Публікації

субота, 14 лютого 2015 р.

Профспілкова мімоза


Про ті часи, коли в Україні День Св. Валентина ще буде у далекому майбутньому, зато 8 Березня святкувалося великими і малими. Завжди щось є, святе місце, як кажуть,  не буває порожнім.
Всім своїм читачам, що не підпадають під норми організованої масової закоханості, присвячую :)


В одній руці Надя тримала букетик мімоз, у другій кольоровий кульок, по посинілих пальцях видно - тяжкий. Традиційна мімоза - від профспілки, а у кульку - подарунок від мужчин відділу у вигляді великої, тяжкої і такої, що мала не пригоряти, пательні*. Не „хрустальної” вазочки, не керамічної джазви-кавоварки і навіть не павучка-підсвічника, що дісталися іншим. Таке мала щастя, лиш сама винна, вибрала подарунок побільше. А тепер цокала каблуками, вся така повітряна і неземна, з розвіяними по плечах кучерями, заради яких промучилась ніч на бігудях, і ... зі сковорідкою в руках.

Завтра – вихідний, 8–ме Березня, День жінок і весни, тих, що і льотчик, і що птиця, і що грому не бояться, як лунало з великих і малих трибун. Свято завтра, а на роботі святкують нині, і плюс скорочений робочий день! Святковий обід, як і належало у кращих заводських традиціях горбачовської перебудови, був шикарно виставлений чоловічою половиною відділу. Зсунуті докупи робочі столи ломилися від бутербродів з навіть не простою, а копченою ради свята ковбасою, оселедцями, маринованими помідорами і пахучими парниковими огірками, та навіть запотілим з холодильника шоколадним тортом „Прага” на десерт. Завороту голови можна було дістати на голодний жолудок! Часи андроповської боротьби з алкоголізмом як прийшли, так і пішли, то міцніші напитки та лікерчик для дам наливали вже не сильно ховаючись.

Перед обідом Надя ще встигла заскочити у бугалтерію і здати звіт за відрядження. Пишнотіла, оперстенена, у пухнастій ангорі і вся напарфумована “францією” Любов Іванівна націлила оцінюючі очі не то на Надину талію, не то на її червону спідницю. „Сама пошила?” – спитала якось так, рухаючи лиш нижньою губою в перламутровій помаді, що кокетливі перед тим клини спідниці-дзвону аж присіли зі страху. Щось всередині шепнуло відхамити: “А що тобі до того?”, лиш Наді аж плечі впріли від одної крамольної думки. Не мигаючи, і як крілик на удава, дивлячись на величезний букет гвоздик у ще більшій розцяцькованій целофановій обгортці, вона покірно відповіла: “Сама” - і поспішила до виходу. Найлегше було вдати, що їй причулось хіхікання і “самопал”, коли вже майже зачинила двері і зсередини клацнув замок. Бугалтерія теж нетерпеливилась почати відзначення Міжнародного жіночого дня 8 Березня.

Добре, що коридори були довгі і напівтемні, а відділ на два поверхи вище. Коли, задихана від сходів, з розмаханими руками майже наскочила на Петра Миколайовича, що власне закривав двері свого кабінету, він притримав її за руку: “Смеречанська, ви куди так бігаєте?” Не слухаючи вибачень, він здавалось на мить притягнув її до себе, ніби вдихаючи запах і тоді різко відпустив та додав голосніше, ніж треба би: “Гарна ви жінка, Смеречанська, лиш не махайте так руками!”  

Надя вдячно усміхнулась йому і знову майже побігла. “А що, якби самі лиш жінки на заводі, звар’ював би!” - подумалось їй. Оглянулась - Петро Миколайович ще стояв і дивився їй услід. Що ж, таке має щастя…

А з Василем знову розсварились, ніби й не знати за що. Якби не профспілкова мімоза - була би зовсім безбукетна. Чекай, а чи не подібна була сварка перед її днем народження? І хоч би ще мама не приїхала якраз тепер, та вмомент оцінивши брак квітів і подарунків, не почала (ну чисто просто так) розказувати, як сусідська Марусі, тота знаєш, що від тебе на кілько то років молодша, та що шепелявила троха, “р” не вимовляла, ну то віддаласі у ці м’ясниці, за прораба, з квартирою у Калуші.

І ось Надя за прохідною, у одній руці веселий букетик сонячних квітів мімози, у другій кольоровий кульок з тяжкою пательнею. А над головою синьо-синє небо, і гарно та свіжо, і птах якийсь тьохкає, чи не той перевізник, що на нього покійний тато казав, співає: “Лишай сани, бери віз, бери віз”. Тато, що носив її маленькою на плечах і казав, що і у Львові таких гарних нема. А тепер вона у Львові, лиш вже давно нема тата, і як хто їй каже, що гарна, то всьо якось не по темі…

Очі впали на маленькі жовті квіточки, що ясніли під кущем на осонні. Мацьопства такі, аж жаль! А смілі які, не питають нікого, ростуть і цвітуть собі, бо хочуть, бо час їм прийшов, бо так є!
Поруч пристанула старша, з села видно доїжджаюча жінка, що йшла на другу зміну на завод.
- Дивіться, мале яке, а не боїться! - заговорила і усміхнулась гарно та ясно, хоч сумними ніби очима. 
Мале, - підтакнула Надя, - і сміле, - і теж усміхнулась. 
- А знаєте, з 8-м Березня вас, - і простягнула жінці букетик мімози. Та завагалась, але взяла. - Дякую, вас теж. Мушу йти, робота, бувайте здорові!

А дальше кульок з пательнею став ніби легшим і крок пружнішим, пошита власноруч спідниця облягала ноги такими власне складками, як і було задумано, Надя підняла голову, закинула  волосся назад (що там, таки варто було тої мороки з бігудями) і замугикала: “Лишай сани, бери віз, бери віз..."

*пательня - сковорода, (гал.)


Авторство і публікація Анастасії Свічинської, 2015р.



4 коментарі:

  1. І у мене теж була така спідниця, Надя пошила. Яка вона майстриня, ця Надя, на всі руки, талант!<3

    ВідповістиВидалити
  2. О, про сковорідки)
    Ніч на бігудях... як це знайомо))
    Анастасіє, отут трошки не зрозуміло про що мова: "Надя вдячно усміхнулась йому і знову майже побігла. “А що, якби самі лиш жінки на заводі, звар’ював би!” - подумалось їй. Оглянулась - Петро Миколайович ще стояв і дивився їй услід. Що ж, таке має щастя…"
    Роз'ясніть для тих, хто в танку))

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, Серпине! Сковорідки, дійсно :)

      А про що тут йшлося: Петро Миколайович - начальник, бо відкрив двері власного кабінету, ну і відповідно старший та жонатий. Але Надя йому подобається, а після образи в бугалтерії, його увага і трохи кострубатий комплімент були цілющим бальзамом на рани. Може воно дійсно трохи запутано...

      Видалити