можна жити й без польського короля в Варшаві. Еволюція ідеї самостійної України закінчилася. Говорючи тепер з польськими комісарами, вже не про «вірність» королеві розправляє Хмельницький, а каже: «Ми будемо вірними союзниками короля, коли він зречеться своїх прав на Україну, а доти миру не може бути». І якби Україна була не так беззахисно положена, якби не боявся Хмельницький татарсько-польського, а то й польсько-московського союзу проти України, – не шукав би він тоді союзника. А то, власне, вся біда в тім, що кругом були вороги, треба було огризатися на всі боки, кождий з сусідів тільки на те й дивився, як би не дати вбитися в силу козачеству.

І Хмельницький кидався на всі сторони, трактував і з Москвою, й зі шведами, і з Туреччиною, і з Ракочі, і з ханом – з усіма. Він не надавав того значіння союзу з Москвою, якого сей союз набрався потім; тому навіть і в договорних пунктах Хмельницький не дуже-то доглядав деталів – і то походило не від короткозорості політичної, а, власне, від характеру угоди, уважаної Хмельницьким за тимчасову. Треба було лише втягнути якнайскорше Москву у війну з Польщею, поки Польща не втягла Москви до війни з Україною, а там уже – буде видно.

Так думав Хмельницький, та не так думала Москва. Вже в самім процесі приняття України, в тім, що то відбувалося так серйозно, аж за скликання Земського собору, –  вже в самім тім видко було, що Москва застановляється над питанням далеко нелегковажно. Се вже щось дуже непохоже було на договори з польськими гетьманами або й зі самим королем... Хмельницький шукав союзника, а знайшов повелителя, котрий розумів підданство як підданство. Хмельницький не надавав значіння букві, а Москва чіплялася за кождий знак і поширювала його значіння на свою користь. З перших же кроків далася чути важка московська рука, українцям довелося стрінутись з устроєм, світоглядом, відносинами цілком іншими, як ті, до котрих вони звикли в Польщі.

Цікаво те, що найясніше представило собі союз з Москвою... українське духовенство. Навіть така смирна і наскрізь лояльна людина, як київський митрополит Сильвестр Косів, з перших же кроків почав показувати свою недружелюбність; не узнавав московського воєводи у Києві, не хотів позволити присягати своїм людям на вірність московському цареві, не позволяв москалям будуватися на церковній землі, а коли воєвода грозив силою – сей старенький смиренний священнослужитель відповів, що буде відбиватися збройно.

Але чи так, чи так – сталося: Україна з’єдналася з .Москвою. На яких же умовинах? Можемо сказати одно: що як не легковажив собі Хмельницький всякі паперові договори, як не мало звертав уваги на можливість «перевищення» змісту параграфів противною сторонок),– все ж збережи Москва сей первісний договір в цілості – не було б того, що єсть тепер. В договорі, правда, не зазначувалося краєвої чи національної автономії, але гетьман вибирався вільними голосами, мав право зносин з, чужими землями; всякі бурмістри, лавники, війти, рай-ці і т. д. також вибиралися, і в їх справи Москва не мала права вмішуватися,– а се вже є певного роду автономізм; хоч і сказано було в договорі, що ріжні стани заховують дотеперішнє своє положення, отже, шляхта – своє, козаки – своє, селяни – своє, але переходючи з-під безпосереднього підлягання польському цанові під власть далекої Москви, лише з податком царевим,– селяни тим самим становилися уже вільними. Та що ж, як все те пішло внівець згодом, бо Москва мала свої цілі.

Поляки, зачувши про союз Хмельницького з Москвою, на ґвалт заспішили заключати договір з татарами, але татари, чуючи свою силу в порівнянню з розшарпаною Польщею, чванилися без міри і всякими способами давали польським послам відчути їх прикре положення. Та гроші зробили своє, і польсько-татарський союз було заключено. Потоцький вирушив з військом на Вкраїну і вогнем та кровію писав слід по собі, нищучи й палючи все на своїм шляху. Нащо він так робив – не знати. «Гірко буде вашому величеству чути про таку руїну вашої держави, але що ж, як інакше не можна здусити неукротимої хлопської злоби»,– так писав магнат королеві, плюндруючи Україну.

