Страта українців голодом / Execution of Ukrainians by starvation.

Цьогоріч виповнюються 80-ті роковини Голодомору 1932-1933 рр. 80 років тому мільйони наших предків було замордовано голодом. Вбивали повільно, щоб вичавити з нашого народу пам’ять про себе — про свою волелюбність та нескореність, про свою єдність та ідентичність — вбивали нас сьогоднішніх, вбивали нас майбутніх! Вбивали в нас українців! Перетворювали на людський матеріал, придатний до побудови ідеального комуністичного ладу.

Суд над організаторами Голодомору в Україні /Вікіпедія/
Нижче: Країни, які офіційно визнали Голодомор актом геноциду
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96_1932%E2%80%941933

Як бачимо, Росія відмовляється визнавати голодомор 1932–1933 років

Малий уривочок з повісті-хроніки Уласа Самчука (1905—1987) "Марія":
Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля.
Вітер хитає дерева і набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.
Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками
дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше
тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушкоіує свою голову під себе. На
селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх. Один Сірко
лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна
спокійно спати. Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс
гарнець висівок.
— Це вже, Маріє, останні... Спечи якось... Знаєш. Може, ще більше кори...
Прибав... прибав, чуєш... Вчора зовсім добре смакувало...
— Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить...
— То-то... А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?
Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.
— Ще ніби зводиться... Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця... Не
прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино,
не прийде...
— За що ж його? — питає.— За те, за що й інших... За що і всіх... Чи ж їх там є
яке число?
Марія пекла з останнього. Сапала, кашляла, брала останнього коржика, ламала
наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник
коржика.
— А як воно?..
— Спить, мамо. Чуєте, як дихає?
Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже
для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...»
Дивиться у вікно. На подвір'ї дерева вбираються бруньками. Земля ще кормить їх,
а закони Маркса не заборонили їм родити нове. життя і нову радість. Далі видно
пригірок. Чорні плями землі мають у очах. Ступає полями весна;
Марія йде додому.
Там зустрів її Корній з скривавленою сокирою. Здригнулася і відступила взад.
— Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось їсти. Живе ще мале?
— Ще дихає. Якось так дивно дихає...
— А вона?
— Е-ет!..— виговорила і згадала щось давнє. Мах- нула рукою.
— Кажеш, нема надії? Йшов ото і трьох зустрів. Несли на кладовисько. Вже мруть.
Діти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути. У нас ще один Сірко лишився...
Шкода його...
Марія не сказала нічого. Пішла до хати і лягла. Лягала кожний день і, лягаючи,
була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію. Пригадувала її
маленьку Христусю і вставала-знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна
ж дати загинути живій дитині. Мертвий мусить відчути біль її і встати.
Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала у вузличок і йшла. Йшла
поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги,
ніби прощалася кожний день з полями, з садами, з небом. Після йшла далі.
Знов та весна. Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на цілу ширінь
його, поглянути у далечінь і згадати минуле. Не треба й згадувати, само на думку
пливе. Ні години, ані хвилини нема, щоб чогось не згадати.
Полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У відталій землі на бараболиську
можна гнилу бараболину знайти. Часом можна і не гнилу. Але щастя, коли поблизу
нікого нема.,
Сергій Гнида і Карпо Фіян друзі були. Йшли разом ціле життя і разом пішли
збирати гнилі бараболі. У одному місці натрапили на невикопане місце.
— Це,— каже Гнида,— моє місце. Я ж його побачив...
—Не кажи дурниць. Побачив його я. Я ще з осені знав, що тут не викопали...
Навмисне йшов...— відповідає Фіян.
— Ой, чуєш! Краще відступися. Йди собі далі. Там знайдеш! У мене ж знаєш скільки
дітей?..
Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати.
Гнида зі страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий
нанесе?..
Після довго оповідали в селі, що Гнида зарубав Фіяна. Влада якось не чула цього.
...............................................................................................................................................
 Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов і третього. Сходило і заходило сонце, а
він не прийшов. Дні Марії добігали кінця. У один з тих останніх днів рішов Гнат
навідати Надію. Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені.
Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим
на шиї.
Гнат вийшов в село, знайшов людей і, показуючи на хату Надії, старечим голосом
кликав людей, щоб допомогли. Кликав довго, кликав вперто... З понурих, обдертих
хат вилазили на весняне сонце опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі.
Сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами, вгрузлими безбарвними
очима, вставали, ніби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову. Серед
них Гнат. Кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руці, з мудрими, грізно
насупленими очима.