А козаки получилися з Москвою та й собі почали тіснити поляків: забрали південну Литву, Могилів, Мінськ, Ковно. А тут іще шведський король, постановивши приятельський договір з Хмельницьким, напав на Польщу з північної сторони і Познань, Мазовія, Велика Польща – все то уже присягнуло шведському королеві: Ян-Казимир утік до Сілезії; нарешті, Хмельницький з Бутурліним побили Потоцького коло Городка – словом, так круто вже прийшлося полякам, що не знати й як. Але тут прийшла їм на поміч дипломатія: вони пообіцяли московському цареві, що по смерті Яна-Казимира виберуть його собі королем, – і Москва почала хилити на мир з поляками. Як не просив, як не доказував Хмельницький, що поляки брешуть, що вони-ніколи не допустять московського царя на королівський трон,– нічого не помагало: корона сліпила очі. «Та роздумай лиш, царю,– коли поляки щиро хотять тебе за короля, то чому ж вони посилають до цезаря римського просити його брата на королівство?» – говорив Хмельницький, але Москва нічого не слухала і в Вільні замирила з поляками.

Що повинен був переживати старий гетьман, почувши се, побачивши, що всі його плани гинуть, що знов він сам з трьома ворогами доокола! Як гірко було йому бачити, що рветься, рветься він з пут – і несила вирватися,. От-от уже близько кінець – і знов хтось зв’яже руки. Він сам зазначив всі ті фази своєї боротьби в промові перед ханом, ся промова така характеристична, що варто її тут навести.
Хан (се було ще перед Віленським договором) дорікав Хмельницькому за союз з Москвою, за його нібито невдячність супроти татар, якою заплатив він за татарську поміч. З повним достоїнством відповів Хмельницький: «Правда, мені дав покійний хан охотних татар, але під Жовтими Водами и Корсунем була тільки невеличка орда Тугай-бея, і не татари, а козаки побили поляків і взяли в полон двох гетьманів. Під Пилявою знов було тільки чотири тисячі татар, і козаки самі розбили велике польське військо. Під Збаражем хоч і прийшов хан, але тільки з наміром робити шкоду Україні. А згадай, як під Берестечком два дні билися козаки проти трьохсоттисячного війська і побіждали, і тікали вороги, гинули на полі вельможні шляхтичі, але на третій день хан в ту хвилю, як наші почали вже побивати поляків, нараз без усякої причини ганебно утік з поля битви. А коли я хотів зупинити його і, зоставивши військо, молив вернутися,– він затримав мене у себе. І я стратив все своє військо, і в один день пропали результати всіх попередніх моїх побід. А під Жванцем? Та коли б козаки були самі, то вони змусили би перемучених осадою поляків признати Україну свобідною,– і був би кінець війні, і цілі зосталися би міста, села, люди. А ви, догадавшися, що як ми замиримо, то не можна вже вам буде свобідно ходити в Польщу і брати в полон християн,– ви замирили з поляками і знов гра-бували Україну!»

В сих словах гетьмана – вся історія Хмельнищини, вся нещаслива її сторона. І от тепер – нове нещастя: Москва замиряє з Польщею... А тут іще австрійський імператор вмішується теж на користь Польщі, бо й Австрії ліпше було мати сусідом безсильну, роздерту ворожнечою Польщу, ніж новонароджене українське княжество, яке при самостійності в 10 літ могло би на своїй багатій землі стати могутньою державою. І Турція, сердючися за союз з Москвою, присилає посла і грозить двигнути військо проти України. Все те за Москву, за Москву,– а Москва кидає в рішучу хвилю!

Хмари, хмари з усіх боків насунули на голову старого гетьмана, ціль всього життя руйнувалася. Але він не складає рук і, дивна річ,– під кінець свого життя, так би сказати в переддень смерті,–  за малим не осягає того, що було змістом усієї його діяльності: вільної України. В початку 1657 р. був заключений межи Швецією, Трансільванією і Україною договір про поділ Польщі. Отже, недурно поляки ще й досі ненавидять ім’я Хмельницького: він-бо був першим, хто кинув у світ думку, котра через сто літ стала дійсністю.

«Нема чого сподіватися нам добра від Москви»,– говорив гетьман, виправляючи своїх послів підписувати сей договір. Після сього договору королеві шведському діставалася Велика Польща, Лівонія і Гданськ; брандербурзький курфюрст, який теж приставав до союзу, мав взяти собі польські землі в Пруссії; седмигородський князь Ракочі брав собі Малу Польщу, Литву, Мазовію і Червону Русь,– і лиш Україна, віддаючи кров своїх синів, не хотіла брати нічого, хотіла лиш взяти своє, що людським і Божим правом їй належалося,– землю, котру обробляла.
Війна почалася. Уже козаки з Ракочі вступили в Краків, уже заняли саму столицю Польщі Варшаву, шведський король теж не дрімав – і от-от би вже, здається, кінець, але, видно, не пробив ще час, знов вивернулися поляки. Вони здобули собі союзника в особі австрійського імператора. Не можучи опертися ворожим військам, вислали свою армію до Седмигородії, аби за відсутності Ракочі пустошити і палити край; турецькому султанові показували страшні наслідки, які вийдуть від союзу України з Москвою,– і султан грозив висилкою татарського війська протії козаків; а Москві все обіцяли польську корону і цар грозив, що буде «оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество, потому что он избран бить королем польським...»

От яке! Польщу боронити «как би своє отечество», а Україну ногами топтати?
Цікаві донесення московських послів своєму цареві з тих часів: в них ярко виступають вже цілком опреділені, рельєфні плани Хмельницького. «У гетьмана з Ракочі договір на тім, щоб усю Русь по Віслу з’єднати в одно Військо Запорозьке. Ракочі хоче бути польським королем, а гетьман  того не хоче; гетьман хоче, щоб ні Ракочі, ні шведський король не іменовалися польськими королями, щоб Корони польської не було цілком, мовби вона цілком і не існувала, а край поділити...» Ого! Великий крок від параграфів Зборівської умови!

УІІІ. Смерть гетьмана
Але так і не довелося великому гетьманові побачити плоди трудів цілого свого бурливого життя. Все більше й більше підупадав він на силах, тривоги гнали його до могили. Казано, ніби отруїли його поляки, але певніше, як говорить Костомаров, що «медленно убивающий яд, низводивший Богдана в могилу, принесен был ему не из Польши, а из Москвы: то была московская политика, ломавшая все его широкие планы уничтожения Речи Посполитой, единения и возрастания Руси, ломавшая их в такое время, когда они скорее, чем когда-либо, могли осуществиться. Хмельницкий прозревал даль времен; он видел, что Москва более, чем все друтие соседи, испортит начатое им дело. Все это расстраивало гетмана. Ему было за шестьдесят лет, много в жизни у него било ударов, но Виленский договор со всеми соединенннми с ним обетоятельствами был самый гибельннй удар для Хмельницкого»

Чуючи близьку смерть, зібрав гетьман козацьку раду і просив вибрати собі заступника. З пошани до Хмельницького вибрано гетьманом його сина Юрка, а що він був молодий, то, поки дійде літ, гетьманувати мав писар військовий Іван Виговський. На смертельній вже постелі, холодною рукою окреслював великий гетьман границі Українського княжества, але не побачив його живими очима – помер 27 липня 1657 р. в Чигирині.

То не чорнії хмари ясне сонце заступали,
Не буйнії вітри, в темнім лузі бушували,–
То козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...
Із разних пищаль подзвонили,
По Хмельницькому похорон зчинили...

Поховали славного гетьмана в його Суботові в ним самим мурованій церкві. Але не шукати нам тепер гетьманських кісток: польський воєвода Чарнецький, захопивши згодом Суботів, велів розкопати гетьманову могилу і псам викинути кості. Не був в силі побити живим, так хоч над мертвим показав свою силу.

ІХ. Досі ми занадто мало знали свою історію.

Великий політичний переворот довершив чоловік, що не мав про ніякі перевороти й гадки»,– говорить професор М.Грушевський… Але невже можна з тим згодитися? Так було в початках повстання, але невже можна думати, що від 1648 року і до кінця життя Хмельницький нічого не забув і нічому не навчився? Ні. Се був творчий дух, що росте на подіях і сьогодня вже мислить ширше й глибше, ніж учора. Трудно вимагати, аби він з самого початку носив ідею свобідної України, але зате коли виносив її, то пішов незломно.

Багато можна нарахувати «помилок» Хмельницького, і тепер всякий, хто додумається до такої «помилки», зараз прописує свою рецепту. Але се так легко для нас, що вичитують про події, а не творять їх, що перегортають сторінки книги, а не крівавими стрічками своєї власної крові пишуть саму книгу життя. А мені здається навпаки: треба дивуватися тому великому чоловікові, як він умів орієнтуватися, умів відкинути тисячі подій, тисячі фактів щоденного життя. Таже чоловік, всякий чоловік, і великий і малий, жиє в обставинах дня,– і коли на нього насунути одразу стихію, почати бити сотнями, тисячами подій, заглушити, затуманити всесвітньою величчю, якої він не годен обняти ні оком, ні розумом,– як можна говорити тут про орієнтацію?

А Хмельницький? Та Боже мій – порівняймо суму питань, які повставали перед яким-небудь Яремою Вишневецьким, і суму питань, які треба було зараз же, сю хвилину, не задумуючися, рішити Хмельницькому. За Ярему зробили частину роботи вже його предки,– за Хмельницького ніхто тої роботи не робив. Для Яреми все було ясно і просто: є пан і є хлоп; пан повинен уживати розкошів життя, хлоп повинен їх достарчати; коли хлоп забунтує, значить треба його привести до покірності,– от і весь кодекс. Як усмирити – то вже річ суб’єкта: чи універсалами та комісарами, чи виверчуванням очей та сажанням на палю.

І те ж саме з усіма тими Заславськими, Потоцькими, Калиновськими й іншими, їм же ність числа; вони всі поміж тисячами голів поділили ту роботу, яку мала робити одна толова Хмельницького; перед, кождим з них була одна дорога, а перед Хмельницьким – сто. І коли порівняти затрату психічних сил з одного боку й з другого –  яка колосальна ріжниця!

От тому й помилявся Хмельницький, але хто ж осудить історичну особу за те, що вона має всі прикмети людини, що вона не стоїть понад життям, як господар вертепа понад своїми ляльками? Життя – то незмірна сила; і не віднімуть у Хмельницького слави його помилки! Не стане нам його ім’я менше дорогим від того, що й він чоловік, а не безплотний дух ідеї та її зреалізовання. Ні!.. Вище й вище ставитиметься пам’ятник народний в душах українського народу тому, хто так давно, в темні часи середньовіччя, під серцем виносив ту ідею, яка тепер стрясає передовими умами сучасних синів України. Досі ми занадто мало знали свою історію; досі нас занадто багато вчено хронологічних таблиць панування польських королів та російських царів, але надходять інші часи. Скоро вже народяться плеяди молодих істориків, історичних белетристів, малярів, скоро свідомість величі своєї минувшини поллється в суспільність сотнями, тисячами маленьких струмків – і тоді поставить українським нарід пам’ятник своєму Хмельницькому у Києві на площі, а на ньому напише:
«ЄДИНА  І  НЕДІЛИМА  УКРАЇНА»